|
p align="left">По своїм юридичним властивостям закон є правовим актом, що має вищу юридичну силу. Це висловлюється в тому, що: а) всі останні правові акти повинні бути видані на основі законів та не суперечити ним; б) як вище висловлення державної влади, закони не підлягають контролю чи затвердженню з боку будь-якого іншого органу держави, крім Верховної Ради; в) закони можуть бути скасовані чи змінені тільки законами або актами, які мають законодавче значення. По властивостям правотворчої процедури закон -- це правовий акт, що прийнятий в особливому порядку. Закони приймаються державними представницькими органами влади (Верховною Радою України), а також в порядку референдумів. Додання законопроектів, їх обговорення, розгляд, прийняття або публікування законів підпорядковано суворої процедурі, спеціально регламентованої в особливих нормативних актах. До законів відносяться всі правові акти, що прийняті у встановленому порядку вищими органами державної влади чи в порядку референдумів та офіційно пойменовані “закони”. 2.2 Співвідношення права та законуПраво є складним феноменом, який складається з комплексу взаємопов'язаних елементів. У вигляді найважливішої прояви права, форми його життєдіяльності виступають нормативні акти. Юридична наука розглядає їх як джерела права, кожний з яких в концентрованому виді втілює в собі всі властиві праву властивості, притому в специфічній нормативно-структурній формі.Важлива різниця права та закону як проявлення загального та особливого. Право є складним поняттям. Закон же в певному сенсі є різновидом праву та одним з його елементів. Право і по часу, і по змісту передує як первинному закону, що виступає у вигляді повторного.Право і закон не можна ототожнювати. Під право треба розуміти не будь-який закон, норму, а нормативно закріплену справедливість.З'являється питання: з одного боку, чи не зменшуємо ми при такому тлумаченні демократичну цінність закону, з іншого -- чи не припускаємо ми якогось “верховного абстрактного арбітру”, який розсудить, що є законність з урахуванням різних інтересів?Закон несе в себе вищий заряд нормативно-орієнтуючого впливу, та його не можна ототожнювати з будь-яким правовим впливом. Розрізнюючи право і закон в нормативному сенсі, ми оцінюємо закон як вищу демократичну форму права, як безпосередній вислів народної волі.Гостра необхідність подолати розрив між нормою та поведінкою, між правосвідомістю та звичайною свідомістю породила плодотворну концепцію соціального механізму дії права і формування поваги до закону.Безспірно, визріли економічні, політичні, соціальні та ідеологічні умови щодо іншої оцінки ролі держави в суспільстві. Та, звичайно, це повниш висловлюється в результаті правової реформи.Розуміння права як мери належного, як мірила, як рівного масштабу дозволяє правильно його застосовувати до різних суспільних відносин та актів поведінки людей.Під правом (незалежно від того, позначається воно як “природнича справедливість”, “справедливе право”, “природниче право”, “природничий закон” тощо або просто як “право”, по суті мається на увазі щось по часу чи по сенсу те, що є попереднім та визначаючім (первинне, безумовне, необхідне, те, що обумовлює, має пріоритет тощо) по відношенню до закону (офіціальним встановленням, законодавству, “позитивному праву”).По відношенню до праву закон тлумачиться як щось повторне та обумовлене, що залежить від людського розсуду, рішення та вибору.Право виступає у вигляді підстави та критерію щодо розсуду про цінність закону, його відповідності своєму призначенню тощо. Оцінка закону дається з точці зору права, тобто чогось необхідного та безумовного. В своєму оціночному відношенні до закону право є концентрованим висловом всіх тих вимог, без відповідності яким закон дискваліфікується: закон, що не відповідає праву -- це свавілля.Вимоги до закону (”яким повинен бути закон”) є лише наслідком відповідного тлумачення права (”що є право?”).Сукупність факторів соціально-політичного, суспільно-історичного, етнічного, духовного, психологічного характеру визначають та обумовлюють правові властивості закону, його місце та значення в людському житті [13].Співвідношення права і закону -- центральна проблема правоведення та праворозуміння. Чи співпадають право і закон, чи ні, чи можна зводити право до законів (та іншим нормативним актам), чи ні -- ці проблеми були завжди в центрі юридичної науці та практиці.В правової державі право не ізолюється від політики, від діяльності держави. Якщо політика демократична, гуманістична, якщо управління здійснюється в інтересах народу та самим народом, тоді і тільки тоді право в силу своєї демократично-справедливої основи є засобом управління та проведення політики в життя. А якщо політика та управління не відповідають цим умовам, вони не можуть опиратися на право. Не закони -- можуть, а на право -- ні.