Сказане, однак, не означає, що у всіх випадках договір набуває чинності для даної держави. Часом договір передбачає, що він набутить чинності після закінчення певного часу після обміну або здачі на зберігання ратифікаційної грамоти.

Держава, що ратифікувала договір, не зобов'язана робити обмін або здачу на зберігання ратифікаційних грамот. Якщо воно вправі відмовитися від ратифікації договору, то тим більше воно може не робити обмін грамотами.

Відомі випадки, коли здача ратифікаційної грамоти на зберігання відкладається по темі або інших причинах на роки. Конвенція ООН про захоплення заручників 1979 р. була ратифікована Президентом США у вересні 1981 р. Однак було ухвалене рішення, що ратифікаційна грамота не буде здана на зберігання в ООН до прийняття законодавства, необхідного для імплементації Конвенції. Таке законодавство було прийнято в 1984 р. Після цього відбулася здача грамот на зберігання. Наведений факт свідчить, що, як правило, не тільки для відмови від здачі ратифікаційних грамот, але й для відстрочки цієї дії необхідні певні причини.

Обмін і здача на зберігання ратифікаційних грамот здійснюються міністром закордонних справ або його заступником, частіше з дипломатичним представником у відповідній країні або з постійним представником при міжнародній організації. Ці особи не мають потреби для цього в спеціальних повноваженнях. Поступово одержала поширення практика, відповідно до якої володіння ратифікаційною грамотою вважається достатнім свідченням повноважності. Правда, у доктрині висловлюється й інша думка.

У вступній частині грамоти вказуються орган, що ратифікував договір, точне найменування договору, можуть утримуватися й мотиви, що спонукали державу укласти договір. Якщо конституційне право або сам договір передбачають крім ратифікації главою держави необхідність схвалення його певними органами держави, то факт такого схвалення повинен бути відбитий у ратифікаційній грамоті або в протоколі обміну ратифікаційними грамотами або здачі їх на зберігання.

Друга частина грамоти містить текст договору, включаючи додатка, застереження й заяви, якщо вони були зроблені. У заключній частині говориться, що договір схвалений і буде ретельно дотримуватися. Засвідчується грамота підписом глави держави й прикладанням державної печатки. Нижче підпису й печатки проставляється підпис міністра закордонних справ. Грамота прошивається шовковим шнуром кольорів прапора держави. Звичайно грамоти мають плетіння з гербом держави.

У минулому ратифікаційні грамоти оформлялися дуже врочисто. Грамота наділялася в папку, покриту шовком, оксамитом або шкірою з багатим тисненням. Нерідко вони полягали в гарні дерев'яні або металеві скриньки. Сьогодні у зв'язку з ростом кількості договорів зовнішнє оформлення спростилося.

Загалом, право не пропонує якої-небудь спеціальної форми ратифікаційних грамот. Однак на практиці зложилася однакова форма, відхилення від якої рідкі. Це обставина ще в 1924 р. відзначав такий фахівець в області права договорів, як Л. Биттнер.

Таким чином, обмін ратифікаційними грамотами або здача їх на зберігання завершує процес оформлення участі в договорі. У рішенні по територіальній суперечці між Лівією й Чадом 1994 р. Міжнародний Суд ООН визначив як "не ратифікований" договір 1935 р. між Францією й Італією: "Хоча ратифікація договору була схвалена парламентами обох сторін, ратифікаційні грамоти не були виміняні й договір не набутив чинності...."

Значення нератифікованих договорів для теорії й практики міжнародного права заслуговує окремого розгляду. Тут же лише відзначу, що із часом нератифікований договір може втратити своє значення для сторін. Однак ніяких норм із цього приводу міжнародне право не містить.

У доктрині, особливо в минулому, була досить поширена думка про те, що ратифікація має зворотну силу й договір уважається діючої з моменту підписання. Підлягаючої ратифікації договір уважається ув'язненим з моменту його підписання, якщо сторони не домовилися про іншому. Ця думка підтверджувалася й практикою. Воно не раз підтверджувалося держдепартаментом США.

Проаналізувавши практику американських судів XIX в., М. Джонс прийшов до висновку, що вони дотримувалися доктрини про ретроспективну дію ратифікації.

Докладне обговорення цього питання відбулося на Конференції Продовольчої й сільськогосподарської організації в 1950 р. Конференція вирішила, що в силу міцної міжнародної традиції ратифікація має зворотну силу, уважаючи від дня підписання акту. Загалом, учасники конференції погодилися із цим положенням. Заперечення викликало лише поширення цього положення на підпис "ad referendum". Що заперечували посилалися на те, що їхньої конституції не дозволяють надавати такому підпису зворотну силу. Конференція визнала обґрунтованість заперечення.

