|
p align="left">б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здій-снюються на основі адекватного відображення дійсності; в) вольовим характером діянь, що виконуються добро-вільно самими суб'єктами, відображають їх відношення до дійсності; г) соціальною обумовленістю -- існують об'єктивні і суб'єктивні чинники, що викликають ці дії; д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння тим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися у матеріальних об'єктах або спостерігатися іншими суб'єктами у формі дій чи бездіяльності; е) масовістю -- за певними своїми ознаками вони по-винні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними; є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі. Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення: а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права; б) у правоздатності суб'єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір; в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємо-діючих суб'єктів; г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів; д) у законах та інших нормативних актах та індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначен-ня та вираження права як міри свободи; є) у суб'єктивному праві та обов'язку -- форми свобо-ди, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо. Право як міра свободи, масштаб якої відображає харак-теристики, властивості визначати межі свободи, відокре-млювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним зако-номірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право --це її міра, яка є: 1) формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних припи-сах, які зовнішньо відображені в особливих письмових до-кументах (нормативних актах, договорах, судових пре-цедентах); 2) рівною -- свобода різних суб'єктів визначається єди-ним способом, на єдиних засадах; 3) справедливою -- відображує об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу; 4) інституціональною -- у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальний інститут як феномен, само-стійне явище; 5) легітимною -- загальновизнаною, сприйнятою су-спільством; 6) універсальною. -- спроможною урегульовувати різні за природою соціальні відносини. У нормативному розумінні право -- це система особли-вих соціальних норм, що характеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов'язки, які встановлю-ються (санкціонуються), гарантуються і охороняються дер-жавою. Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення його норм у статтях норматив-них актів -- письмових юридичних документах. Визна-ченість права відображує притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права -- це модель юридичного взаємозв'язку суб'єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших. Право тісно пов'язане з волею держави, її функціону-ванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціаль-ні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гаран-тують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, при-мусове виконання обов'язків чи покарання правопоруш-ників. Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру. Деякі риси норм права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристи-ки їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпора-тивні норми відображуються у статутах громадських ор-ганізацій, норми моралі можуть відображувати як права, так і обов'язки особи тощо. Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напря-мок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збережен-ню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціаль-них конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі. У такому розумінні право -- це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цін-ність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає ви-знання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що -- погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегу-ляції, вважається, що член суспільства може жити пере-важно лише за нормами поведінки, встановленими держа-вою або іншими соціальними інститутами (церквою, полі-тичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотво-рює його сутність і насправді є проявом безправності люди-ни, інструментом державного примусу, механізмом зов-нішнього власного впливу на поведінку особи. ОБ'ЄКТИВНЕ ПРАВОДжерела правових нормДжерелом права є матеріальні умови життя суспільства - пануючий тип виробничих відносин. Законодавець - державна влада, не робить законів, не винаходить їх, а тільки формулює. Формування права - правотворення починаються в сфері матеріальних відносин власності , на рівні сутності права третього порядку. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичних суспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачатку несуть уже її найважливіші риси. Але завершується складний процес правотворення формулюванням відповідних юридичних норм за допомогою державної діяльності. Результат цієї діяльності -державні акти. Ці акти - кожний окремо або в деякій сукупності - містять юридичні норми і є формами вираження об'єктивного права, за традицією іменованими джерелами права. Якщо дійсне джерело права лежить у фактичних відносинах власності і влади, то державні акти можна вважати джерелами права в юридичному змісті.Було б неправильно заперечувати роль держави в правотворенні, без державних актів навіть стихійне формування права в класовому суспільстві завершитися не може. Існує кілька способів участі держави в правотворенні, у формулюванні норм об'єктивного права. Відповідно розрізняють кілька видів юридичних джерел права: судова практика, санкціонування звичаїв, нормативноправові акти органів влади і керування, договори і т.