Деякі проблеми визнання правочинів недійсними

2

ГАЛИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ В'ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

Кафедра загально-правових дисциплін

Наукова робота

в галузі

«Цивільне право України»

на тему

«Окремі проблеми визнання правочинів недійсними»

Виконав: студент групи П32Б

Степанюк Д.О.

Науковий керівник: Гелецька І.О.

Тернопіль - 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика недійсності правочинів

1.1 Підстави недійсності правочинів

1.2 Нікчемність та оспорюваність правочину, як елементи його недійсності

Розділ 2. Особливості визнання недійсними правочинів, укладених з дефектом волі

2.1 Визнання недійсними правочинів, укладених під впливом помилки

2.2 Визнання недійсними правочинів, укладених внаслідок обману

2.3 Визнання недійсними правочинів, вчинених особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи

2.4 Визнання недійсними кабальних правочинів

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Прийняття Конституції України зумовило новий етап розвитку українського суспільства в напрямі створення суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Розвиток економічних реформ в умовах соціальних та політичних змін держави сприяв виникненню й утвердженню нових договірних інститутів та розширенню сфери цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Це зумовило збільшення кількості недійсних правочинів.

Цивільний кодекс України (далі -- ЦК України) достатньо приділяє уваги правочинам, в тому числі й недійсним, а також наслідкам, що вони породжують. При цьому значна кількість питань залишається не вирішеною. Це підтверджується недосконалістю окремих правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з учиненням таких правочинів, а саме: з визначенням підстав недійсності правочинів, їх наслідками, відповідальністю сторін тощо. Зокрема, окремі недійсні правочини за визначених законом умов можуть визнаватися дійсними, проте такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів у цивільному законодавстві відсутній [1, с. 3].

Дослідженями в обраному нами напрямку займалися такі вчені як І. Спасибо-Фатєєва, І. Жилінкова, Н.С. Хатнюк, В.О. Кучер, І. Диба, Н.В.Рабинович, І.М. Ткаченко, К. Гусаров, В. Янишин, М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський, С.І. Шимон, О.П. Кучерявий, О.В. Дзера.

Розглядаючи актуальність даної теми визнаємо за необхідне погодитися із думкою ученої Н.С. Хатнюк, яка зазначає, що питання недійсності правочинів залишається одним із найскладніших і невивчених. Однією з причин цього є невизначеність юридичної природи недійсного правочину як правового явища. Правильна й обґрунтована дефініція правової природи недійсних угод має велике значення, оскільки з часу здобуття незалежності України постало завдання розбудови соціально орієнтованої, економічно розвинутої правової держави, в якій недоліки законодавчої бази зумовлюють прийняття і дію надмірної кількості підзаконних нормативних актів, котрі часто вносять у правове регулювання зайві суперечності та неясності. Система чинного законодавства вимагає уточнення окремих положень цивільно-правового інституту угоди і приведення його у відповідність до сучасних вимог життя суспільства [2, с. 3].

Немає єдиної точки зору стосовно багатьох спірних питань, що негативно позначається на механізмі захисту прав та законних інтересів сторін правочину, а також стабільності договірних відносин. Це потребує не тільки формування законодавчих приписів, а й має вплив на правозастосовчу практику.

Наведені факти не лише обумовили вибір теми дослідження, але й свідчать про її актуальність як для виконання безпосереднього аналізу в цій сфері, так і для визначення особливостей підстав визнання правочину недійсним.

Мета роботи.

Метою даного дослідження є комплексний науковий аналіз поняття правочину як основного інституту цивільного права, теоретичних проблем, пов'язаних із визнанням правочину недійсним, а також особливостей визнання недійсними правочинів, укладених із дефектом волі.

Об'єкт дослідження.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов'язані із найпоширенішою підставою виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків - вчиненням правочину.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження є цивільно-правові положення та закономірності регулювання відносин, що виникають унаслідок визнання правочинів недійсними.

Методи дослідження.

Методологічну основу дослідження складають загально-наукові та спеціально-юридичні методи. Діалектичний метод пізнання супроводжував весь процес проведення наукового дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку недійсних правочинів та їх наслідків у цивільних відносинах. Методи аналізу та синтезу використовувалися у зв'язку із формулюванням поняття недійсного правочину.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ

1.1 Підстави недійсності правочинів

Правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так. наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК України. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов'язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК України. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину. Якщо для деяких правочинів закон встановлює особливий порядок здійснення (наприклад, можливість продажу засобів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) або передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів в ДАІ), ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочинів.

Поряд з цим існує і низка загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них належать такі вимоги.

1. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства. Фізичні та юридичні особи, повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.

