Кримінологічна політика
28 Вступ Будь-який державно-владний феномен, пов'язаний із такою специфічною сферою суспільних відносин, як боротьба зі злочинністю, не може обійтися без визначення на вищих рівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненню злочинів і надійного забезпечення захисту як окремого громадянина, так і в цілому суспільства від злочинних посягань. Саме науково-практичний інтерес в дослідженні багатогранної державно-владної діяльності за тривалим досвідом численних соціальних структур надав змогу визначити даний феномен як державну політику в тій чи іншій галузі людського життя. Оскільки сфера кримінальної політики держави пов'язана з реалізацією кримінальної відповідальності, вона є предметом дискусій досить довгий час. Метою даної роботи є з'ясування сутності власне кримінальної політики держави, її зв'язку з профілактикою злочинності, з кримнологіяною політикою держави, дослідження питання справедливого покарання за вчинений злочин як одного із засобів боротьби зі злочинністю та розгляд позитивних і негативних сторін амністії як кримінально-правового, кримінологічного та соціального явища. Кримінальна політика і профілактика злочинів Термін “політика” (в перекладі з грецької - “politike”) означає мистецтво управління державою. Політика як державна діяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем у суспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владу відповідно до інтересів всього суспільства залежно від об'єкту політики (соціальної, економічної і т. ін.) та сфери впливу (внутрішньої і зовнішньої) [6; с. 502]. Якщо порівняти статистику зростання населення (збільшується щороку на 1,5 %), а злочинність зростає на 3 % ,зрозуміло, що є необхідним подальше дослідження зазначеного питання. В юриспруденції останнім часом виникає чималий науково-практичний інтерес вчених відносно становлення кримінально-правової та кримінологічної політики держави. Інтерес (від лат. Interest - значення, важливо) виступає як спосіб відношення соціального суб'єкта до необхідних умов його існуванні й розвитку, що виражається в прагненні створювати і використовувати ці умови, формується і реалізується через практичну діяльність людей в процесі історично-конкретних суспільних відносин, змінюється і доповнюється за формами і змістом залежно від сфери суспільного життя і цілеспрямованості, в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності від загальнодержавних, національних, соціальних потреб та умов життя і розвитку відносин. Інтерес сприяє поступальному становленню і розвиткові суспільства в цілому та його соціальних інститутів, він є опосередкованою ланкою між потребою і мотивом діяльності, передбачає усвідомлення об'єктивної потреби і набуває значення стимулу до неї залежно від того, як він усвідомлюється соціальним суб'єктом. [6; 237] Об'єктивно існуюча суперечливість інтересу з діючими (в певній мірі консервативними), традиційними, а іноді й поглядами в тій чи іншій сфері людської діяльності полягає в тому, що він є результатом певного розкриття таких цінностей і водночас спонукальною причиною освоєння соціальних явищ залежно від їх бачення й тлумачення на різних етапах і рівнях розвитку науково-практичних досліджень. Центральним напрямом кримінально-правової політики держави є обґрунтування соціальної обумовленості чинних кримінально-правових норм та їх проектів. Перш за все мова йде про оптимізацію системи кримінально-правових норм - її максимальну відповідність реальним потребами суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Кримінальний закон завжди є соціально обумовленим. Він продукується реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і у певній мірі адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі. Серед кримінально-правових норм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутності чіткості та визначеності правових приписів. Звідси їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Це підтверджується певною нестабільністю сучасного кримінального законодавства. Можна припустити ситуацію, коли причини цієї нестабільності полягають не стільки у вадах самих норм, скільки в недоліках практики їх застосування. Внаслідок взаємодії обох факторів мають місце або низька застосовність окремих норм, або помилки в їх кваліфікації. Соціологічні дослідження показують, що серед усіх причин та умов здійснення правозастосовними органами помилок четверте місце за ступенем суб'єктивної значимості займає неясність і суперечливість законодавства. Очевидною є необхідність протягом певного часу накопичувати досвід застосування у судовій практиці відповідних норм для того, щоб у майбутньому, у процесі подальшого реформування кримінального законодавства врахувати допущені при його проектуванні помилки. Законодавство вже починає цей шлях. Так, внесеними змінами у Кримінальний кодекс України передбачена декриміналізація окремих діянь, а також деякі інші нововведення, що свідчать про лібералізацію сучасної кримінально-правової політики України. Як відзначає О.М. Джужа, науковий аспект у даному разі є актуальним насамперед тому, що наука як форма людських знань, як складова частина духовної культури суспільства, як система понять про явища і закони дійсності, як особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства. На основі наукового базису складається механізм наукової політики, що свого часу активно й цілеспрямовано впливає на розвиток самої науки. Дослідження різних спеціалізованих галузей науки на основі комплексного підходу, що включає синтетичне пізнання її численних аспектів знайшло вияв у розвитку наукознавства на сучасному етапі розбудови України, що дедалі відіграє зростаючу роль у розвитку продуктивних сил, удосконаленні суспільних відносин, створенні принципово нових підходів в дослідженні й поясненні нових соціальних феноменів (у тому числі таких, як кримінологічна та кримінально-виконавча політика).Практичний аспект інтересу не може бути відокремленим від наукового, оскільки практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини (суспільства), що має своїм змістом освоєння природних і соціальних об'єктів та становить всезагальну основу, являє собою рушійну силу людського суспільства і пізнання, що соціалізує природу, постійно розширює сферу суспільного буття, яке є найвищим рівнем в ієрархії якісних форм матеріального світу, а суспільний рух, відповідно, є найвищою формою руху матерії, що зумовлюється універсальним характером практики, її здатністю до революційного творчого освоєння і перетворення будь-яких галузей і сторін навколишнього буття, включаючи її предметні результати.