Порозумівалася такого роду позиція тим, що що підписали, але не ратифікували установчий акт держави користувалися правами членів організації (брали участь у голосуванні й користувалися послугами організації), але не платили внесків. Тому Конференція спеціально вказала, що на таких державах лежить моральний обов'язок сплатити внески за період від дня підписання Статуту.

У цьому випадку визнання ретроактивної дії ратифікації обґрунтовано, оскільки відповідні держави з моменту підписання користувалися правами членів організації. Однак в інших випадках це положення навряд чи застосовне відносно багатобічних договорів. Часом ратифікація відбувається після закінчення десятків років з моменту підписання. Вважати в таких випадках, що ратифікація має зворотну силу, навряд чи правильно. Зворотну силу ратифікація звичайно має відносно двосторонніх договорів. У доктрині не раз висловлювалися сумніви щодо обґрунтованості правила про ретроактивну дію ратифікації.

Доктрині відомі погляди, згідно яким крім ясно вираженої, формальної ратифікації існує мовчазна, яка мається на увазі ратифікація. Е. Улльман писала: "Ясно виражена й формальна ратифікація може бути замінена конклюдентними діями, у яких контрагенти виражають свої договірні волі; одним з таких конклюдентних дій є виконання сторонами договору". К. Штрупп як приклад договорів, у відношенні яких можлива мовчазна ратифікація, приводить договори про капітуляції й про перемир'я.

Дійсно, практиці відомі випадки мовчазного прийняття зобов'язань шляхом їхнього фактичного виконання. З ними доводилося зустрічатися й СРСР. В 1923 р. була підписана угода з Румунією про заходи попередження конфліктів на ріці Дністер. Угода підлягала затвердженню урядами. Уряд СРСР затвердило угоду, а уряд Румунії не прийняло відповідного акту. Проте Румунія фактично проводила угоду в життя, зокрема, призначивши своїх представників у центральну змішану комісію. Визнаючи можливість мовчазного прийняття договору, треба разом з тим розглядати його як виняткове явище. Було б неправильно дорівнювати ці дії до ратифікації або прийняття, оскільки юридичні наслідки досить різні.

Початково Комісія міжнародного права намагалася визначити загальне правило щодо ратифікації. Текст, попередньо схвалений в 1962 р., містив положення про те, що договори в принципі підлягають ратифікації за винятком перерахованих далі випадків. Однак ряд урядів у своїх зауваженнях висловилися за протилежне рішення питання для того, щоб ратифікація була потрібна лише в тому випадку, якщо сторони про це домовилися.

Надалі Комісія визнала, що запропонований нею варіант, що з'явився спробою погодити різні позиції держав по цьому питанню, може породити труднощі при його застосуванні, особливо відносно договорів у спрощеній формі. З огляду на зауваження урядів, а також те, що переважна частина договорів полягає без ратифікації, Комісія вирішила обмежитися перерахуванням випадків, коли відповідно до міжнародного права ратифікація необхідна. Власне кажучи, рішення питання про ратифікацію було залишено на розсуд сторін.

Відповідне положення надає правовий захист кожній договірній державі у відношенні його конституційних приписань, оскільки воно може передбачити необхідність ратифікації за згодою з іншими сторонами як у самому договорі, так й у супутньому йому угоді. Нарешті, держава може це зробити й в однобічному порядку під час підписання, обмовивши це в повноваженнях або виявивши такий намір у ході переговорів. При цьому враховані й інтереси держав, що дотримується інший позиції, оскільки у всіх випадках намір виразити згоду шляхом ратифікації повинне стати предметом угоди або доведено до їхньої відомості. Ці моменти підкреслюються в коментарі Комісії до проекту статей.

Ожвавлена дискусія по розглянутому питанню мала місце на Віденській конференції 1968-1969 р. Були висловлені явно протилежні точки зору. Питання було сформульовано так: яким повинне бути правило на той випадок, якщо в договорі нічого не говориться про форму вираження згоди? Група країн Латинської Америки внесла виправлення, відповідно до якого як загальне правило згода повинне даватися у формі ратифікації. Обґрунтовувалося це тим, що конституції країн Латинської Америки, а також більшості країн Африки й Азії пропонують ратифікацію. Представник Венесуели заявив, що якщо ця пропозиція не буде прийнято, то зазначені країни не зможуть прийняти конвенцію.

Однак виявилося, що це не зовсім так. Ряд представників, зокрема, латиноамериканських країн, у тому числі й такий, як Бразилія, виступили проти зазначеного виправлення. З іншого боку, такі країни, як Франція й Швейцарія, висловилися за ратифікації. Показовий наступний факт: представники Чехословаччини й Польщі висловилися за підпису, представник Болгарії - на користь ратифікації, а представник Румунії підтримав проект Комісії. Помічу, що представники СРСР і США не брали участь у дискусії, але проголосували проти зазначеного виправлення. Виправлення було відхилено 53 голосами, "за" голосували 25, утрималися - 16. Такий результат свідчить про істотну розбіжність позицій держав по розглянутому питанню й про можливості виникнення споровши в майбутньому. Все це підкреслює значення компромісного рішення питання Віденською конвенцією.

