p align="left">Право визначення позову належить самому позивачеві й тільки йому. Більше того, предмет і підстава позову не можуть бути змінені судом без згоди на те позивача. Предмет позову є підставою для класифікації позовів за процесуально- правовою ознакою. Від предмету позову слід відрізняти предмет суперечки, його ще прийнято називати об'єктом позову. Це те матеріальне благо, здобуття якого добивається позивач . З предметом суперечки зв'язано і право позивача зменшити або збільшити розмір позовних вимог вже після подачі позовної заяви, а також право суду на вихід за межі заявлених позивачем вимог. Одночасно позивач розпоряджається і процесуальним правом, визначаючи для себе об'єм прошеного в суду захисту. 2.2 Підстава позову Під підставою позову розуміються обставини, з яких витікає право вимоги позивача, на яких позивач їх засновує. Позивач повинен вказувати в позовній заяві не просто обставини, а привести юридичні факти, тобто такі обставини, з якими закон зв'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Ці факти підлягають потім доведенню позивачем в адміністративному процесі. Факти, що входять в підставу позову, прийнято підрозділяти на три групи: 1) факти, безпосередньо правопроїзводящие, з них безпосередньо витікає вимога позивача. 2) факти активної і пасивної легітимації. В процесі легітимації встановлюється належний характер сторін в адміністративному процесі. При цьому розрізняються факти, вказуючі на зв'язок вимоги з певним суб'єктом, що заявив це вимога, тобто з позивачем (факти активної легітимації), і факти, вказуючі на зв'язок певного обов'язку з відповідачем (факти пасивної легітимації). 3) факти приводу для позову - це факти, вказуючі, що настав час для звернення до суду за судовим захистом. Підставу позову можна підрозділити на фактичне і правове. Фактична підстава позову - це сукупність юридичних фактів, а правове - вказівка на конкретну норму права, на яких грунтується вимога позивача. Тому точка зору про необхідність виділення правового основа-нія позову сповна резонна і обоснованна. Якщо ж позивач не в змозі опре-діліті правові підстави позову, то він ускладнює діяльність суду, а також захист своїх прав, оскільки не ясно, чого ж хоче добитися позивач. Сам же суд не повинен в цьому допомагати позивачеві. Поважно відзначити, що в позовній заяві необхідно вказати докази, підтверджуючі обставини, викладені позивачем в обгрунтування своїх вимог. Якщо позивач не представив доказу, суддя не може по цій підставі відмовити в прийнятті позовної заяви. Пропонована в літературі характеристика позивача як активної сторони, а відповідача як пасивною дозволяє і підстава позову підрозділяти на активне і пасивне. До активного відносяться факти безпосередньо правопроїзводящие, що дають можливість зацікавленій особі виступати як носій директивного матеріального права. Пасивна підстава охоплює факти приводу для позову, звернення, що свідчать про необхідність, до суду і залучення до відповіді зобов'язаних осіб. 2.3 Зміст позову Ще один елемент позову, який виділяють ряд учених (Гурвіч М.А., Клейнман А.Ф.) - зміст позову. На думку М.А. Гурвіча, зміст позову - елемент вольової вимоги в позовному обігу - прохальний пункт, що містить вказівку на форму прошеного в суду захисту. А.Ф. Клейнман називає змістом позову дію суду, здійснення якого добивається позивач. Під змістом розуміється вигляд істребуємой судового захисту: визнання, присудження, припинення, зміна, здійснення в іншій формі преобразовательних повноважень суду. Якщо виходити із способів захисту суб'єктивних прав, можна виділяти і прохання позивача про форму захисту, але вона сповна органічно вписується в предмет позову. Сама по собі форма захисту не залежить ні від волі зацікавленої особи, ні від волі суду. З точки зору закону прохання позивача носить характер побажання. Яким насправді буде спосіб захисту конкретного суб'єктивного права, покаже лише результат розгляду і дозволу цивільної справи. Не випадково в цивільному процесуальному законодавстві ніде не згадується про зміст як про третій елемент позову. Зміст позову в точній відповідності з сенсом даного поняття охоплює собою всі складові частини позову - його предмет і підставу. Якщо виходити із способів захисту суб'єктивних прав, можна виділяти і прохання позивача про форму захисту, але вона сповна органічно вписується в предмет позову. Сама по собі форма захисту не залежить ні від волі зацікавленої особи, ні від волі суду. З точки зору закону прохання позивача носить характер побажання. Яким насправді буде спосіб захисту конкретного суб'єктивного права, покаже лише результат розгляду і дозволу адміністративної справи. Не випадково в адміністративному процесуальному законодавстві ніде не згадується про зміст як про третій елемент позову. Зміст позову в точній відповідності з сенсом даного поняття охоплює собою всі складові частини позову - його предмет і підставу. 