п. Тому часто і саме об'єктивне право підрозділяють у залежності від його джерел на прецедентне «загальне» право, звичайне правозаконодавство, статутне право, договірне право. Юридичні джерела об'єктивного права можуть бути одночасно джерелами суб'єктивного права. В інших випадках такого збігу немає і джерелом суб'єктивного права - передумовою правовідносини, є передбачений у загальній нормі юридичний факт. Правові звичаї з'явилися історично першої і найбільш розповсюдженої в рабовласницькому і феодальному суспільстві формою вираження права, найбільш частим його джерелом у ранні епохи класового суспільства. Норми звичаю, будучи санкціоновані державою, найчастіше судовими рішеннями, перетворювалися в правові норми. Прецедентна форма права також була сильно поширена в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Прецедентне право часом важке відрізнити від правових звичаїв, але в багатьох випадках воно є результатом не простого санкціонування звичаю, а нормотворчої діяльності судів і адміністрації, здійснюваної шляхом розгляду конкретних справ і винесення по подібних спорах або деліктам більш-менш однакових рішень на основі прецеденту, що мав місце рішення по аналогічній справі. Утвориться велика судова адміністративна практика, у якій і утримується загальна норма, але часто у формі індивідуальних судових адміністративних актів однакового характеру. Правовий звичай і особливо судовий прецедент зберігаються й у буржуазному суспільстві, наприклад- загальне право в сучасній Англії. Однак такі джерела права найбільш прийнятні для епох, що характеризуються порівняно повільним соціальним розвитком і незначною активністю нормотворчої діяльності державної влади і керування. Утім, отут багато чого залежить від конкретних обставин, традицій, методів використання судового прецеденту панівними класами. Нормативно-правові акти держави як джерело права виникли, мабуть, пізніше правових звичаїв, але вже мали місце й у рабовласницькому, і у феодальному суспільстві (особливо в період абсолютних монархій). Поява, а потім і широке поширення таких джерел права було в основному зв'язано не тільки з прискоренням соціального прогресу, але головним чином з розвитком класової диференціації суспільства і зростанням приватних інтересів до рівня загалькласових, із тим, що йшов паралельно цьому ростом впливу держави в житті суспільства.Роль нормативно-правових актів і насамперед закону - нормативного акта вищого представницького органа державної влади, різко зросла в період становлення і прогресивного розвитку капіталістичного суспільства. Це порозумівається поруч причин, у тому числі: а) прискоренням темпів суспільного розвитку; б) утворенням єдиного національного ринку і централізацією політичної влади, посиленням її ролі в охороні буржуазних відносин власності; в) максимальною можливістю використання у своїх інтересах представницьких органів державної влади буржуазією, у той час як при відомому компромісі з дворянством органи керування і судна часто залишалися в руках останніх. Закон стає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а серед законів перше місце займають конституції - основні закони держави. Однак співвідношення між законом «статутом» і судовим прецедентом при формальному визнанні верховенства закону в буржуазному суспільстві в період розвитку промислового капіталізму виявляється різним в англо-американській та романо-германської родинах правових систем. Якщо системи права на континенті Європи ґрунтувалися починаючи з французької буржуазної революції на кодексах, то англо-американська правова система продовжувала ставити судовий прецедент майже на один рівень зі статутом і не знала кодексів. Загальне право Англії по масштабах значно перевершувало та й перевершує статутне, а самі закони парламенту регулюють лише деякі сторони відносин, залишаючи значне місце дії судової практики навіть у випадках, коли питання загалом відрегульоване законодавством.В Франції, а за нею в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексах і законах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права, значення яких взагалі ігнорувалося. Навпроти, в Англії і США загальне право фактично виявлялося основним джерелом права, а закон скоріше сприймалося як вилучення або доповнення до судової практики, а часом і як кошти закріплення неписаних норм загального права. До того ж акти органів влади завжди підлягали досить широкому тлумаченню суддів, що часто надавали перевагу їм, а не загальному праву. Що стосується розходжень у правових системах Англії і Франції, у тому числі різного викладу джерел права, те воно відображало особливості буржуазних революцій у цих країнах і специфічне відношення буржуазії до судових органів та й своєрідність всієї історії права в названих державах. У ХХ столітті, у період імперіалізму, різка грань між англо-американською і романо-германською буржуазними системами права, по положенню джерел права, стирається. У країнах континентальної Європи роль закону падає, зростає значення судової практики й актів органів керування. Це порозумівається не тільки недостатньою гнучкістю правового регулювання, заснованого цілком на кодексах, але й узвишшям виконавчої влади, урядів, найбільше тісно зв'язаних з монополіями, «міністеріалізмом», протипоставленим колишній ролі парламентів. У країнах, де широко діяло загальне право, підсилюється законодавча діяльність і підвищується активність адміністрації, хоча закон і отут уже не може зайняти те місце, що він займав серед джерел права у Франції середини ХХ століття. У міжнародному праві досить розповсюдженим джерелом права є договір - можна зустрітися з практикою висновку нормативно-правових договорів і при регулюванні відносин усередині держави. Виявлялися джерелами права і праці вчених-юристів, коли ними керувалися безпосередньо при винесенні судових рішень, санкціонуючи тим самим юридичні положення офіційно, так чи інакше від імені державної влади. У середні століття та й зараз у малорозвинених країнах джерелами права є релігійні норми, підтверджувані юрисдикціоними органами світської влади.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
|
