Реферат: Кримінально-правова та криміналістична характеристика заподіяння тілесних ушкоджень

Кримінально-правова та криміналістична характеристика заподіяння тілесних ушкоджень

Тілесне ушкодження – це протиправне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини. Тілесне ушкодження представляє собою наслідки, результат певної дії, а не саму дію.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. Закон охороняє здоров’я кожної людини, незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, або хвора, божевільна, особа, яка знаходиться в безнадійному стані внаслідок травми і т.д.), а також від її моральних якостей, віку, посади тощо.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі. Міністерством охорони здоров’я України 17 січня 1995 р. затверджені Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, які передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами. Згідно зі ст. 76 КПК України проведення судово-медичної експертизи за цими справами є обов’язковим.

Відповідно до частини 1 ст. 121 КК України визнається умисним тяжке тілесне ушкодження, яке небезпечне для життя людини в момент заподіяння, або таке, що спричинило втрату будь-якого органу, або його функцій, психічну хворобу, або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

До числа тяжких слід відносити тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень до небезпечних для життя відносять ушкодження, що самі собою загрожують життю потерпілого в момент нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчуються смертю[2]. Своєчасна медична допомога, що призвела до швидкого і повного видужання потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121, якщо ушкодження були небезпечними для життя в момент їх заподіяння.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

До тяжких тілесних ушкоджень відноситься також ушкодження, що призвело до психічної хвороби – будь-яке психічне захворювання, незалежно від його тяжкості, тривалості і ступеня виліковності. Не відносяться до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину. Під іншим розладом здоров’я мається на увазі ушкодження, що не підпадає під жодну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахованих у ст. 121 КК України. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з "іншим розладом здоров’я".

До числа тяжких відноситься тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень йдеться про ушкодження, внаслідок яких сталося переривання вагітності, незалежно від строку останньої, і за відсутності її патології[2]. З наведеного зрозуміло, що обов’язково необхідна наявність причинного зв’язку між заподіяним тілесним ушкодженням і перериванням вагітності, а також те, щоб особа усвідомлювала факт вагітності потерпілої та бажала, або свідомо припускала її переривання.

Тяжке тілесне ушкодження, що призвело до непоправного знівечення обличчя потерпілого, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи неусувним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Для встановлення факту непоправності ушкодження обов’язково призначається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається особою, яка проводить розслідування та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) під час вирішення цього питання значення не має.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне відповідальність за ч. 2 ст. 121 за наявності хоча б однієї з таких обставин:

·  якщо воно було вчинене способом, що має характер особливого мучення;

·  або вчинене групою осіб;

·  а також з метою залякування потерпілого або інших осіб;

·  або вчинене на замовлення;

·  або спричинило смерть потерпілого.

Відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень під мученням слід розуміти дії, які заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж відносяться дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних чинників тощо).

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК України, лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті. Наявність мучення встановлюється судом за допомогою судово-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб передбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. Попередня змова не обов’язкова.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою залякування має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121 КК України. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК України в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК України наставати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Об’єктивна сторона тяжкого тілесного ушкодження характеризується діями або бездіяльністю, наслідками та причинним зв’язком між ними. Для закінченого злочину обов’язкове настання наслідків у вигляді тяжкого тілесного ушкодження.

Діями по заподіянню тяжких тілесних ушкоджень можуть бути, як правило, фізичне насилля, тобто суспільно небезпечний протиправний вплив на організм іншої людини проти її волі.

Суб’єктивна сторона тяжких тілесних ушкоджень може характеризуватися умислом або необережністю. Мотив і мета заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не впливають на кваліфікацію діяння, але мають важливе значення для організації розслідування і будуть розглянуті в наступних підрозділах роботи.

Суб’єктом умисного тяжкого тілесного ушкодження може бути особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14 років.