Наступна проблема, хоч і витікає з теорії, має суто практичний характер.Як відрізняти правовий закон від неправового? Від відповіді на це запитання залежить коректність ідеї розрізнення права і закону. При нормативістському або соціологічному розумінні права проблеми немає: право -- це будь-який акт, належним образом прийнятий (закон або рішення суду), незалежно від змісту акту. Ціннісне розуміння права не припускає такого підходу, головним є зміст акту.Загального та однозначного критерію різниці правового закону від неправового не існує.Яким би ні був підхід до права, треба визнати, що будь-якій закон, будь-якій, належним образом прийнятий нормативний акт, незалежно від його змісту, належить виконанню. На стадії підготовці та прийняття закону його правова або неправова природа може тільки припускатися, виявляється же вона в ході реалізації закону, в результаті відношення до нього людей. Закон, що відповідає інтересам людей, є для них правовим. Якщо закон відповідає інтересам більшості людей в суспільстві, то він є правовим для суспільства в цілому на даному етапі його розвитку. В цьому сенсі правовий характер закону співпадає з його легітимністю. Один і той же закон може бути правовим та неправовим на різних етапах розвитку суспільства. Конституція колишнього СРСР 1977 р. в ст. 6 встановила конституційне закріплення керівницької ролі однієї партії -- на даному етапі це протиприродньо.Критеріїв правового або неправового характеру закону багато: облік в ньому інтересів людей; застосованість, реалізуємость закону; відношення до нього суспільного погляду; рівень загальної та правової культури суспільства; наукова оцінка закону тощо.В суспільстві із різноманітними інтересами однозначна характеристика закону як правового чи неправового неможлива (наприклад, наші закони про приватизацію, про податки, про землю, ідея гуманізації карного законодавства тощо).Таким чином, запропоноване розуміння права, яке містить різницю між правом та законом, не дає однозначної оцінки правової природи закону, але зазначає фактори такої оцінки. Якщо право -- засіб суспільного компромісу, то все стає на місце: чим більш людей задоволені змістом закону (компроміс), тим більше підстав вважати такий закон правовим. Оцінка закону як правового та відношення до нього в значної мірі залежать від загальної та правової культури суспільства. Яке саме суспільство, такі і його уявлення щодо права та справедливості. Практичним наслідком розрізняння правових та неправових законів повинно бути утворення механізму визнання законів неправовими та їхньої відміни. Інакше кажучи, утворення механізму контролю за змістом законів, за їх відповідністю щодо первинним людським цінностям.В більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він має назву конституційного контролю. Суть його в тому, що конституція будь-якої країни втілює загальноприйняті в цієї країні уявлення щодо правах людини, справедливості, рівності, свободі, щодо механізму управління та здійснення державної влади. Таким чином, апріорно зазначається, що конституція -- це правовий закон. А все інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, то вважається, неправовим та скасовується (або не застосовується).Абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Конституція -- це те наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Інший, опріч конституції, практичної точки відрахунку щодо зазначення правового або неправового змісту закону просто немає. Теоретичні критерії, теоретичні точки відрахунку можуть бути, але вони частіш всього не мають нормативного закріплення і в практичної діяльності по оцінкі змісту законів їх важко використовувати. Використовувати у вигляді твердої опори можна лише конституцію.Різниця між правом та законом, виділення правових та неправових законів, утворення механізму відміни неправових законів мають гарну перспективу при формуванні правової держави.Співвідношення права та закону є складним, неоднозначним, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інші справедлива ідея не зазнає нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, що не має обов'язкової сили. Це ще не право. Якщо же справедлива ідея зазнає нормативне закріплення, то вона стає законом і, будучи реалізованою в суспільних відношеннях, стає правом. Таким чином, право більш вузьке, ніж закон, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але й реальні суспільні відносини, норми в житті, і дії.