Припинення дії довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і її правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов'язаний повернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід негайно, тобто у мінімально короткий строк, як тільки з'явиться така можливість.

1.3 Скасування довіреності та відмова представника від вчинення дій передбачених довіреністю

Дія довіреності як документа, що підтверджує повноваження, може припинитися також у будь-який момент у зв'язку із скасуванням її особою, яку представляють. Таке право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Причому закон особливо підкреслює, що відмова від цього права є недійсною.

Проте ч.4 ст.249 ЦК передбачає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч. І цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має у тому разі, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча у ч.4 ст.249 ЦК говориться про можливість встановлення у законі "права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час", але, очевидно, у цьому випадку йдеться не про "право" особи, а про обмеження права останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на її попередній згоді на таке обмеження.

Скасування довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і в її правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Водночас скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це[8, с. 198].

Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність, і її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв'язку із скасуванням довіреності особою, яку представляють, а й внаслідок відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіреності, має юридичне значення для того, кого представляють, і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю.

Частина 4 ст.250 ЦК передбачає санкції за порушення вимог про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Від шкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до вимог ст.22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на засадах, встановлених ст.23 ЦК

Розділ 2. Правова природа довіреності як форми уповноваження при договірному представництві

Для вчинення юридично вагомих дій від імені іншої особи представник потребує відповідних, отриманих від особи, яку представляє, прав (повноважень). Вказаний порядок захищає інтереси і особи, яку представляють: наділяючи повноваженнями представника, особа, яку представляють встановлює межі, в яких вона погоджується визнати власними дії представника. Зазначені обставини визначили необхідність використання для вказаної мети відповідного документа - довіреності, тобто того, що свідомо передбачає особливу довіру і є підставою для того, щоб покластися на іншого.

Правова природа довіреності досліджувалася з боку цивілістів різних поколінь: В.К. Андрєєва, А. Гордона, О.Л. Нєвзгодіної, О.Н. Нєрсєсова, В.О. Рясенцева, І. Шерешевського та ін. З українських правників вказане питання привертає до себе увагу С. Фурси. У їхніх працях досліджувалася довіреність як особливий правовий «інструмент», з допомогою якого можливо одній особі (представнику) вчиняти від імені іншої особи (яку представляє) певні дії.

В юридичній літературі досить часто зустрічаються поняття «довіреність» та «видача довіреності». Перша група авторів вказує, що одностороннім актом, що містить повноваження, є власне довіреність, інша - правові наслідки пов'язує саме з актом її видачі. Тому перші називають одностороннім правочином власне довіреність, інші вважають таким правочином саме видачу довіреності[22, с. 187].

Термін «довіреність», як зауважує О.Л. Нєвзгодіна, можна було б використовувати поряд з терміном «видача довіреності» для позначення юридичного факту - одностороннього правочину, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями, якби довіреність означала дію, як це, наприклад, має місце у стосунку до терміну «договір».

Видача довіреності залежить лише від волі особи, яку представляють, яка і після її вчинення може утриматися від передачі її представнику. «Поки довіреність знаходиться в руках довірителя, - писав А.И. Штейнберг, - вона не породжує ніякого юридичного ефекту, тобто вона ще не діє і не дає повіреному можливості за її допомогою виконати надане йому доручення». Підтримуючи вказану думку, О.Л. Нєвзгодіна звертала увагу на таке: «Таким чином, для того, щоб повноваження виникло у стані, готовому до реалізації, або було переведеним у такий стан, необхідно, щоб довіритель виразив свою волю на представництво двічі: при вчиненні довіреності та при її видачі повіреному. Вирішальне значення має видача довіреності» [23, с. 79-81].

Законодавець орієнтує нас, що юридичні дії, які належить вчинити повіреному, мають бути чітко визначені у самому договорі доручення або у виданій на його підставі довіреності.

Однак договір доручення (оскільки законом для нього не встановлена спеціальна форма) може бути вчинений як в усній, так і письмовій формі (простій чи кваліфікованій). Одночасно закон, як правило, вимагає, щоб факт уповноваження та зміст повноваження при добровільному представництві були зафіксовані письмово та в багатьох випадках посвідчені.

Тому в тих випадках, коли в силу закону форма повноваження конституційно пов'язана з самим уповноваженням як правочином, відсутність відповідного документа, що фіксує повноваження, свідчило б про відсутність самого повноваження. Так, якщо договір доручення, що передбачає продаж будинку повіреним, укладено усно або в простій письмовій формі, очевидно, що повноваження на продаж будинку до видачі нотаріально посвідченої довіреності, яка в даному випадку необхідна, не виникає. Обов'язок вчиняти представницькі дії у наведеному прикладі до наділення повноваженням не може бути реалізованим, тобто знаходиться у «пасивному» стані, і видача довіреності виступає як перетворюючий юридичний факт, що призводить вказаний обов'язок у готовий до реалізації стан.

