можливість, зміст і межі допомоги визначаються повноваженням представника;

у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб;

8) у результаті здійснення повноваження для представника не виникає правових наслідків щодо третіх осіб [9.С.101].

Слід взяти до уваги, що у реальних відносинах представництво не виступає універсальною, абстрактною категорією. Натомість у конкретному контексті йдеться про представництво як правовий інститут, про представництво як діяльність, про представництво як систему правовідносин тощо.

Розглядаючи категорію представництва, треба враховувати, що майже як кожна правова категорія, пов'язана з діяльністю суб'єктів права, представництво виявляється у двох значеннях, об'єктивному і суб'єктивному. До того ж, представництво - не стале поняття, а юридичний процес, протягом якого відбувається діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи. Ця діяльність разом з іншими юридичними фактами с підставою виникнення прав і обов'язків в особи, від імені якої діє представник.

Отже, терміном «представництво» можна позначати:

1) правовий інститут (представництво в об'єктивному значенні);

діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у суб'єктивному значенні) - є абсолютним правом. Йому не відповідає у зовнішніх відносинах певний обов'язок третіх осіб. Як внутрішнє право, воно за певних умов дає змогу його володільцю вимагати від довірителя чи осіб, які поклали на нього цей обов'язок, певної поведінки [14.С.54];

юридичний факт -- складову підстави виникнення цивільних прав і обов'язків в особи, яку представляють.

1.3 Визначення та характеристика представництва за цивільним законодавством України

Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., містить низку істотних відмінностей від раніше чинного ЦК УРСР 1963 р. та низки проектів ЦК України у змісті та редакції окремих норм, які регулюють відносини представництва. До того ж, вже після підписання Цивільного кодексу Президентом України, але до набрання ним чинності, у деякі його статті щодо представництва були внесені зміни та уточнення [10].

Щодо визначення поняття «представництво» слід відзначити зміщення декількох важливих акцентів. Так, коли у деяких варіантах проекту ЦК України вчинення правочинів представником від імені другої сторони, яку він представляє, розглядалося як обов'язок представника, то у теперішньому ЦК України представництво вже визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє [19.ст.237].

Отже, у зазначеній нормі ЦК України з'явилася вказівка на те, що вчинення правочинів може бути не лише обов'язком представника, але і його правом. Крім того, зникла згадка про те, що правочини представником вчиняються за повноваженням.

Слід зазначити, що формулювання: «представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони» здається не надто вдалим, оскільки категорії «обов'язок» і «право» характеризують різні аспекти відносин представництва. Щодо особи, яку він представляє, представник зобов'язаний вчиняти правочини, оскільки щодо неї він виступає зобов'язаною стороною. Але щодо третьої особи представник виступає як суб'єкт, який має право вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє.

Безпосередньо зі ст. 237 ЦК України випливає вимога наявності таких характерних ознак представництва:

представництво -- це правові відносини;

учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник та особа, яку він представляє;

представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє;

діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє;

діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні правочинів;

у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб [13.С.4].

Характеризуючи названі ознаки представництва, варто звернути увагу на те, що у визначенні поняття «представництво», яке міститься у ст. 237 ЦК України, акцент поставлено на тому, що представництво є правовідношенням, у межах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони. Аналіз і тлумачення такого формулювання дає змогу зробити декілька принципово важливих висновків щодо розуміння сутності представництва. По-перше, таким чином на законодавчому рівні знято питання про те, який з дискусійних підходів до юридичної характеристики представництва -- оцінки його як дії (діяльності) чи як правовідносин -- с більш справедливим. Представництво визначається саме як правовідношення, а не як діяльність. Тому слід вважати, що у процесі його реалізації здійснюється певна діяльність представника, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представник представляє.

По-друге, як випливає з формулювання ч. 1 ст. 237 ЦК України, учасниками конкретних правовідносин представництва є дві точно визначені сторони: представник та особа, яку він представляє. Така позиція вітчизняних законодавців ставить під сумнів справедливість досить поширеної у вітчизняній юридичній літературі думки, згідно з якою представництво є не лише правовідносинами, а складною динамічною системою, що складається із внутрішніх та зовнішніх правовідносин (або ж охоплює три кола відносин). При цьому внутрішні відносини представництва трактуються як такі, що складаються між представником і особою, яку представляють, зумовлюючи виникнення в останньої прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Натомість зовнішні відносини представництва спрямовані на впорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, але мають щодо цих зв'язків допоміжний характер [3.С.233].