Нами наведені кримінально-правові ознаки умисних тяжких тілесних ушкоджень, які використовуються в процесі розкриття і розслідування таких злочинів. Але для розробки криміналістичних рекомендацій розслідування будь-яких злочинів важливе значення має також криміналістична характеристика певного виду злочинів. Перш ніж перейти до криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень, зупинимося на аналізі дискусійних питань щодо визначення поняття та структури криміналістичної характеристики.

Злочин, як багатогранна, негативна, суспільно небезпечна діяльність людини характеризується різнопланово і може мати соціологічний, кримінологічний, морально-етичний, криміналістичний та інші аспекти. Питання про поняття, сутність, структуру, види, форми злочинної діяльності досліджуються з різних боків кримінальним правом, кримінологією, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю і т.д. Така увага з боку науковців до цього соціального явища не є випадковою. Оскільки злочин являє небезпечну діяльність людини, природно що суспільство заінтересоване у тому, щоб таких явищ було як найменше, а ті що вже вчинені були розкриті і винні притягнуті до відповідальності. Саме тому значна частина юридичних наук і дисциплін покликані своїми науковими розробками та рекомендаціями сприяти ефективному вирішенню проблеми боротьби із злочинністю шляхом своєчасного і якісного запобігання, виявлення, розкриття і розслідування злочинів.

Для вирішення цього загального завдання кожна юридична наука досліджує ті елементи й риси злочину, які відносяться до її предмету. Тому кожна наука намагається виділити і описати найбільше значущі для неї ознаки, риси цього небезпечного соціального явища, акцентуючи на них увагу[9]. Починаючи з середини 60-х років, зазначає В.Ю. Шепітько, у процесі наукових кримінологічних і криміналістичних досліджень злочинності почали застосовувати соціологічні методи. Поряд з вивченням кримінальних справ за спеціально розробленими програмами вченими-криміналістами, кримінологами, процесуалістами, психологами проводилось опитування суб’єктів кримінального процесу, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів. Це закономірно призвело до необхідності розробки галузевих видів юридичних характеристик відповідних видів злочинів: кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінологічної та криміналістичної[15, 367-368]. М.В. Салтевський до цього переліку додає ще й адміністративно-правову, але не пояснює, які ознаки злочину можуть утворювати таку характеристику[20, 418].

Аналіз наукової літератури з кримінального права, кримінології та кримінального процесу показує, що цими науками недостатньо уваги, порівняно з криміналістикою, приділено розробці галузевих характеристик злочину. В кримінально-процесуальній літературі про таку характеристику навіть не згадується. Недостатня розробленість галузевих характеристик злочину, мабуть, стала однією з причин, що вони не знайшли відображення у першому в Україні систематизованому зводі знань про державу і право[3].

Разом з тим, активні пошуки науковців призвели до того, що в науковому обігу набули розповсюдження характеристики злочину з такими означувальними словами як кримінально-правова, кримінологічна, кримінально-процесуальна, криміналістична, оперативно-тактична, судово-психологічна, та інші.

Найбільше дослідженими, усталеними і перевіреними часом вважаються кримінально-правова і кримінологічна характеристики злочину.

В загальному плані будь-яка характеристика являє собою "…описание отличительных качеств, свойств, черт кого-чего-нибудь"[2], або "опис, визначення істотних, характерних особливостей, ознак кого-, чого-небудь"[5]. В кримінальному праві такий підхід використав А.Н. Трайнін для визначення складу злочину, під яким він розумів сукупність встановлених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують суспільно-небезпечне діяння як злочин[8].

Кримінально-правова характеристика описує правовий характер діяння, вказує, чи містить воно відмінні ознаки складу злочину, який ступінь суспільної небезпечності вчиненого, яке треба призначити покарання за вчинене та інші ознаки. На даному етапі розвитку науки кримінального права науковці виділяють шість основних ознак злочину: суспільну небезпечність, протиправність, винність, діяння, суб’єкт злочину та караність[4].