Якщо ж договір доручення про продаж будинку вчинено у нотаріальній формі, він породжує повноваження уже в момент укладання договору, і видача довіреності в такому випадку не вимагається. Не існує ніяких перешкод для того, щоб уповноваження та зміст повноваження були доведені до відома третіх осіб шляхом пред'явлення їм належно оформленого екземпляру договору доручення, тоді б треті особи отримали уявлення про зміст повноваження з його першоджерела. Вимога про пред'явлення довіреності таким чином не має змісту.

За загальним правилом довіреність - це окремий вид договору доручення, документ.

Однак необхідно зазначити, що в окремих випадках в законі містяться вказівки на можливість встановлення відповідних повноважень в самому тексті договору доручення. Зокрема ст. 243 ЦК, яка регулює комерційне представництво визначає, що повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.

Крім того, стаття 1135 ЦК, закріплюючи можливість ведення спільних справ простого товариства від імені усіх товаришів одним з них, передбачає, що відповідне повноваження «посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства» [8, с. 193].

Оскільки довіреність є цивільно-правовим правочином, вона повинна відповідати усім вимогам, які пред'являються законом до правочинів. Зокрема, довіреність може бути видана лише на вчинення правомірних юридичних дій; воля особи, яку представляють, повинна вільно формуватися і бути адекватно викладена у довіреності; довіреність, яка видається юридичній особі, може стосуватися лише вчинення правочинів, що не суперечать її спеціальній правосуб'єктності. Крім того, до довіреності висувається і ряд спеціальних вимог, недотримання яких може потягнути за собою недійсність довіреності.

По-перше, довіреність має бути належним чином оформлена. Закон визначає довіреність як письмовий документ. У літературі існували позиції, згідно з якими допускалася усна форма довіреності. Якщо розглянути довіреність як документ, в якому зафіксовані можливість особи бути представником та визначене коло її повноважень, то для довіреності стає єдино можливою письмова форма. Якщо під довіреністю розуміти сам факт уповноваження, то необхідно погодитися з думкою, яка допускає усну форму довіреності.

Український законодавець визначив довіреність саме як письмовий документ, тим самим встановивши імперативне правило щодо її форми у ч.3 ст. 244 ЦК. Але ч.1 ст. 245 містить і інше правило, відповідно до якого форма довіреності повинна відповідати формі, в якій згідно з законом має вчинятися правочин. Якщо звернутися до ст. 205 ЦК, то правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. А це означає, що для довіреності в окремих випадках є прийнятною усна форма її вчинення. Таким чином, маємо певну неузгодженість у правових нормах, які регулюють однакові питання. Тому доцільніше було б викласти норму ч.1 ст. 245 у такій редакції: «Довіреність має вчинятися у письмовій формі. У тих випадках, коли довіреність видається для вчинення юридичних дій, що потребують нотаріального посвідчення, довіреність повинна вчинятися письмово з обов'язковим нотаріальним посвідченням».

Враховуючи, що метою представництва є головним чином вчинення представником правочинів, ЦК передбачив певну залежність між вимогами до форми, які встановлені для правочину, вчинюваного представником на підставі довіреності, та для самої довіреності.

Йдеться про форму довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріального посвідчення. В такому випадку відповідно до ст.209 ЦК довіреність також повинна бути нотаріально посвідчена. Нотаріальної форми потребують довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК), також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених ч. 4 ст. 245 ЦК.

Довіреності, для яких не передбачена обов'язкова нотаріальна або прирівняна до неї форма, можуть вчинятися у простій письмовій формі. Зокрема, це довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо). Такі довіреності можуть посвідчуватися посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем їх проживання. Якщо вказані довіреності видаються в порядку передоручення, вони не потребують нотаріального посвідчення.

Довіреності, які видаються юридичними особами, не потребують нотаріального посвідчення, а можуть вчинятися у простій письмовій формі (ст. 246 ЦК). Але такі довіреності видаються за підписом керівника юридичної особи та скріплюються печаткою цієї юридичної особи. Довіреність на отримання або видачу грошей або інших матеріальних цінностей, крім керівника, має бути підписана також головним бухгалтером підприємства.

Страницы: 1, 2, 3, 4