В основі невиконання законів лежить їхня іллегітимність, байдуже чи негативне відношення багатьох людей до законів, що приймаються. Добровільно закони не виконуються, а час масового застосування примусу на насильництва вже пішло.Якщо бачити в праві та законах засіб примусу та насильництва, засіб класового панування, то, природно, ні о якої легітимності не може бути і промови. Легітимними можуть бути тільки закони, в яких втілені початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, які проводять ідеї соціальної справедливості. Лише змінив уявлення про право та зміст законів, можна очікувати те, що закони будуть правовими та здобудуть підтримку людей, зможуть набути легітимності.Легітимним можна і треба вважати закон, який забезпечує інтереси більшості людей. Легітимність та більшість нерозривні. Ось чому загальний рівень політичної та правової культури людей впливає на легітимність закону в неменьшої мірі, ніж зміст самого закону. Можливе й таке, коли, з точки зору правової теорії, з точки зору юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільства його не сприймає (наприклад, питання про можливість відміни смертної страти).Закон, який відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яке цю вимогу не розділяє. Правовий закон може бути не легітимним. Та навпаки, ті ідеї, які підтримує більшість, дуже часто виявляються неправовими [14].2.3 Державне забезпечення законуЗакон не може існувати ізольовано від державних та інших соціальних інститутів, розвиватися тільки в межах правової системи.Закон повинен бути забезпечений насамперед державою. Державне забезпечення застосовується на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки та прийняття і закінчуючи контролем та реалізацією положень закону.Конституція створює юридичні підстави щодо виділення та дії такого джерела права, як закон. Державне забезпечення закону містить в себе також визначення цілей та змісту законодавчого регулювання. Законодавчі органи, висловлюючи волю народу, зазначають цілі та зміст законів, характер і межі законодавчого регулювання, сфери їх дії, нарешті, час дії закону.Істотне значення має і положення про додання в державне забезпечення такого елементу, як встановлення законодавчої процедури. Держава встановлює регламентований процес законодавчої діяльності, в ході якої створюються, змінюються чи скасовуються закони. Причому саме законодавець, тобто вищий представницький орган державної влади або народ безпосередньо визначає час видання нового закону, зміни діючого чи відміни його. Законодавець визначає і форму закону.Державне забезпечення закону охоплює не тільки його цільову орієнтацію та зміст, процес створення, але й процес дії, виконання закону. Саме тому на цьому етапі ефективність закону в рішучої степені залежить від багатообразної державної діяльності.Розкриваючи зміст державного забезпечення закону, можна відокремити такі його основні риси.1. Використання мер державного примусу. Під цім розуміється, по-перше, потенціальна можливість застосування державою, системою його органів різних засобів щодо примусового впливу на громадян із ціллю виконання ними всіх чи деяких положень закону. Далеко не всі норми законів потребують подібного забезпечення; більш того, багато з них зовсім не містять яких-небудь санкцій. Останні при всьому їх різноманітті закріпленні підчас в інших законодавчих актах (відсилочний метод) і навіть актах інших державних органів.По-друге, коли мова йде про державний примус, треба в повній мірі враховувати його природу, а саме можливість використання мір карного покарання, адміністративного, громадянсько-правового впливу.2. Забезпечення реального верховенства закону в правової системі. Вищі органи державної влади домагаються підвищення авторитету закону та правильного співвідношення його з іншими видами нормативних актів, контролюють дотримання законності та перевіряють, оцінюють фактичну дію закону. Всі інші органи держави призначені діяти в суворої відповідності із законом, не припускаючи його прямих чи непрямих порушень. 3. Матеріальне забезпечення закону, яке означає створення фактичних умов щодо дії та реалізації. Мається на думці своєрідне “орічевлення” виконання закону, яке досягається шляхом планування, фінансування, розподілу ресурсів, розвитку науки, культури тощо в тих напрямках і в тому режимі регулювання, які передбачені положеннями закону. Які-небудь відхилення свідчать або про недостатню обґрунтованість закону, або про прагнення окремих робітників державного апарату вирішувати практичні завдання з допомогою оперативних актів, що не витікають із закону.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
|
