Реальність погрози вбивством має встановлювати суд в кожному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. При вирішенні цього питання слід враховувати як суб'єктивний критерій (сприйняття погрози її адресатом) так і об'єктивний (спосіб та інтенсивність її вираження, особу винного, характер стосунків між ним та потерпілим), оскільки більшість злочинів проти життя та здоров'я вчиняються за наявності зв'язків між винним і потерпілим.

Для визначення погрози реальною, слід встановити наявність таких дій винного, які об'єктивно свідчать про підстави побоюватися її здійснення.

Так, Волочинський районний суд Хмельницької області визнав погрозу вбивством Р., адресовану власним дітям та дружині, такою, що не містить відносин між ними, хоча перед цим, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, на ґрунті ревнощів, вбивши власного сусіда, маючи на меті залякати дружину, прийшов до дому увесь в крові з ножем у руках і сказав, що всіх повбиває, після чого дітям та дружині вдалося вибігти на вулицю [9].

Чинний КК України не містить поняття суспільно - небезпечних наслідків. Це створює певні складнощі для правозастосовчої практики й обумовлює неоднозначність теоретичних аспектів тлумачення цієї категорії. О.С. Міхлін визначив злочинні наслідки як шкоду, що спричинена злочинною діяльністю людини, суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. [10, с. 16 ].

Суспільно - небезпечні наслідки при погрозі вбивством, як правило, виступають у вигляді психологічних, інколи психічних травм або захворювань, викликані переживаннями, страхом за своє життя і життя близьких, що проявляються у втраті апетиту, звичного графіку праці та відпочинку, безсонні, а фактори, у свою чергу, стають причинами різних проявів розладу як фізичного так і психічного здоров'я.

Суспільно - небезпечні наслідки при погрозі вбивством процесуально знаходять своє вираження у вигляді цивільного позову у кримінальній справі про відшкодування моральної шкоди, який у 90% досліджених архівних кримінальних справ був заявлений, але через виправдання особи, винної у вчиненні погрози вбивством, був задоволений лише на 30 %, що знову ж таки свідчить про недосконалість ст. 129 КК. України. Проте не слід ототожнювати фізичну шкоду з моральною. Поняття психічної шкоди в кримінальному праві, на мою думку, повинно формуватися на основі його об'єктивного змісту, що виявляється через шкідливі наслідки у сфері порушення нормального функціонування психіки.

Таким чином, психічна шкода, знаходячись в межах фізіологічної норми функціонування організму людини, акцентується в інтелектуально - вольовій сфері життєдіяльності потерпілого від погрози вбивством. [11, 354 ].

Суспільно - небезпечні наслідки злочину, передбаченого ст. 129 КК України, проявляються у вигляді шкоди на рівні порушень нормального протікання психологічних і психічних процесів адресата погрози (відчуття неспокою, страх, тривога, стрес, депресія і т. д.) Наявність вказаних вище станів є підтвердженням того, що погроза сприйнята такою, яка могла бути приведена в дію.

На мою думку, погроза завжди пов'язана з настанням певних наслідків для її адресата або з можливістю їх настання, оскільки в деяких випадках законодавець встановлює кримінальну відповідальність за дії, які не викликають настання наслідків, але створюють загрозу їх настання.

Дійсно, в результаті будь -якого злочинного діяння заподіюється шкода певному об'єкту кримінально - правової охорони або створюється загроза її заподіяння.

Встановлення причинного зв'язку між суспільно - небезпечним діянням та суспільно - небезпечним наслідком не викликає жодних труднощів як з практичної так із теоретичної точок зору. Якщо внаслідок протиправних дій винного у потерпілого виникає, наприклад, психічна травма, то причинний зв'язок в випадку встановлюється за допомогою призначення відповідних судових експертиз. Якщо ж внаслідок посягання на особисту безпеку така травма не заподіюється, то тут слід відштовхуватися від конкретних обставин справи, які мають містити дані про причинний зв'язок між суспільно - небезпечним діянням та суспільно - небезпечним наслідком.

Що стосується способу, місця, часу, обстановки, знарядь і засобів вчинення погрози вбивством, то предметно про них ми можемо говорити лише завдяки збору емпіричного матеріалу. Так, у всіх кримінальних справах обстановка вчинення погрози вбивством характеризується наявністю сильного переживання - страху за своє життя або здоров'я чи своїх близьких, оскільки винний не має наміру приводити свої погрози в дію, його умисел спрямований виключно на погрозу вбивством, тобто на створення у потерпілого відчуття страху шляхом різного способу залякування. Дії такого характеру майже завжди супроводжуються демонстрацією або частковим застосуванням будь - яких знарядь та засобів (зброї у вигляді сокири, молотка, ручної гранати, мисливської рушниці, газового пістолета, кухонного ножа або ж іншого предмета чи речі навколишнього світу, якими можна завдати тілесні ушкодження) і практично у всіх випадках, погрозою затосувати фізичне насильство. Я погоджуюсь з думкою І. В. Самощенка з приводу того, що застосування зброї чи інших предметів не може бути кваліфікуючою ознакою або обставиною, що обтяжує покарання, оскільки є додатковим свідченням реальності намірів винного і не більше [8, 47 - 49].

