Кримінально-правові основи кваліфікації злочинів

Реферат

На тему

Кримінально-правові основи кваліфікації злочинів

1. Кваліфікація злочинів по елементах складу злочину

У динамічному процесі кваліфікації, при аналізі правових розпоряджень правозастосовнику доводиться враховувати безліч обставин і факторів, у тому числі технологію законодавця, яка використовується при конструюванні кримінально-правових норм і їхню соціальну сутність.

У літературі, присвяченій розгляду проблем кримінальної політики, кримінальну правотворчість найчастіше пов'язують із процесами криміналізації (декриміналізації) і пеналізації (депеналізації), що виправдано і зрозуміло.

Однак кримінальна правотворчість і її технологія направлені і на вирішення інших важливих завдань: на досягнення більшої стрункості і внутрішньої узгодженості кримінального кодексу; на підвищення інформативності диспозицій закону і на посилення його виховно-попереджувального впливу; на забезпечення більшої точності формулювань при збереженні волі законодавця щодо меж чинності закону і меж кримінальної відповідальності, а також на вирішення ряду інших конкретних питань.

З врахуванням викладеного зміст правотворчого процесу включає наступні технологічно взаємопов'язані елементи (етапи):

а) виявлення негативних явищ, які вимагають боротьби з ними кримінально-правовими заходами;

б) оцінка природи цих явищ, їх економічної, соціальної, психологічної і кримінологічної обумовленості;

в) прогнозування результатів чинності закону і їх оцінка;

г) формування і закріплення в суспільній свідомості висновків про необхідність, мету, шляхи розвитку й удосконалювання кримінального закону в результаті усвідомлення й обговорення відповідних соціальних потреб;

д) прояв нормативно врегульованої чи неформальної ініціативи, спрямованої на прийняття нових або зміну, удосконалення діючих кримінально-правових норм і забезпечуючих їх актів;

е) розробка кримінально-правових розпоряджень на основі оцінки емпіричної інформації, отримуваної в ході соціально-правових досліджень, що полягає у формулюванні кримінально-правових текстів чи їх змін;

ж) підготовка нормативних актів, тісно пов'язаних з кримінальним правом;

з) обговорення проектів кримінально-правових норм, які знаходяться на різних ступенях готовності;

и) розгляд і остаточна оцінка проекту закону в якості підготовленого до прийняття, його опублікування і забезпечення проведення експертного аналізу проектів, оцінки і волевиявлень уповноважених на те осіб з приводу зазначених проектів тощо;

к) внутрішнє узгодження кримінального законодавства.

З врахуванням викладеного можна виділити наступні її стадії: встановлення кримінальної відповідальності, притягнення до кримінальної відповідальності, реалізація кримінальної відповідальності.

Правотворчість у сфері кримінального права -- складний і неоднорідний процес усвідомлення об'єктивної необхідності в перекладі соціальних потреб в кримінально-правові заборони, а потім -- закріплення їх у нормах закону.

Для того щоб бути ефективною, кримінальна правотворчість повинна бути науково обґрунтованою. На сучасному етапі доводиться констатувати, що сучасна теорія тільки наблизилась до вирішення завдань наукової обґрунтованості правотворчості, розуміння і використання її закономірностей у повному обсязі.

Відомо, що при кваліфікації використовується не вся кримінально-правова норма, так само як і не вся множинність ознак вчиненого злочину. Та частина ознак, яка необхідна (і достатня) для кваліфікації вчиненого, охоплюється поняттям складу злочину. Завдяки сукупності цих конструктивних (тобто основних) ознак конкретне суспільно небезпечне діяння можна визначити як злочинне і кримінальне.

Термін “склад злочину”, спочатку мав винятково процесуальне значення. У XV--XVII ст. склад злочину розглядався як сукупність прямих і непрямих доказів, які свідчать про вчинення злочину і є достатньою підставою для притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Подальший розвиток вчення про склад злочину і його об'єктивні ознаки одержало в працях німецьких юристів К. Біндінга і Ф. Ліста, у яких воно знайшло кримінально-правову спрямованість. Детально досліджувалися всі основні елементи складу злочину в XIX в. вченими М.С. Таганцевим, О.С. Кістяковським і іншими.