Проте, як випливає із визначення представництва у ст. 237 ЦК України, представництво є одним єдиним правовідношенням між представником і особою, яку цей представник представляє. Тобто воно, очевидно, вичерпується так званими внутрішніми правовідносинами представництва і не стосується відносин між представником або особою, яку представляють, з третіми особами, з якими представник вчиняє правочини від імені особи, яку представляє.

Суб'єктами правовідносин представництва є представник та особа, яку він представляє. На нашу думку, не можна погодитися з поглядом, згідно з яким у відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа. Підстав для такої позиції передусім не дають положення ст. 237 ЦК України, у якій характеристиці правовідношення представництва згадуються лише дві сторони -- представник і особа, яку представляють. Отже, маємо виходити з того, що відповідно до чинного цивільного законодавства учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник і особа, яку представляють.

Особою, яку представляють, за загальним правилом, може бути будь-яка правоздатна особа: людина -- з народження, юридична особа -- з моменту її утворення.

Представником може бути дієздатна особа, яка діє від імені та в інтересах іншої особи.

Вже йшлося про те, що представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє. Таке формулювання норми закону породжує питання: здійснення представницької діяльності є правом або обов'язком, чи така діяльність одночасно є і правом, і обов'язком представника?

З першого погляду, з буквального та смислового тлумачення тексту ч. 1 ст. 237 ЦК України випливає, що виконання обов'язку представника за певних умов може бути як правом, так і обов'язком особи. Проте, як випливає зі змісту тієї ж норми, вчинення правочинів від імені другої сторони відносин представництва не може бути одночасно і правом, і обов'язком представника. Натомість у ній йдеться про те, що це або право, або обов'язок представника.

Для того, щоб встановити про що ж саме йдеться у конкретному випадку: про наявність права чи про наявність обов'язку, варто передусім звернутися до такого критерію, як вид представництва та значення волі учасників певних правовідносин.

Якщо йдеться про діяльність представника, яка ґрунтується на взаємно погодженій волі сторін правовідносин представництва (добровільне представництво), то тут вчинення правочинів від імені другої сторони, очевидно, слід визнати в першу чергу правом представника. Такий висновок ґрунтується на тому припущенні, що особа, яку представляють за її згодою, надає представникові право діяти від її імені та в її інтересах. Звісно, представник зобов'язаний при цьому дотримуватися умов договору про представництво. Однак з іншого боку, він у будь-який момент має право відмовитися від обов'язків представника (вживши при цьому заходів для того, щоб не постраждали інтереси іншої сторони правовідносин).

Отже, при такому підході вчинення правочинів від імені особи, яку представляють, визнається головним цивільним правом представника, яке закріплене у наданому йому повноваженні діяти від імені іншої особи, вчиняючи правочини у відносинах з третіми особами. Проте це не означає, що представник, у свою чергу, не має обов'язків як учасник правових відносин представництва. Такі обов'язки у представника є, але вони стосуються не можливості вчинення ним правочинів, а сутності взаємин між представником і особою, яку він представляє. З цього погляду головним обов'язком представника є обов'язок діяти в інтересах особи, яку він представляє, захищаючи і представляючи її інтереси перед третіми особами.

Коли ж йдеться про представництво за законом, тобто обов'язкове представництво, то вчинення правочинів від імені особи, яку представник представляє на підставі приписів норми права, є обов'язком представника, від якого він не може звільнитися лише за своєю волею, аж поки не буде звільненим відповідним органом від виконання функцій представника взагалі.

Характерною ознакою представництва є також те, що в межах певних правовідносин діяльність представника провадиться обов'язково в інтересах та від імені особи, яку він представляє, і полягає у вчиненні правочинів від імені цієї особи.

Отже, ЦК України визначає представництво як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Також визначено, що учасниками представництва є дві точно визначені сторони. Діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє. Залежно від виду представництва, воно є як правом, так і обов'язком.

1.4 Склад правовідносин представництва

До складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові правовідносин представництва.

При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: це -- особа, яку представляють, представник і треті особи [6.С.105].

Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію -- "особа, яку представляють", існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном -- "принципал", відомим ще римському праву. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представляють" або "той, кого представляють".

З врахуванням цього застереження, перейдемо до характеристики учасників правовідносин представництва.

У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільною права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно від наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку.

Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише правовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалежно від волі особи, яку представляють.

При добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності транс-дієздатності, тобто здатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Іншими словами здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем) і повіреним.

Страницы: 1, 2, 3, 4