2.4 Юридична кваліфікація позову Ще один дослідник - Амосов С. - відносить до елементів позову юридичну кваліфікацію. Проте, віднесення юридичної кваліфікації до самостійного елементу позову в змозі, як правильно відзначає Г.Л. Осокина, ускладнити конструкцію позову. Проте, на користь підвищення ефективності судового захисту, враховуючи реалії судово-арбітражної практики, що склалася, на які переконливо посилався Амосов С., висловлюючи свою пропозицію, напевно, було б доцільним піти на деяке ускладнення процесуальної конструкції. 2.5 Сторони позову Осокіна Р. Л. поряд з підставою і предметом позову виділяється також такий елемент, як сторони позову. При цьому автор посилається на Коміссарова К.І., який відзначає, що «предмет і підстава позову набуває необхідної визначеності лише за умови, що йдеться про конкретних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків» . РОЗДІЛ ІІІ «ВИДИ ПОЗОВІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ» 3.1 Класифікація позовів Дослідження видів адміністративного позову в тих зарубіжних країнах, де він давно використовується як засіб звернення до суду, дозволяє виявити не лише особливості його окремих різновидів, але і певні загальні риси, обумовлені загальною логікою процесуально-правового регулювання, а у ряді випадків -- прямим запозиченням окремих позовних форм. Так, в Японії відповідно до ст. 2 Закони 1962 р. про порядок вирішення адміністративних суперечок виділяють чотири основні види адміністративних позовів: 1) «кококу», 2) «тоджіша», 3) «народний позов» (actio popularis) і 4) позов «кикан», або позов по суперечці між органами і установами. Позови «кококу» і «тоджіша» в позначаються як суб'єктивні позови, що мають основною метою захист прав і законних інтересів сторін. «Народний позов» і позов «кикан» відносяться до об'єктивних позовів, націлених в першу чергу на точного виконання законодавчих розпоряджень об'єктивного права. Позов «кококу» заявляється у зв'язку із здійсненням владних повноважень органами публічної влади. Він має чотири основні форми: а) про визнання бездіяльності адміністрації незаконним, б) про відміну правового розпорядження, в) про підтвердження нікчемності адміністративного акту; г) про визнання недійсним адміністративного акту, дії, рішення (позов «торікеши»). Основним інструментом захисту прав приватних осіб і контролю за адміністративною діяльністю в Японії являється позов про визнання недійсним ("торикеши"). Він повинен подаватися на адресу адміністративного органу, що видав оспорюваний акт. Тим самим чітко позначається відповідач у справі. "Народний позов" подається тільки в спеціально встановлених законом випадках і припускає, що особа, що звертається до суду з позовом про виправлення незаконного адміністративного акту, само не має безпосереднього юридичного відношення до істоти позову. Так, згідно із законодавством про вибори будь-який виборець може подати до суду позов про порушення адміністрацією виборчої процедури. У вітчизняній літературі висловлювалися пропозиції про визнання позову на користь суспільства, на користь законності Мурадьян Э. М. Судебный контроль за административными актами // Сов. государство и право. 1978. № 11. С. 77.. Ця ідея actio popularis у формі позову про законність отримала підтримку, зокрема, В. В. Скитовича, який вважає недоцільним обмежувати право оскарження незаконних адміністративних актів тільки особистою зацікавленістю громадянина, тоді як несудове оскарження не знає яких-небудь обмежень в цьому сенсі Скитович В. В. Судебный контроль за законностью действий должностных лиц. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. М., 1983. С. 13. . Питання про визнання в публічному праві actio popularis вимагає зваженого підходу і грунтовного обговорення. В принципі за певних умов, чітко позначених в законі, можливість використання такого адміністративного позову цілком допустима. Проте необхідно відмітити що в Європи, що формується під егідою Ради, адміністративно-правовій доктрині інститут actio popularis не розглядається як загальноєвропейський стандарт: його визнання або невизнання відноситься до сфери розсуду національного законодавця. У багатьох європейських державах, а також в тих країнах, які сприйняли французьку модель адміністративної юстиції, actio popularis як самостійний адміністративний позов не набув поширення. У Франції існують різні підходи до класифікації адміністративних позовів. Одні автори виділяють п'ять видів позовів : 1) позови з суперечок з приводу анулювання адміністративних актів. Вони використовуються для спростування перевищення влади, тому називаються також позовами у зв'язку з перевищенням повноважень, або позовами про законність; 2) позови, які пов'язані з порушенням суб'єктивних прав і розглядаються "в порядку повної адміністративної юрисдикції"; 3) позови по суперечках про тлумачення у яких виставляється вимога уточнити сенс акту управління; 4) позови з суперечок, пов'язаних з оцінкою законності адміністративних актів; 5) позовів з суперечок, пов'язаних із застосуванням репресії Общие сведения об административном праве Франции. М., 1993. С. 72-73.. В той же час ряд авторів виділяє всього два види адміністративних позовів : 1) позови у зв'язку з перевищенням влади і 2) позови з поширенням повного юрисдикційного контролю, до яких відносять: позови з суперечок про адміністративну відповідальність, що містять вимогу об відшкодування збитку, заподіяного діями адміністрації (наприклад, незаконною відмовою в якому-небудь дозволі); позови з адміністративних договорів; позови у зв'язку із застосуванням репресій та ін Брэбан Г. Французское административное право. М., 1988. С. 454-464.. Найбільш поширеними є позови про перевищення влади і позови про розгляд суперечки в порядку повної адміністративної юрисдикції. Певною своєрідністю відрізняється система позовів, що встановлюється в Законі про адміністративне судочинство Німеччини 1960 р. (§ 42-43), який виділяє, : 1) позов про визнання недійсним адміністративного акту; цьому позову обов'язково повинне передувати виробництво, яке починається із заяви заперечення органу, - авторові акту; 2) позов про примус до виконання зобов'язання (про примус відповідача до здійснення певної дії); 3) позов про встановлення зміні або припиненні правовідношення. Проте ці позови не вичерпують усі засоби правового захисту в адміністративному судочинстві, кількість яких не обмежена. У доктрині має місце подальша конкретизація цих позовів.При цьому як законодавство, так і доктрина ФРН виключають actio popularis з адміністративного процесу, надаючи можливість поводження з адміністративним позовом тільки тій особі, права якої порушені виданим адміністративним актом. У історії вітчизняного права особливий інтерес в плані класифікації адміністративних позовів представляє Положення від 30 травня 1917 р. "Про суди по адміністративних справах", виходячи із ст. 11 якого можна виділити чотири види звернень адміністративний суд у зв'язку з: а) порушенням закону; б) зловживанням владою; в) бездіяльністю адміністрації; г) повільним рішенням адміністративних справ СУ. 1917. № 127. Ст. 692.. У розробленому в 1921 р. Інститутом радянського права при МГУ проекті Положення про Верховний адміністративний суд, про обласні і губернські адміністративні суди звернення до суду позначалися не інакше, як адміністративні позови. Передбачалося декілька видів позовів : а) про відміну протизаконних актів управління, б) про припинення протизаконних дій, в) про виправлення протизаконних упущень. Причому громадяни і громадські об'єднання наділялися правом шукати відміни актів, що порушують їх права, а органи і установи, - актів, що є протизаконним вторгненням іншої установи в межі їх відомства або перешкодою до здійснення покладених на них завдань Елистратов А. Об утверждении законности в советском строительстве // Сов. право. 1922. № 1. С. 129-130..
Страницы: 1, 2, 3, 4
|