[4; 20]Науково-практичний інтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики в України зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробках має надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямів діяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальної юстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю.Розглядаючи питання становлення названих напрямів політики в межах кримінальної політики, що заснована на досвіді зарубіжних та вітчизняних вчених та практиків, доцільно розглянути теоретичні і практичні аспекти даного феномену.Завданнями кримінальної політики є : оптимізація діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення атмосфери спокою, стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб'єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому. До концептуальних положень можна віднести сукупність основних ідей, що характеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованих на удосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу на злочинність, систему суб'єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що реалізація кримінальної політики, тобто втілення в життя розроблених і закріплених в законах і підзаконних нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю.Ці та інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні даних стратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підґрунтя для визначення її загальнооб'єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певну структуру специфічних складових - як стратегічних, так і тактичних напрямів державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обґрунтовано можуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічна політика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення.Зазначені компоненти (елементи) кримінальної політики складають її структуру, а не певні рівні й етапи розробки та реалізації даної політики, як про це зазначають окремі вчені [4; 23-25].До рівнів та етапів кримінальної політики відносять:1) розробки її теоретичних основ;2) формування державної концепції кримінальної політики, що спирається на її теорію;3) розробки і розвиток правової бази;4) управління реалізацією в масштабі країни, регіону, місцевості;5) безпосередню правозастосовну діяльність у сфері реалізації завдань кримінальної політики.Науково-практичний інтерес походження компонентів кримінальної політики можна спостерігати в деяких історичних періодах.Перший етап - зародження і формування основ кримінальної політики (друга половина ХІХ ст. - 1917 р.), коли у витоків даної науки стояли видатні юристи Є. Феррі, Ф. Лист, А. Принс, Н.А. Неклюдов (1965 р.), М.В. Духовський (1872 р), І.Я. Фойницький (1889 р.), М.Н. Гернет, В. Єсіпов, А.А. Піонтковський, М.М. Полянський, С.К. Гогель та М.П. Чубинський.С.К. Гогель визначав кримінальну політику як вчення про існуючі заходи боротьби зі злочинністю - репресивні і превентивні, з використанням ролі громадськості в цій справі.Поняття кримінальної політики, надане М.П. Чубинським, було більш масштабним. Він визначав: “Кримінальна політика є гілкою науки кримінального права, що має виробити вказівки для найкращої постановки в даній країні справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом створення кращого кримінального законодавства .Зміст кримінальної політики, на його думку, охоплював політику превенції репресії і розвитку кримінального законодавства. М.П. Чубинський виділив три складові елементи кримінальної політики:· кримінальну догматику (за Ф. Лістом - “кримінальне право в тісному розумінні”);· кримінальну політику (пов'язану із організацією “справи боротьби зі злочинністю”);· кримінальну етіологію (як частину кримінального права, яка іменувалася кримінологією).Курс кримінальної політики як навчальна дисципліна вперше був прочитаний М. Чубинським в Київському університеті Св. Володимира під назвою “Нові вчення в галузі кримінального права і процесу”. Аналогічні курси були прочитані в Харківському (1896-1912 pp.), в Санкт-Петербурзькому (1897 р.) університетах. Також в цей час проводилися міжнародні пенітенціарні конгреси (1872 р.)Другий етап формування радянської кримінальної політики (20-ті рр. - кінець 80-их рр. ХХ ст.) відзначений роботами вчених Н.В. Криленка, А.А. Піонтковського, Н.А. Скрипника, А. Трайніна, А.Я. Естріна та ін. Відродження наукового інтересу до цієї проблеми відзначилося у 70-80 рр. ХХ ст. завдяки таким вченим, як Н.А. Бєляєв, В.А. Владіміров, А.А. Герцензон, В.М. Кудрявцев, Ю.І. Ляпунов, П.Н. Панченко, С.В. Бородін, П.Ф. Гританін, Л.Д. Гаухман, Н.І. Загородніков, А.Є. Жалінський, Є.Ф, Побєгайло, Л.І. Спірідонов, М.А. Стручков та ін.Третій етап формування кримінальної політики визначається як пострадянський (з початку 90-х рр. ХХ ст.)Поняття кримінальної політики як складової частини внутрішньої політики на різних етапах розвитку України мало свої особливості та певні зміни й пріоритети в залежності від історичних періодів становлення правової держави.Як зазначав А.Я. Естрін, розглядаючи в двадцяті роки ХХ ст. кримінальну політику у вузькому розумінні, основні питання кримінальної політики - питання про цілі кримінальної репресії, про критерії та методи визначення роду і мети репресії кожному конкретному засудженому (ув'язненому) в цей час не отримують будь-якого чіткого вирішення в офіційних документах, що виходять від влади.В наступні роки зміни у визначенні кримінальної політики зводились до уточнення часткових аспектів і мало торкалися самої її сутності.Трансформація цього поняття простежується, починаючи з 50-х років ХХ ст. Н.А. Бєляєв:“політика держави, спрямована на боротьбу із суспільно-небезпечними діяннями, називається кримінальною політикою”.Наприкінці 70-х - початку 80-х років ХХ ст. уточнення щодо напрямів і масштабів кримінальної політики знаходять відображення в роботах В.А. Владімірова та Ю.І. Ляпунова, які зазначають, що “в аспекті свого об'єктивного прояву в соціальній і правовій дійсності кримінальна політика повинна розглядатися і як реальне втілення директивно-керівних ідей, установок і вимог, у змісті і функціях кримінального, кримінально-процесуального і виправно-трудового законодавства, в системі, силах і засобах органів кримінальної юстиції, а також в стратегії, тактиці, методах і професіонально-технічних способах і прийомах боротьби зі злочинністю”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|