Якщо кримінальне право вивчає злочин перш за все як окремий акт поведінки людини, передбачений правовою нормою, якщо кримінальний процес і криміналістика розробляють найбільше ефективні методи викриття винного і встановлення істини, зазначає В.М. Кудрявцев, то кримінологію перш за все цікавить злочинність в цілому як соціальне явище, яке має місце в сучасному суспільстві[5, 4]. Виходячи із цього він формулює визначення кримінологічної характеристики злочинів як сукупності даних (достатньої інформації) про певний вид (групу) злочинів або конкретне особливо небезпечне діяння, що використовується для їх запобігання[16].

Інші автори розглядають кримінологічну характеристику як систему відомостей про генезис злочину, його причини і умови вчинення, частоту повторюваності та розподіл злочинів за різними підставами, наприклад віком, професією, освітою і т.п.[16].

В.В. Вандишев спробував сформулювати кримінально-процесуальну характеристику злочину. На його думку, вона полягає в сукупності ознак і властивостей, притаманних порядку порушення і провадження по кримінальній справі. Жодного слова у визначенні не знаходимо про ознаки злочину. Це помітив і сам автор бо далі пише. Ці ознаки і властивості торкаються, зокрема, підслідності, підсудності, процесуальних строків і т.п. Умовність цього терміну досить очевидна, оскільки ця характеристика відноситься перш за все до порядку провадження, діяльності правоохоронних органів по розслідуванню злочинів[4, 7]. Таким чином, сам автор спростував можливість відшукати те, що не існує в дійсності.

До певного часу зазначені характеристики використовувались для розробки криміналістичних методичних рекомендацій розслідування злочинів. Природно, що у таких методичних рекомендаціях недостатньо уваги приділялося урахуванню криміналістично значущих ознак злочину. Такі рекомендації не відрізнялися достатньою конкретністю, а тому, в певній мірі, не відповідали потребам слідчої практики. Таким чином, саме життя поставило перед науковцями завдання враховувати при розробці методичних рекомендацій відомості про ті ознаки злочину, які мали важливе криміналістичне значення, сприяли більше результативному використанню таких методик для розкриття злочинів. При цьому, для розробки криміналістичних рекомендацій розслідування окремих видів злочинів науковці не відмовилися використовувати відомості, які органічно входять до змісту інших галузевих характеристик злочинів. А.В. Старушкевич з цього приводу зазначає, що внесення до криміналістичної характеристики ознак кримінально-правової або кримінологічної характеристики не буде їх дублювати, оскільки у новій моделі вони виконують іншу, суттєво нову функцію і служать вирішенню завдань криміналістики[2]. Погоджуючись з тим, що криміналістична характеристика виконуватиме нову функцію слід зазначити наступне. Злочин представляє складне, багатогранне соціальне явище, яке складається з певних елементів. Кожний з цих елементів проявляється зовні відповідними ознаками, які можуть бути визначені і описані. Тобто ці ознаки існують об’єктивно і незалежно від тих наук, які досліджують це соціальне явище. Включення відомостей про ті чи інші ознаки злочину до відповідної характеристики не перетворює їх на кримінально-правові, кримінологічні або криміналістичні. Вони залишаються відомостями про ознаки злочину. Лише у певній сукупності, оптимальний варіант якої визначає кожна наука, ці відомості утворюють відповідну характеристику злочину і відіграють важливу пізнавальну роль. Мабуть саме тому при побудові конкретної характеристики злочину можуть використовуватися відомості про ті чи інші його ознаки, що були встановлені іншими науками і включені до власних характеристик. Крім того, слід зазначити, що наробки інших наук можуть безпосередньо використовуватися для вирішення завдань криміналістики. Так, використанню кримінологічних даних для організації роботи з розкриття конкретного виду злочинів присвячено самостійне наукове дослідження. Воно наочно свідчить про нові, широкі можливості, коли досягнення і результати дослідження однієї наукової галузі застосовуються іншою для розробки ефективних методик розслідування[4]. тілесний ушкодження злочин криміналістичний

Страницы: 1, 2