Серед документів МВС України, які мають загальноспрямовуюче та профілактичне значення для співробітників ОВС, спонукають його до зразкового виконання завдань та досягнення високих результатів правоохоронної діяльності можна назвати “Етичний кодекс співробітника ОВС”, схвалений колегією МВС України 5 жовтня 2000 року №7/КМ/8, Кодекс честі співробітника ОВС України, Звернення колегії МВС України до особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ.

Зокрема, положення цих документів сформульовані в межах правового простору, який визначається Конституцією і законами України, враховують інші нормативні акти держави, що регламентують діяльність системи МВС. У них також підтримуються принципи, закладені в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, Декларації про поліцію, прийнятої Парламентською Асамблеєю Ради Європи 8 травня 1979 року, Європейському кодексі поліцейської етики, прийнятому Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2001 року. В кінцевому підсумку вони спрямовані на забезпечення кожним співробітником свідомого дотримання при виконанні службових завдань та в особистому житті вимог Присяги співробітника органів МВС, відповідних своєму статусу та посадовому становищу етичних норм.

Практична реалізація та результативність дії згаданих документів у першу чергу залежить від постійної уваги до втілення їх положень у повсякденне життя керівниками усіх рівнів, передусім демонструючи власний приклад дотримання задекларованих етичних норм та зразкові власної поведінки.

У зв'язку з наявністю злочинності у сфері правоохоронної діяльності, існує нагальна потреба в розробці кримінологічної характеристики особистості злочинця, як злочинця особливого типу - співробітника правоохоронних органів, у тому числі й ОВС. Зокрема А.М. Варигін поділяє співробітників на певні класифікаційні групи (особи, які вчинили посадові злочини і злочини проти правосуддя, а також особи, які вчинили загальнокримінальні злочини) [26].

Для того, щоб здійснювати стримуючий вплив на мотивацію протиправної поведінки співробітників ОВС, потрібно виявити найтиповіші властивості соціально-психологічного механізму цих осіб і розробити найефективніші засоби спонукання їх до прогресивних змін особистості.

Тому при забезпеченні нейтралізації дії конкретних шкідливих мотивів в особистісній сфері співробітника, як наголошує В.В. Лунєєв, політичних, корисливих, насильницько-егоїстичних, анархістсько-індивідуалістських, легковажно-безвідповідальних, боягузницько-малодушницьких [45], варто зважати на специфіку злочинних дій співробітників ОВС, до яких, з точки зору Ю.А. Мерзлова можна віднести кар'єристські, відомчо-корпоративні, статусно-виконавчі, службово-корисливі та ідейні [54].

Усі специфічні мотиви, пов'язані з виконанням обов'язків по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, можна об'єднати в групу так званих “службістських” мотивів, характерних для злочинів, пов'язаних з перевищенням влади або службових повноважень, прагненням (всупереч власним об'єктивним можливостям і підготовці) виглядати професіоналом, вчинених із кар'єристських спонукань чи небажання ускладнювати стосунки з керівниками або колегами по роботі. Останні мотиви криміногенної поведінки найчастіше проявляються у вчиненні злочинів проти правосуддя: примушуванні давати показання, притягненні завідомо невинного до кримінальної відповідальності, завідомо незаконні затримання, привід або арешт тощо.

Не менш розповсюдженим є корисливий мотив, що демонструє прагнення задовольнити справжню чи уявну потребу в матеріальних благах, внутрішнє бажання особи до незаконного збагачення та отримання незаконної матеріальної чи іншої вигоди [54].

Певні складнощі викликає визначення і подолання мотивів, що виникають раптово при певному збігу обставин. Зокрема, йдеться про демонстрування співробітником органів МВС своєї влади над людьми, приховування ним злочинів, вдаванням до помсти, а також про такі поширені необережні злочини, як порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, які, здебільшого є наслідком невиправданого ризику, бравади, зневажливого ставлення до загальноприйнятих норм безпеки на дорозі.

Варто звернути увагу на наявність проблеми стосовно визначення типології злочинців у сфері правоохоронної діяльності. В кримінології існують різні поняття, погляди і точки зору на питання типології та класифікації злочинців. На наш погляд, класифікація визначається як система підпорядкованих понять (класів, об'єктів) цієї галузі знань, сформована з урахуванням загальних ознак об'єктів та закономірних зв'язків між ними, і яка дозволяє орієнтуватися в множині об'єктів і виступає джерелом їх пізнання.

Попередження злочинів серед співробітників ОВС має здійснюватися, зокрема, з урахуванням особливостей таких їх типів, як “азартні силовики”, “хабарники”, “кар'єристи”, “перевертні”, “випадкові злочинці” (тобто ті, хто намагається пояснити свою криміногенну поведінку тим, що “не мали іншого виходу”, упевненістю в безкарності та вседозволеності, наявністю “фінансових проблем тощо”) [21].

Об'єктами індивідуального попередження серед співробітників ОВС є не лише співробітники, які допустили порушення службової дисципліни та мають відхилення у поведінці, але й імовірні порушники правових норм, тобто співробітники, віднесені до так званих “груп ризику”. Специфічність такого об'єкту попередження і сутність запобіжної діяльності дає підстави іменувати її індивідуальною кримінологічною профілактикою. У свою чергу, в якості її предмету варто визначити головним чином індивідуально-профілактичний вплив, спрямований у першу чергу на усунення чи нейтралізацію причин та умов інших ланок (елементів) причинного сплетіння, наявність яких призводить до вчинення злочину.

