Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину, день, коли злочин був закінчений (завершений).

Іноді визначення цього моменту викликає труднощі адже ст.. 49 ККУ не містить чіткі вказівки стосовно цього, проте наука і практика виробили на цей рахунок певні рекомендації. Так, перебіг строку давності для злочинів з матеріальним і формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. При триваючих злочинах протиправна поведінка, яка йде за первісним актом злочинного посягання і охоплюється складом злочину, має невизначено тривалий характер, тобто вона може здійснюватись як завгодно довго. У судовій практиці строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно ним зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів він ухилявся).

У разі скоєння продовжуваного злочину строк давності починає спливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний різновид одиничного злочину.

Тобто, в загальному, строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з'явлення із зізнанням, затримання і т. ін.), а щодо продовжуваних злочинів - з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин.

Початком обчислення строків давності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не був доведений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.

Початковим моментом обчислення строку давності щодо співучасника є день вчинення ним діяння, яке він виконав відповідно до своєї ролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінальне караного діяння виконавцем.

Строки давності починають спливати з 0 годин тієї доби, яка настає після доби вчинення злочину; строк давності закінчується після того, як сплила передбачена ст. 49 кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.

Частина 1 ст. 49 встановлює і кінцевий момент обчислення строків давності - ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 строки минули до дня набрання сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила цей злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

2.2 Не вчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості

Давність не може розглядатись як вибачення злочинцю за скоєне незалежно від його наступної поведінки. Переривання перебігу строку давності відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє юридичне значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину.

При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають. Перебіг давності не може вважатись перерваним, якщо справа про вчинення нового злочину закрита за недоведеністю злочину.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин триває, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Якщо до перебігу зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК строків особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.

Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридичне незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають обчислюватися самостійно і паралельно два строки давності: один за перший, а інший - за другий злочин.

Ці строки не складаються і не поглинаються, а обчислюються окремо за кожний злочин.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то обчислення давності по першому злочину не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає обчислюватися строк давності за новий злочин з дня його вчинення.

2.3 Не ухилення особи від слідства або суду

Під ухиленням від слідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності (ч. 2 ст. 49), розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, і перехід її на нелегальне становище тощо). Не е такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується, а також особа, хоч і відома таким органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений у законі. КК 2001 p. залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційований строк давності, по закінченні якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду.

Якщо така особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч.2 ст.49 перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Але у будь-якому випадку особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину пройшло 15 років (недиференційований строк) і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміють вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення ухилитись від кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, неявка без поважних причин до слідчого чи суду тощо).

Однак, особа повинна бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку або обрання запобіжного заходу.

Призупинення давності означає, що час, який сплинув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа починає переховуватись від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує спливати ( а не починається спочатку) із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. З'явлення із зізнанням -- це добровільне особисте з'явлення особи, що переховується від слідства чи суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною чи письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства і суду. Затримання -- це захід процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк поміщається до приміщення утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється свободи.

3. Значення давності для звільнення від покарання

Кримінальне законодавство 2001 р., яке загалом уже характеризувалось як новий крок у напрямку демократизації, гуманізації, звуження меж кримінальної репресії, виділило інститут звільнення від кримінального покарання в окремий розділ Загальної частини Кримінального кодексу, розмістивши його перед розділами, які визначають поняття, систему, види покарання та порядок його призначення. Така структуризація не випадкова, а має глибокі теоретичні та практичні підвалини.

Одночасно в Особливій частині КК України розширено кількість спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів. Серед них велике значення має інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Значення давності для звільнення від покарання досить схоже і фактично збігається з значенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності взагалі.

Реалізація в життя положень Конституції України, зокрема статей, які закріплюють провідну роль суду, визначило і таку новацію кримінального законодавства, як віднесення вирішення питань про звільнення від кримінальної відповідальності виключно до компетенції судових органів. КК України (ч.2 ст.44) чітко зафіксував це положення, зазначивши: "Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом".