З приводу способу, місця й часу вчинення погрози вбивством можна зазначити, що будь - яка системність при її вчиненні відсутня - місце і час залежить лише від випадкового вибору їх винним, а спосіб - від попередніх зв'язків винного й потерпілого за наявності знарядь та засобів, часткове застосування яких і свідчить про певний спосіб вчинення погрози вбивством.

Таким чином, з вищесказаного можна підкреслити найголовніші та найпроблемніші аспекти об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 129 КК України, якими на мою думку виступають:

1) супроводження погрози вбивством нанесенням побоїв або тілесних ушкоджень різного ступеня з метою залякати особу, що є чи не єдиним приводом до притягнення винного до кримінальної відповідальності у випадку його виправдання у вчиненні погрози вбивством;

2) існування дружніх або родинних зв'язків між особою, яка вчиняє погрозу вбивством та адресатом таких злочинних дій, що на жаль дуже часто стає приводом у судово - слідчій практиці для визнання її такою, що не дає підстав побоювання її здійснення;

3) створення винним обстановки страху боязні за своє життя і здоров'я чи за своїх близьких, внаслідок чого порушується особиста безпека особи, оскільки порушується її нормальна життєдіяльність та нормальне протікання психологічних і психічних процесів адресата погрози (відчуття неспокою, страх, тривога, стрес, депресія і т.д.);

4) наявність попередньої протиправної поведінки (злочинної в тому числі), яка доводиться до відома потерпілого самим винним або такі факти відомі потерпілому наперед, які виступають обставинами, які виступають обставинами, що сприяють створенню обстановки страху за своє життя та здоров'я та свідчать про її реальність.

Суб'єкт злочину - загальний. Частина 1 ст.18 КК України встановлює, що « суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може настати кримінальна відповідальність»[ 2, с. 8 ].

Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності.

Перш за все, суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено у статтях 6 - 8 КК України, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо).

Як зазначено в ч. 1ст. 18 КК України, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. В частині 1 ст. 19 вказано, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керуватися ними ».

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину. Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) має бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля є взаємозалежними і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку із вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно - небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керуватися своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презуміюється, бо він притаманний переважній більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене законом суспільно - небезпечне діяння. Зі станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання «має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також попередження вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами ». Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність вчиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання спонукає засудженого не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи зумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 КК У, суб'єктом злочину може бути лише особа, яка до вчинення злочину досягла встановленого кримінальним законом віку. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні та розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). Якщо у особи немає документів, що підтверджують її вік, необхідне проведення судово - медичної експертизи.

Вчинення суспільно - небезпечного діяння особою, що не досягла до вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про те, що немає суб'єкта злочину, а отже, немає складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

У частині 1ст. 22 КК У прямо зазначено, що « кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік є загальним віком з якого настає кримінальна відповідальність [ 3, с. 146 - 149 ].

Суб'єктивна сторона злочину. Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно - небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь - якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте, в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є факультативними, тобто не завжди обов'язковими ознаками.

Чинне кримінальне законодавство виділяє 2 форми вини - умисел (ст.24) і необережність (ст. 25) [ 3, с. 159 - 162 ].

Суб'єктивна сторона погрози вбивством характеризується прямим умислом. Згідно ч. 2. ст. 24, прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно - небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно - небезпечні наслідки і бажала їх настання. Наявність чи відсутність у винної особи реалізувати свою погрозу значення для кваліфікації злочину за ст. 129 не має.

Кваліфікуючою ознакою погрози є вчинення її членом організованої злочинної групи [ 2, с. 299].

Згідно ч. 3 ст. 28 КК У злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб, які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Члени ОРЗ (організованої злочинної групи) можуть висловлювати погрозу не лише на адресу свідків або потерпілих, а й їхніх рідних та близьких. На даний час боротьба з організованою злочинністю є винятково актуальною.

Якщо погроза вбивством є ознакою об'єктивної сторони більш тяжкого злочину, вона не потребує окремої кваліфікації за ст. 129 КК України. Це може мати місце, зокрема, при: зґвалтуванні (ст. 152), розбійницькому нападі (ст. 187), погрозі або насильстві щодо працівника правохоронного органу (ст. 345)[4, с. 61].

Страницы: 1, 2, 3