2. Укладати їх мають лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю. До досягнення повноліття фізичні особи наділені мінімальною або частковою дієздатністю і мають право вчиняти правочини, прямо обумовлені в законі. Повнолітні фізичні особи (громадяни) визнані недієздатними в судовому порядку, взагалі не можуть укладати правочини і за них угоди укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом в дієздатності, можуть укладати лише дрібні побутові правочини.

3. Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому. Це означає, що необхідна єдність внутрішньої волі і волевиявлення, тому у випадку, коли в правочині воля відсутня (мало місце насильство, особа перебувала під впливом погрози, обману і т. ін.)

4. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за собою відповідно до закону визнання правочину недійсним.

5. Правочин має бути реально спрямований на виникнення обумовлених ним правових наслідків, тобто необхідною умовою є єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення, здійснене без мети вчинення правочину, а лише для виду або для прикриття собою іншого правочину впливає на дійсність правочину.

6. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Дане правило свідчить про те, що захист прав і інтересів неповнолітніх і непрацездатних дітей лежить на їхніх батьках (усиновителях). Вони діють від їхнього імені в їхніх інтересах як законні представники, тим самим доповнюючи недостатню дієздатність дитини. Закон передбачає, що правочини, вчинені батьками (усиновителями), не повинні бути спрямовані на обмеження як духовних, так і майнових прав дитини [6].

У юридичній науці широко використовується термін «правова природа» або «юридична природа». До нього звертаються тоді, коли потрібно дати вичерпну характеристику того чи іншого юридичного факту, процесу, явища і т.д. Оскільки одним зі значень терміна «природа» є: «сутність, основна властивість чого-небудь», то стосовно недійсних правочинів виявлення їх правової природи буде означати:

· визначення їх місця в системі юридичних фактів;

· вказівка на специфічні ознаки недійсних правочинів, що дозволяють відмежувати їх від інших юридичних дій.

Розглядати юридичну природу недійсного правочину неможливо без з'ясування його співвідношення з поняттям «правочин», яке традиційно у вітчизняному цивільному праві визначають як дії учасників цивільного обороту з приводу встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків [4, с. 5].

У зв'язку з цим видається корисним ознайомитися із позиціями російських науковців, що висловлювалися в ході численних дискусій стосовно визначення правової природи недійсних правочинів. Так, І.В. Матвєєв у своїй монографії «Правововая природа недействительных сделок» детально розглянув вищевказані позиції. Зокрема, він вказує на те, що деякі науковці, такі як Д.М. Генкін, І.Б. Новіцкий, В.П. Шахматов, І.С. Самощенко вважали, що термін «правочин» повинен включати в себе і недійсні правочини, так як незалежно від того чи були застосовані до нікчемного правочину наслідки недійсності або оспорюваний правочин було визнано недійсним, фактичний склад дії, спрямованої на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків (можливо навіть і неправомірної), мав місце [4, с.13].

Прихильники іншої концепції недійсності правочину, наприклад Д.М. Меєр, Г.Ф. Шершеневич, М.М. Агарков в загальному вважали, що лише законні правочини можна вважати правочинами, так як незаконні правочини є недійсними, а отже, взагалі не є правочинами [4, с.15].

Саме остання точка зору видається нам правильною та більш обґрунтованою, оскільки недійсний правочин, який не відповідає вимогам закону та іншим правовим актам, не є правочином, а за своєю природою представляє собою правопорушення, не дивлячись на те, що за змістом та формою він виник як правочин.

Ст. 16 ЦК України міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є можливість визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що вчинювана дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

1. дефекти (незаконність) змісту правочину:

2. дефекти (недотримання) форми:

3. дефекти суб'єктного складу;

4. дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Верховний Суд України в Узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008р., вказує на необхідність аналізу використання терміна «недійсність» у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК України цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499): недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов'язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо [5].

В науці також постає проблема розмежування правочинів і юридичних фактів. Дане розмежування проводиться через поділ юридично значимих дій - на правочини, акти державних органів тощо та юридичні вчинки. Особливість правочинів, на думку вчених, полягає в тому, що в них присутній елемент залежності між юридичним ефектом і спрямованою на нього волею суб'єкта, вони є правомірними діями, які вчиняються зі спеціальною метою - викликати певні юридичні наслідки. На необхідність відокремлення правочинів від інших дій за ознакою цілеспрямованості вказували Д.В.Боброва, А.Ю.Бабаскін та інші вчені, і такий підхід не викликає заперечень. Разом з тим, сучасна теорія збагачена низкою положень щодо природи і видів юридичних фактів, до яких пропонується відносити, зокрема, такі правові явища, як правосуб'єктність, дієздатність, юридичний стан, строки тощо. У зв'язку з цим постає потреба з'ясувати питання, що являє собою правочин як юридичний факт, адже деякі з елементів, що є умовами його дійсності, науковці вважають самостійними юридичними фактами. У такому випадку правочин мав би вважатися складнішим утворенням аніж «простий» юридичний факт [17].

Страницы: 1, 2, 3