Часові межі застосування цього інституту простягаються від моменту вчинення злочину до дня, коли закінчується строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, визначеного ст. 49 КК. До моменту набрання вироком законної сили можливе прийняття рішення про звільнення від кримінальної відповідальності навіть після проголошення вироку. Так, наприклад, суд апеляційної або касаційної інстанції може відмінити постановлений місцевим судом вирок, після чого знову стає можливим застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Застосування судом цього інституту визначає припинення існування кримінально-правових правовідносин, які виникли між особою, яка вчинила передбачене Особливою частиною КК України злочинне діяння, та компетентними органами держави, вповноваженими вирішувати питання кримінальної відповідальності.

З цього моменту в суб'єктів кримінально-правових правовідносин зникають права й обов'язки, якими вони наділені у зв'язку з їх виникненням.

Проте важливо не забувати, що застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності не є визнанням факту невинності особи у вчиненні злочину. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності є проявом гуманності держави до особи, а не реабілітуючими обставинами, які свідчать про невинність особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати зі звільненням від покарання, зокрема у зв'язку зі змінами в законодавстві, що виключають кримінальну відповідальність за певні види злочину. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що діяння було злочинним на момент вчинення та залишається таким під час вирішення питання про звільнення. Тож закон передбачає обов'язковий порядок роз'яснення обвинуваченому на досудовому слідстві сутності обвинувачення, підстави його звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття справи на цій підставі. У разі такого заперечення справа направляється з обвинувальним висновком до суду, який і вирішує питання щодо винності особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування обмежень, засудження та покарання до особи, що вчинила злочин, передбачений кримінальним законом, якщо така особа не становить значної суспільної небезпеки, виконала певні нормативні умови та спроможна виправитися без примусу держави через покарання.

Існують певні суперечності науковців стосовно цього питання. Чи можна називати інститут "прощення" особи за вчинення певного суспільно небезпечного діяння без постановлений судом обвинувального вироку "звільненням від кримінальної відповідальності"? На це питання можна наглядно відповісти за допомогою прикладу. За Рішенням Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі про депутатську недоторканність притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Тобто можна зробити висновок, що звільнити від кримінальної відповідальності можна лише після її встановлення єдиним способом -- постановлянням обвинувального вироку, що набрав законної сили.

Не можна звільняти від того, що не встановлено. В такому разі інститут "звільнення від кримінальної відповідальності" збігається зі звільненням від покарання в той час, як в ідею "прощення" особи без винесення обвинувального вироку первісно закладений зовсім інший зміст.

У сучасній кримінально-правовій теорії з'являються нові підходи до місця норм, які передбачають звільнення від кримінальної відповідальності.

Не зважаючи на те, що статистика показує, що в Україні звільнення від кримінальної відповідальності має порівняно невеликі масштаби я вважаю, що цей інститут все ж має істотне значення. Його закріплення в Кримінальному кодексі на даному етапі є необхідним і оминати його було б не зовсім раціонально.

Висновки

Можливість "прощення" особи як альтернатива звичайній реакції держави на вчинення злочину у вигляді постановляння обвинувального вироку з визначенням міри покарання є цілком прийнятною, суспільно корисною і правильною в аспекті кримінальної політики, мета якої зрозуміла.

По-перше, надати можливість особам, які вчинили нетяжкий злочин, у певних випадках позбавитися кримінальної відповідальності, надати їм шанс переорієнтувати своє життя на краще. Тобто інститут слугує можливому запобіганню вчиненню особою злочину в майбутньому. Треба сказати, що чинний КК чітко і вичерпно визначає випадки звільнення від кримінальної відповідальності, їх види, розташовує їх у конкретних розділах.

По-друге, такий інститут у більшості норм відповідає інтересам потерпілих. Останні здебільшого не наполягають на кримінальній відповідальності кривдника, а бажають, перш за все, відшкодування завданих збитків.