Як відомо, особистість співробітника ОВС, стосовно якого здійснюється профілактичний вплив, є головною ланкою в системі пріоритетів кримінологічного попередження.

В коло співробітників, які потребують профілактичного впливу, можна віднести тих, хто:

- має дисциплінарні стягнення, але продовжує допускати порушення;

- вживає спиртні напої у службовий час чи зловживає ними у вільний від роботи час;

- має досвід вживання наркотичних чи психотропних речовин (коли це не викликане медичними потребами);

- допускає невиходи на службу без поважних на те підстав, систематичні запізнення чи інші незначні порушення дисципліни і порядку;

- недбало ставиться до виконання службових обов'язків, несвоєчасно реагує на приписи і розпорядження керівництва та звернення населення;

- зневажливо та зверхньо ставиться до громадян, з якими вступає у правовідносини по службі;

- схильний до перевищення владних повноважень чи зловживань службовим становищем;

- скоїв аморальні вчинки на службі чи в побуті, створював конфліктні ситуації психофізіологічної неврівноваженості, наявності хронічних захворювань тощо;

- негативно ставиться до сім'ї, родичів і близьких, схильний до розпусти;

- має корисливу спрямованість поглядів та вчинків, здатність до зради інтересів служби;

- схильний до кар'єризму, окозамилювання, намагається усіляко догодити старшим начальникам, здобуваючи вигоду для себе, а також інші категорії осіб, перелік яких можна продовжувати в залежності від конкретних ситуацій і обставин.

Потреба забезпечення індивідуального профілактичного впливу в системі МВС зумовлена саме тим, що злочини та інші правопорушення допускаються саме проти тих суспільних відносин, у яких ці особи беруть безпосередню участь, виступаючи гарантами правопорядку і законності і на них розповсюджуються регулятивні, соціально-охоронні і контрольні функції. Тому соціально-правовий статус і функції суб'єктів індивідуальної кримінологічної профілактики мають бути нормативно визначені із чітким розмежуванням компетенції, повноважень, засобів і методів попереджувальної діяльності, а також різновидів підфункцій ( у тому числі організаторських, аналітичних, інформаційних, методичних та інших). Важливим є чітке визначення сфери діяльності кожного із суб'єктів профілактики, дотримання субординації, підпорядкованості і компетенції цих суб'єктів щодо здійснення профілактичних функцій.

Наведений раніше аналіз стану злочинності серед співробітників ОВС свідчить саме про недостатній рівень індивідуального попередження злочинів цієї категорії правопорушників.

Визначення підстав для застосування індивідуальних заходів попередження стосовно співробітників ОВС є обов'язковою умовою цієї діяльності. Визначення кола осіб, стосовно яких виникла потреба в індивідуальному попередженні злочинів, повинне ґрунтуватися на наявності реальних підстав для цієї діяльності, тобто її здійснення, мусить бути обґрунтованим і потрібним [30]. Безпосереднє виокремлення конкретних осіб, пов'язане з прогнозуванням на ґрунті ознак, що складають конкретне значення кримінологічних підстав.

Одним із перших Г.А. Аванесов запропонував у загальному вигляді методику індивідуального кримінологічного прогнозу, яка, на його думку, повинна складати прогностичну модель, побудовану на основі вивчення і узагальнення зовнішніх показників поведінки і внутрішніх мотивів та установок [18].

Конструктивніші й ґрунтовніші розробки у цьому напрямі були здійснені А.П. Закалюком, який визначає методичні принципи прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та методи прогнозування [30]. Це дає можливість творчо використовувати ці методики для кримінологічного прогнозування індивідуальної злочинної поведінки з боку певних категорій співробітників ОВС. Подальша розробка прогностичних моделей та вирішення проблем, пов'язаних з відбором адекватних і зручних для прогнозування ознак (індикаторів), надання їм правильної оцінки за бальною шкалою для здобуття найвірогідніших прогностичних висновків стосовно майбутньої поведінки осіб, які піддавались прогнозу, дає змогу виявити кримінологічне підґрунтя для майбутньої розробки тактики індивідуального попередження злочинної поведінки з урахуванням даних здійсненого прогнозу.

Формування наукових основ тактики індивідуального попередження злочинів як у теоретичному аспекті, так і на прикладному рівні, як зазначає А.П. Закалюк, ще не дістало глибокої системної розробки [30]. Тим більше, вкрай недостатньо розроблені вченими-кримінологами питання, що розглядаються у даній роботі. Тому, розглядаючи ці проблеми в даному контексті, варто погодитися з А.П. Закалюком у тому, що індивідуальне попередження злочинів (у тому числі в середовищі співробітників ОВС), як і інша правозастосовча практика та вся попереджувальна практика в цілому, не може здійснюватися стихійно, безсистемно, а мусить мати свою науково обґрунтовану тактику. Це означає, що з наукових позицій треба вивчити і визначити поняття, сферу дії, підстави, принципи, вимоги і умови здійснення цієї тактики, а також елементи, інтенсивність, черговість, порядок і способи застосування та результативність її практичного втілення.

Крім цього, підкреслимо, що тактика індивідуального попередження злочинів мусить акумулювати та забезпечувати практичне використання багатьох наук (у тому числі й науки управління) і передової практики, добиватися позитивного впливу та змін в об'єкті дослідження, яким у цьому випадку виступає співробітник ОВС, щоб усунути імовірність вчинення ним злочину.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14