Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов'язковим для всіх суб'єктів права.

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.

2. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА

У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні та культурні права [1,6-13].

Громадянські (особисті, фізичні) - можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Політичні права -- можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

Економічні права - це такі можливості людини і громадя-нина, які характеризують їх участь у виробництві, розподілі, обміні та використанні матеріальних благ.

Соціальні права - можливість людини і громадянина щодо забезпечення належних соціальних умов життя.

Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

2.1. ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА ЛЮДИНИ.

Право на працю посідає визначальне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в цілому та кожного його члена зокрема. Можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно погоджується, є змістом права на працю, що визнається за ст.43 Основного Закону України за кожною особистістю [1,10]. Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає виключне право особи самій розпоряджатись своїми здібностями до праці. Це положення є втіленням у національному законодавстві змісту ст.23 Загальної декларації прав людини.

Повно-важенням, що з нього витікає є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. До того ж держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повного здійснення громадя-нами права на працю; гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Держава взяла на себе зобов'язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч.2 ст.43 Конституції України [8,8]. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства, фермерського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією. При цьому відповідно до ст.38 Конституції кожному громадянинові належить рівне право доступу до державної служби як однієї з форм трудової діяльності.

Важливо наголосити, що за чинним законодавством незайнятість не є підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки ст.43 Конституції примусову працю в Україні заборонено. Тим самим реалізовано вимоги ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якою гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для неї [3,39-40].

Проголосивши у ст.42 Конституції України право кожного на підприємницьку діяльність, держава гарантує вільний вибір такої діяльності, вільне розпорядження прибутком, забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає права споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

В ході ринкових перетворень в Україні починає зростати роль підприємницької діяльності. Під впливом розвитку підприємництва вже змінилась структура народного господарства країни. Наприклад, у промисловості країни частка підприємств недержавного сектора в загальній кількості перевищує 85%, в обсязі виробництва їх частка становить майже 75%. В своїй більшості перестали бути державними цілі галузі промисловості. Так, частка підприємств недержавного сектора у легкій промисловості становить 95,5%; у деревообробній і целюлозно-паперовій - 93,6; у чорній металургії - 91,5; у харчовій промисловості - 91,3%. У цих галузях недержавними підприємствами вироблено від 86 до 95% усієї продукції. Майже повністю недержавними є сільське господарство, автомобільний транспорт [8,171].

Розвиток малого бізнесу відбувається в більшості регіонів України. Наприклад, в економіці Автономної Республіки Крим працює 7850 малих підприємств, 52 тис. приватних підприємств і 15 тис. фермерських господарств. У малому бізнесі тут зайнято близько 100 тис. осіб або п'ята частина всього працездатного населення Криму.

Істотним фактором розвитку ринкових відносин і стабілізації економіки є законодавче забезпечення права громадян України на підприємницьку діяльність. Воно закріплено в законах України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про власність” тощо.

Проте зростання ролі підприємців у економічному житті нашого суспільства породжує значні проблеми щодо захисту їх прав. Попри проголошений курс на підтримку малого і середнього бізнесу набувають поширення порушення прав на підприємницьку діяльність органами державної влади та органами місцевого самоврядування. До цього насамперед призводить недосконалість нормативно-правових актів, ускладнена система обліку та звітності, відсутність системи фінансування та кредитування малого підприємництва, обтяжлива система оподаткування.

Чітке регулювання розвитку підприємництва, зокрема малого, є гарантією реалізації права громадян на підприємницьку діяльність, удосконалення ринкових відносин. Створення відповідної законодавчої бази має забезпечити дійовий механізм захисту прав і свобод підприємців, формування сприятливого для їх діяльності правового середовища, що забезпечить сталий розвиток суб'єктів підприємництва.

Конституцією України (ст.42) передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Держава безпосередньо регулює відносини між споживачами товарів і їх виробниками, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав. Закон України “Про захист прав споживачів”, прийнятий 12 травня 1991 р., спрямований на безпосереднє вирішення цих питань. Ним передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на належну якість товарів, торгівельного та інших видів обслуговування, безпеку товарів. Їм має надаватися необхідна та достовірна інформація про товари, які вони купують. Споживачі можуть звертатися до суду та інших відповідних державних органів за захистом порушених прав, відшкодовувати збитки, завдані товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених чинним законодавством.

Проголошені права споживачів, на жаль, не завжди знаходять відповідне забезпечення на практиці. Так, недостатній контроль за сферою виробництва і збуту продукції у ряді випадків обернувся безвідповідальністю за проданий неякісний товар. Придбавши такий товар на базарі чи на приватному підприємстві, покупець позбавлений гарантованого права обміняти його чи одержати сплачені за нього гроші, оскільки ніякого документа покупцеві не видається.

Захист конституційних прав споживачів не може бути вирішено без розв'язання проблеми якості вітчизняної продукції, підвищення її конкурентоспроможності. Цьому має сприяти створення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов для того, щоб вітчизняна продукція відповідала міжнародним та європейським стандартам.

Кожний працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Створення державою належних умов праці має забезпечуватись системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, що складають інститут охорони праці. Крім того його правовий статус має включати право на достовірну інформацію про небезпечні для здоров'я і життя виробничі фактори, профілактику і захист від профзахворювань і виробничого травматизму, на відмову від роботи у випадку загрози для здоров'я й життя, на незалежну експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці тощо.

Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст прав громадян у сфері застосування праці розкривається і конкретизується в основоположних законодавчих актах, зокрема таких як: Кодекс законів про працю України, закони України “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори і угоди”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Крім цього дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це знайшло своє відображення у законах України “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів”, “Про державну службу”, “Про підприємництво” тощо.

За статистичними даними, впродовж 2006-2008 рр. чисельність трудових ресурсів в Україні майже не змінилась і залишилась на рівні 30 млн. Щодо зайнятості в окремих галузях економіки, то за останні роки спостерігається тенденція до зменшення чисельності зайнятого населення, зокрема у промисловості, будівництві, транспорті та зв'язку.

Людина може займатися будь-яким видом трудової діяль-ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. За таких умов людина може вільно залишити роботу певній організації, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприєм-ництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.

Страницы: 1, 2, 3, 4