Фундаментальну розробку вчення про склад злочину одержало в працях ведучих вчених в області кримінального права О.О. Піонтковского, О.М. Трайніна, В.М. Кудрявцева, Я.М. Брайніна, М.Й., Коржанського і ін.

Склад -- це не тільки сукупність, але і сувора, алгоритмізована система ознак будь-якого злочину, яка виконує важливі соціально-правові функції.

У юридичній літературі виділяються наступні його функції:

суспільної небезпеки діяння;

інформаційної моделі;

правової підстави притягнення до кримінальної відповідальності конкретного суб'єкта і забезпечення законності і гуманізму;

юридичної підстави кваліфікації злочинів;

і, як наслідок, розмежувальна функція.

Кваліфікація не тільки процес, що динамічно розвивається, але і процедура зіставлення вчиненого діяння з ознаками різних складів злочинів, яка здійснюється на кожному кримінально-процесуальному етапі розслідування кримінальної справи. Процес ототожнення відбувається в декількох напрямках у залежності від того, що при цьому досліджується. Предметом дослідження може бути кримінальний закон, який передбачає склад злочину, окремі інститути кримінального права, які враховуються при кваліфікації, а також елементи складів злочинів. Правильна кваліфікація злочину припускає точне застосування кримінального закону, який містить ознаки діяння, яке кваліфікується. З цією метою при кваліфікації потрібно враховувати чинність кримінального закону в просторі і часі.

У процесі кваліфікації досліджуються всі положення Загальної частини кримінального права, які стосуються вчення про злочин. Зокрема, має значення встановлення обставин, які виключають суспільну небезпеку діяння: необхідної оборони, крайньої необхідності або інших виняткових обставин. Якщо такі виявлені, процес кваліфікації переривається і справа підлягає негайному припиненню.

Кваліфікація ускладнюється при розслідуванні незакінченого злочину, не доведеного до кінця з причин, незалежних від волі винного на стадії готування або замаху. Незважаючи на те, що злочинна діяльність не завершена і шкода об'єкту, який охороняється законом не нанесена, необхідно встановлювати кримінально-правову норму, під ознаки якої діяння підпадало б у випадку його закінчення. У цій ситуації головного значення для кваліфікації набуває правильна оцінка суб'єктивної сторони, яка відображає спрямованість вчиненого.

Кваліфікація злочину, вчиненого кількома особами, враховує спільний характер діяльності кількох осіб відповідно до інституту співучасті. При цьому потрібно мати на увазі, що співучасть може виступати як самостійна ознака злочину, утворити новий кваліфікований склад (наприклад, крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб).

У процедурі кваліфікації умовно виділяється чотири напрямки, які відповідають чотирьом елементам складу злочину. Розрізняються кваліфікації по об'єкту, суб'єкту, об'єктивній і суб'єктивній стороні злочину. Зміст кожного напрямку кваліфікації -- встановлення тотожності діяння й обраного складу злочину по відповідному елементу.

Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що частіше всього один елемент визначається через інший. Так, об'єкт посягання, як правило, визначається через ознаки об'єктивної сторони: дія (бездіяльність), наслідок, предмет посягання тощо. Іноді його можна встановити тільки за ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву злочину. Наприклад, військовий злочин -- насильницькі дії у відношенні начальника (ст. 405 КК), відрізняється від загальнокримінального злочину проти особи, у тому числі і за альтернативної ознакою мотиву, -- воно може вчинятися у зв'язку з виконанням начальником обов'язків по військовій службі.

Роздільний розгляд окремих напрямків кваліфікації необхідний для більш глибокого засвоєння даного динамічного процесу.

Важлива роль конструктивних ознак складу злочину (назвемо їх ознаками першого порядку, виходячи зі ступеня важливості) зовсім не означає ігнорування юридичного значення інших ознак злочину.

Ознаки, не представлені в складі злочину, можуть і повинні враховуватися при кваліфікації. Виходячи з конструкції конкретних складів, ці ознаки “другого порядку” виконують функції обтяжуючих (кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих) або пом'якшуючих (привілейованих) основний склад обставин.