Тепер про прийняття й затвердження договору. Обидві ці дії представляють порівняно нове явище. Вони одержали поширення в міжнародній практиці приблизно в середині XX в. Термін "прийняття" охоплює дві різні процедури. Якщо договір передбачає, що він відкритий для підписання з наступним прийняттям, то в міжнародному плані це не відрізняється від випадку, коли договір передбачає необхідність його підписання з наступною ратифікацією. Якщо ж договором установлено, що він може бути "прийнятий" без підписання, то процедура не відрізняється від приєднання. Аналіз практики свідчить, що терміни "ратифікація" або "прийняття" використаються практично як рівнозначні.

У практиці зустрічається навіть таке формулювання: "signature subject to approval followed by acceptance". Перекладається ця фраза так: "підпис підлягає схваленню з наступним прийняттям". Якщо ж перевести цю фразу з використанням російського тексту Конвенції, то вийде: "підпис підлягає затвердженню з наступним прийняттям". З погляду юридичної логіки сумнівний варіант. Цей приклад підтверджує необхідність високої кваліфікації перекладачів юридичних текстів, а також необхідність звірятися з текстами на інших мовах, особливо на ті, на яких проект договору розроблявся.

Формула "підпис підлягає прийняттю" увійшла в договірну практику в основному для встановлення спрощеної форми ратифікації для того, щоб дозволити уряду додаткову можливість розглянути договір, коли воно не зобов'язано піддавати його конституційній процедурі ратифікації. У деяких випадках, для того щоб полегшити державам з різними конституційними вимогами оформлення участі, договір передбачає можливість як ратифікації, так і прийняття. Із цього приводу в коментарі Комісії говориться, що при всіх умовах "залишається зовсім вірним, що "прийняття" звичайно використається як спрощена процедура ратифікації".

Усе, що сказано про прийняття, у загальному ставиться й до затвердження. Використання цього терміна на практиці є ще більш новим, чим використання терміна "прийняття". Найбільше часто цей термін використається у формулі "підпис підлягає затвердженню". Договори, що передбачають затвердження без підписання, зустрічаються рідко. Загалом, введення обох понять порозумівається зростаючою розмаїтістю конституційних процедур прийняття договорів.

На відміну від положень про ратифікацію положення про прийняття й затвердження практично не обговорювалися на Конференції. В остаточному підсумку стаття була затверджена 99 голосами, проти не голосувала жодна делегація, одна - утрималася.

"Стаття 14. Згода на обов'язковість договору, виражена ратифікацією, прийняттям або затвердженням

1. Згода держави на обов'язковість для нього договору виражається ратифікацією, якщо:

а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

b) іншим способом установлено, що держави, що беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації;

с) представник держави підписав договір за умови ратифікації

або

d) намір держави підписати договір під умовою ратифікації випливає з повноважень його представника або було виражено під час переговорів.

2. Згода держави на обов'язковість для нього договору виражається прийняттям або затвердженням на умовах, подібних тим, які застосовуються до ратифікації".

З урахуванням розбіжностей у законодавстві й практиці держав щодо вираження згоди на обов'язковість договору все більше поширення одержує положення приблизно наступного змісту: "Кожна з Договірних Сторін повідомляє іншу Сторону про виконання законодавчої процедури, необхідної для вступу в силу даної Угоди. Угода набутить чинності від дня другого із цих повідомлень". Сказане не ставиться до важливих договорів, які передбачають ратифікацію.

Сказане раніше про міжнародну процедуру здійснення ратифікації значною мірою ставиться до процедури прийняття й затвердження. Це стосується, зокрема, і відмови від схвалення. У червні 1922 р. СНК РСФСР відмовився схвалити торговельну угода з Італією, підписану керівниками відомств іноземних справ. Як підстава була зазначена протиріччя постанові ВЦИК.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Конституція України - К. Юрінком Інтер, 2007. - 96с.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Прийнято16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08) від 19.10.73 )

2. Устав Организации Объединенных Наций был подписан 26 июня 1945 года вступил в силу 24 октября 1945 года

3.Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1 серпня 1975 р

4. Пакт про громадянські та політичні права Прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73)

5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів Складено у Відні двадцять третього травня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року.( Про схвалення та представлення на розгляд див. Постанову Ради Міністрів УРСР N 102 от 26.03.86) ( Про приєднання до Конвенції із застереженнями та заявою див. Указ Президії Верховної Ради УРСР N 2077-XI від 14.04.86 )

6. «Заключение международных договоров» И.И. Лукашук . М: Волтерс Клувер, 2004г.

Страницы: 1, 2, 3, 4