По-третє, метою інституту звільнення від кримінальної відповідальності є падання можливості більш успішного розслідування небезпечних злочинів, які є латентними, завдяки допомозі осіб, причетних до їх вчинення, котрі добровільно допомагають слідчим органам у їх розкритті.

І, врешті, метою інституту звільнення від кримінальної відповідальності є розвантаження слідчих органів, суду від докладного розслідування і судового розгляду дріб'язкових справ, надання можливості сконцентрувати увагу на викритті і успішному розслідуванні більш тяжких злочинів. Але благородна і раціональна по суті ця мета на практиці фактично нівелюється, тому що поєднати кримінально-правове регулювання цього інституту з кримінально-процесуальним порядком його застосування не завжди можливо.

Труднощі правозастосування криються у збоченості основоположних витоків процедури цієї в цілому корисної для суспільства кримінальної політики.

За чинним законодавством для особи замало просто перебігу строку давності, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України. Необхідна ще й обов'язкова судова процедура звільнення від кримінальної відповідальності, хоч ця норма закону має імперативний характер і передбачає обов'язковість звільнення. Логіка законодавця щодо обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності за законом про амністію (повторне, ще й судове "прощення" особи, з якої зняте кримінальне переслідування амністією) та обов'язкового судового розгляду справ щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, строк давності у яких закінчився, незрозуміла. Або це -- недовіра до органів дізнання чи слідства, які "не вміють" обчислювати строк чи не розберуться у положеннях закону про амністію. Або це, швидше -- намагання утиснути ці обставини у поняття "нереабілітуючі підстави", які є такими, що мають преюдиційне значення для подальшого вирішення питання про цивільно-правову відповідальність.

На мою думку, ідею, закладену в зазначений інститут, можна розуміти не як "звільнення від кримінальної відповідальності", а як "звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності", а "особу, яка вчинила злочин", у визначенні поняття необхідно вважати "особою, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину". У контексті кримінально-процесуального права чинний інститут "звільнення від кримінальної відповідальності" може виглядати як припинення кримінального переслідування осіб органами дізнання, досудового слідства та прокуратури без пред'явлення обвинувачення і встановлення вини особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, за наявності вказаних у матеріальному праві підстав, має здійснюватися шляхом постановляння обвинувального вироку із звільненням від покарання. З кола випадків "звільнення від кримінальної відповідальності" необхідно виключити такі, що взагалі виключають кримінальну відповідальність, а саме: - у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності (за винятком тих, що передбачені ч. 4 ст. 49 К України); - за законом про амністію у разі повного амністування; - за актом помилування. Запропоновані зміни сприятимуть розв'язанню проблемних питань у застосуванні вказаних норм, додержанню Конституції України та відповідатимуть меті зазначеного правового інституту.

Список використаних джерел

1. Конвенція ООН "Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства" від 25.03 1969 року // http://nau.com.ua.

2. Кримінальний Кодекс № 1001-05 від 1960 року // http://nau.com.ua.

3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http://nau.com.ua.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05 // http://nau.com.ua

5. Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 // http://nau.com.ua

6. Діденко В.П. "Кримінальний закон та його тлумачення", К., ІАВС, 1994

7. Копєйчиков В.В. "Правознавство : Підручник" - 6-е видання - Київ6 Юрінком Інтер, 2002. - 736с.

8. Кримінальне право України: Загальна частина - К., Юрінком Інтер.2001

9. Маляренко В.О. Про давність притягнення кримінальної відповідальності - Київ: ЮрінкомІнтер, 1999. - ст.. 236

10. Матишевський П.С. "Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник". - Київ: ЮрінкомІнтер, 2000. - 272с.

11. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. - К., 2008. - 1428 с

12. Скибицький В. Звільнення від кримінальної відповідальності і відбуття покарання. -К., 1987 р.

13. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2 т. Т. 1. - М.: Наука, 1994. - 380 с.

14. Тацій В., Сташис В. Новий Кримінальний кодекс України. Право України, 2001.

15. Фріс П.Л. "Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посібник". - Київ: "Центр навчальної літератури", 2004. - 362с.//

Страницы: 1, 2