Ознаки, не враховані при кваліфікації (назвемо їх ознаками третього порядку), також мають важливе кримінально-правове значення як обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання (див. ст. 66--67 КК). Проте, якщо такі обставини уже враховані при кваліфікації, вони самі по собі не можуть повторно враховуватися при призначенні покарання (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК). Так, якщо ознака групи осіб є обов'язковою (основною) ознакою бандитизму (ст. 257 КК), то повторно враховувати її як обставину, обтяжуючу покарання (ознаки третього порядку) на тій підставі, що вона вказана у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК, не потрібно.

Інші характеристики конкретного злочину, що не одержали оцінки на рівні розглянутих ознак трьох порядків, також виконують важливі юридичні функції: пошукові (криміналістичні) і доказові (процесуальні). Так, наприклад, група крові підозрюваного, його дактилоскопічні відбитки, розмір його взуття прямо не впливають на кваліфікацію вчиненого ним, однак істотно полегшують встановлення суб'єкта злочину.

Нарешті, у конкретному діянні, оцінюваному як злочин, доречно виділити ознаки «п'ятого» порядку, що мають кримінологічне значення. Це обставини, які дозволяють виявити причини і умови вчинення злочину, більш глибоко встановити характеристику особи злочинця в порівнянні з обмеженою кількістю ознак, які відносяться до такого обов'язкового елементу складу як суб'єкт злочину.

Запропонована п'ятиступенева класифікація не є деякою константою, однак вона дозволяє наочно проілюструвати співвідношення ознак складу злочину (тобто ознак першого і другого порядків) і ознак злочину.

Стосовно конкретних складів злочинів одні і ті ж ознаки можуть виконувати різні функції, з врахуванням відомого філолофсько-методологічного положення про те, що загального не існує, загальне завжди виявляється в конкретному, окремому, одиничному.

У процедурі кваліфікації умовно виділяються чотири напрямки, які відповідають чотирьом обов'язковим елементам складу злочину [33, c.195].

Розрізняються кваліфікації по об'єкту, суб'єкту, об'єктивній і суб'єктивній стороні злочину.

Мета кожного напрямку кваліфікації -- встановлення тотожності діяння і складу злочину по всіх елементах.

Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що найчастіше один елемент визначається через інший.

Наприклад, об'єкт посягання визначається через ознаки об'єктивної сторони: дія (бездіяльність), наслідок, предмет посягання тощо; іноді його можна встановити тільки за ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву. Так, насильницькі дії у відношенні начальника (ст. 405 КК), відрізняється від загальнокримінального злочину проти особи, у тому числі і за альтернативною ознакою мотиву -- воно може вчинятися у зв'язку з виконанням начальником обов'язків по військовій службі.

Варто мати на увазі, що відсутність у диспозиції статті Особливої частини характеристик об'єкта, суб'єкта і суб'єктивної сторони не означає, що зазначене в ній діяння не має цих ознак; це значить тільки, що дані ознаки є загальними і їх варто визначати виходячи з вказівок Загальної частини. Наприклад, у ст. 1 КК визначений перелік суспільних цінностей, що є об'єктами злочинів, у ст. 23--25 КК розкриваються ознаки суб'єктивної сторони, у ст. 18--22 КК містяться загальні ознаки суб'єкта злочину тощо.

При порівнянні змісту диспозиції кримінально-правової норми в статтях Особливої частини і складів відповідних злочинів слід дійти висновку, що диспозиція норми кримінального права і склад злочину -- поняття не тотожні.

У диспозиції кримінально-правової норми в більшості випадків не міститься опису окремих елементів складу (об'єкта чи суб'єкта злочину, а іноді і деяких елементів об'єктивної чи суб'єктивної сторін).

Склад злочину також містить тільки найбільш характерні й істотні ознаки, що відрізняють один вид злочину від інших. Однак склад злочину по своєму змісту, як правило, ширший, ніж диспозиція кримінально-правової норми.

З цього приводу В.М. Кудрявцев справедливо зазначає, що “законодавець, зрозуміло, утворює не склад, а кримінально-правову норму, у якій з більшою чи меншою повнотою описуються ознаки складу злочину. Саме ці ознаки існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, вони дійсно притаманні даному конкретному злочину, і завдання законодавця полягає в тому, щоб виявити і передбачити ці ознаки в законі з найбільшою точністю і глибиною... Диспозиція статті закону, таким чином, тільки відображає елементи складу злочину, і то звичайно не в повному обсязі”.

Страницы: 1, 2