Реферат: Складна форма вини

Київський національний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут підготовки кадрів кримінальної міліції

Кафедра кримінального права

Курсова робота

на тему : «Складна форма вини»

Виконав курсант 202 н. групи рядовий міліції

Старченко Б.П.

Перевірив: доцент кафедри Лащук Є.В.

Київ-2007

План

Вступ

1. Поняття вини, її юридична характеристика

2. Коротка характеристика умислу

3. Коротка характеристика необережності

4. Характеристика змішаної форми вини. Основні форми складної форми вини в складах окремих злочинів

5. Кримінально-процесуальне значення складної форми вини

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В юридичній літературі суб'єктивна сторона злочину визначається як внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків[1].

Іноді її визначають дещо інакше, а саме як внутрішню сторону злочинного діяння; ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння[2].

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується з психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховується лише відносно суспільно небезпечного діяння і його наслідків і повинно характеризуватись конкретною формою вини.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб'єктивної сторони виділяють не всі вчені.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сторони. Так відповідно до ст. ст. 116, 123 КК такий емоційний стан, як сильне душевне хвилювання, входить до змісту суб'єктивної сторони.

Ознаки, які утворюють суб'єктивну сторону, в реальній дійсності являють собою єдине ціле, але у подальшому в методичних цілях будуть розглядатися самостійно, що дасть можливість глибше пізнати їх зміст і сутність, а також визначити їх роль і значення для кримінальної відповідальності та покарання винного.

Встановлення суб'єктивної сторони - це завершальний стан процесу констатації складу злочину. Глибоке вивчення суб'єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспозиції кримінально-правової норми і в об'єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння.

Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб'єктивну сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

Для того, щоб більш повно розглянути складну форму вини слід перш за все дати характеристику вини в кримінальному праві взагалі, а також дати коротку характеристику умислу та необережності.

вина змішана форма

1. Поняття вини, її юридична характеристика

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплено в Кримінальному кодексі. Згідно з ст. 23 КК вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. Її відображують об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет і об’єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення1.

Вина — це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина — це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. У кримінально-правовій літературі на початку 50-х років мало місце твердження, що поряд із більш вузьким поняттям вини як ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, тобто умислу і необережності, кримінальне право знає більш широке розуміння вини як підстави кримінальної відповідальності. Такою підставою є не лише встановлення того, що людина вчинила діяння навмисно або з необережності, але й сукупність інших обставин, які заслуговують, за переконанням суду, негативної загальної, оцінки від імені держави і вимагають відповідальності підсудного2. Це положення не було сприйнято ні теорією кримінального права, ні судовою практикою. Більше того, воно було піддане гострій критиці3.

Поняття вини характеризується змістом, сутністю, формою, видами і ступенем вини.

Зміст вини – перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає її повної характеристики.

Зміст вини - це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, які виражають певне ставлення особи до цих ознак.

Зміст вини обумовлений сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.

При вчиненні злочину, свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які характеризують об’єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб'єкта, об'єктивну сторону - характер вчинюваних дій (бездіяльності), а в матеріальних складах - і суспільне небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб'єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші — приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекватно, інші — помилково.

Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і фізичних зусиль. Відповідно до КК вольовими ознаками умисного психічного ставлення особи є бажання настання певних суспільне небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (прямий умисел), або свідоме їх допущення (непрямий умисел). Вольова ознака необережності полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільне небезпечних наслідків (злочинна самовпевненість) чи, маючи реальну можливість передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для вчинення вольових дій з метою запобігання таким наслідкам (злочинна недбалість)1.

У правозастосовчій практиці вимагається встановлювати конкретні ознаки умислу та необережності і, як правило, йдеться про зміст конкретної форми вини, а не вини взагалі.

Сутність вини, як її юридична характеристика, - це негативна суспільна якість поведінки особи, яка вчинила злочин, і ставлення винної особи до суспільних цінностей чи благ – об’єктів кримінально-правової охорони.

Сутність необережної вини в тому, що особа байдуже, недбало ставиться до громадських інтересів чи інтересів іншої особи, нехтує ними; суспільство докоряє особі, визнає її в чомусь необережною, за те, що вона не була у конкретній обстановці досить уважною, завбачливою. Якби особа проявила за певних обставин більше уваги, турботи про інших, передбачливості, то вона не допустила б настання злочинних наслідків. У цьому її вина.

Форма вини характеризує певний зв'язок психічних ознак, які складають зміст вини, з об'єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК), які відрізняються одна від одної особливостями психічного ставлення особи до вчинення злочину.

З аналізу ст.ст. 24 та 25 КК випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці ознаки, у свою чергу, зв'язані ознаками об'єктивної сторони складу злочину - дією (бездіяльністю) і наслідками.

Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конструювати різні форми вини та її види.1

Форми вини мають значення для підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності і від покарання.

Види вини – це виділені законом види умислу і необережності. Умисел розділяється на: прямий і побічний (евентуальний), а необережність – на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Виділення видів вини має важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише певним видом вини, наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК) може бути вчинена лише з побічним умислом або необережно, і не може бути вчинене з прямим умислом.

Важливе значення в понятті вини має і такий її елемент, як ступінь вини.

Ступінь вини - це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.

Ступінь вини суб'єкта визначається: 1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння; 2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності; 3) мотивом і метою злочину; 4) обставинами, що характеризують особу винного; 5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності1.

Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи – це не тільки обов’язкова суб’єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля. Саме вони – основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.2

При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її об’єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона входить до змісту предмета доказування по кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і пізнає інші факти та явища об’єктивної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів.1

2. Коротка характеристика умислу

Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Умисел поділяється на два види — прямий і непрямий (евентуальний)[3].

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків:

1)  усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

2)  передбачення його суспільно небезпечних наслідків;

3)  бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання інтелектуальних і вольових моментів. Їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання[4]..

Інтелектуальна ознака прямого умислу включає:

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності);

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака прямого умислу полягає в бажанні настання злочинних наслідків.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння включає:

а) усвідомлення фактичного характеру вчиненого діяння;

б) усвідомлення його шкідливості для охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин (конкретних інтересів суспільства).

Очевидно, що, не усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, особа не може усвідомлювати і його суспільно небезпечний характер. Так, при вчиненні крадіжки особа усвідомлює, що таємно викрадає чуже майно (фактична сторона діяння), а також усвідомлює, що цим вона порушує право власності потерпілого (соціальний зміст діяння).

Страницы: 1, 2, 3