Каталог Рефератов - Право на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права

	Информационно-образоательный портал
	Рефераты, курсовые, дипломы, научные работы,



МЕНЮ\|

поиск

Право на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права

Право на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права

Можливості реалізації права на визначення після ІІ світової війни

Істотним елементом побудови і розвитку міжнаціональних відносин є законодавство, за допомогою якого регулюються міжетнічні відносини як в середині країни, так і на міжнародному рівні. Необхідність посилення уваги до правового регулювання етнонаціональних відносин, актуальність вдосконалення і розвитку відповідного законодавства зумовлено багатьма об'єктивними чинниками: катастрофічні наслідки політики багатонаціональних держав на право сили у вирішенні етнополітичних проблем; незгасаючі тенденції етнічного ренесансу та політизації етнонаціональних спільнот; зростаюча світова тенденція посилення боротьби етнонаціональних спільнот (націй, що не мають власних держав, корінних народів, етнонаціональних меншин) за свої права та намагання здобути статус суб'єктів національного та міжнародного права; вибух в багатьох поліетнічних країнах світу етнополітичних конфліктів, їх потенційна здатність до ескалації, що загрожує етнополітичній безпеці як окремих країн, так і цілих регіонів світу і т.д.

На рівні міжнародних організацій проблему забезпечення прав етносів, етнічних меншин і людини виконувала у період між двома світовими війнами Ліга Націй, але на той період ніякого міжнародного правового документа у цих сферах не було вироблено. Дійсне розроблення означених проблем почалося після створення у 1945 році ООН. В Статуті ООН були закріплені основні засади міжнародного права. У 1970 році була прийнята Декларація про засади міжнародного права, де вони були доповнені та уточнені [1]. Але й досі в міжнародному праві є аспекти, які недостатньо розроблені й суперечливі. Серед них найбільш дискусійним є право народів і націй на самовизначення.

Право націй на самовизначення за останні двісті років свого розвитку стало одним з головних принципів міжнародного права. Звернемось до європейського досвіду у галузі розвитку права народів на самовизначення.

В Європі був реалізований принцип національної держави, який у самому широкому тлумаченні виходить з того, що держава, нація і народ ідентичні. Ідея права на самовизначення початково була пов'язана більш з думкою про суверенітет народу, ніж з етнічними уявленнями. Тільки з часом почала набувати значення етнічна точка зору, і вона надала інший вигляд праву народів на самовизначення.

Якщо розглядати цю проблему з історичної точки зору, то у розвитку права на самовизначення можна виділити декілька періодів.

1) (поч. ХVI - кін. XVIII ст.) - від епохи Реформації до війни за незалежність США. Під час реформаційного руху в Німеччині релігійно-етнічні концепції стали початковим імпульсом обґрунтування прав народів. Потім Нідерландська революція закріпила право на суверенітет. Завершується цей період боротьбою пригнічених народів британських колоній проти іноземного володіння. Саме американська Декларація Незалежності 1776 р. стала, по суті справи, обґрунтуванням права на самовизначення як права на відокремлення та створення незалежної держави.

2) (кін. ХVIII ст. - 1918 р) - від Французької революції до першої світової війни - провідну роль грало вчення Гердера, згідно з яким людство складається з народів, які є об'єктивними сутностями. Однак, все одно, спостерігались значні розбіжності відносно того, що утворює народ або націю. Значна увага приділялась економічному фактору, багаточисленному населенню, території, ресурсам у формуванні повноцінної нації. Невеликим державам в ХІХ ст. було важко досягти визнання у якості національних. Взагалі в ХІХ, а потім і в ХХ ст. вимоги національного самовизначення стали ідейно-програмовими лозунгами національно-визвольних рухів.

3) (1918-1945 рр) - у період з кінця І світової війни до кінця ІІ світової війни - цей принцип був основним під час організації Європи в державному відношенні по-новому.

Швейцарський історик У. Альтерматт вважає, що етнонаціональний принцип має безпосереднє відношення до права народів на самовизначення, яке після І світової війни стало лозунгом міжнародної політики. Після так званих “Чотирнадцяти пунктів" американського президента Вудро Вільсона поняття “право народів на самовизначення” стало використовуватись як рушійна сила для створення національних держав [2]. Подальші мирні договори після І світової війни намагались реалізувати даний принцип. Було зроблено спробу привести державні кордони у відповідність до кордонів національностей, але на практиці (особливо в Центральній та Східній Європі) це не було реалізовано. Країни-переможниці та їх союзники проголосили неможливим для себе втрату територій, при цьому етнонаціональний принцип відігравав другорядну роль, що значною мірою ілюструє його відносність.

4) (1945-1990 рр.) - після ІІ світової війни до розпаду Радянського Союзу - колонії європейських держав звільнились політично, право на самовизначення знов знайшло своє застосування у резолюціях міжнародних організацій. Це знайшло своє відображення в пактах ООН щодо прав людини 1966 р. Поряд з визначенням “захист меншин", було введено поняття “захист народностей". Це відповідало зростаючій самосвідомості етнічних груп та їх вимогам міжнародно-правової охорони. Коли колонії у 1960-ті роки перетворилися на самостійні держави, то їх кордони відповідали адміністративним кордонам колишніх колоніальних держав. Взагалі, такий засіб створення держав не мав нічого спільного з правом народів на самовизначення, навіть якщо декларації ООН необґрунтовано це стверджували. Нові держави “третього світу" отримали кордони, які були свавільно встановлені колоніальними державами. Пізніше почав здійснюватись принцип внутрішнього самовизначення. Під цим розуміється, що у межах державного об'єднання різноманітні народності мають право на культурну самобутність та на представництво в політичних органах. Тобто право на самовизначення стало сприйматися як захист меншин, корінного населення.

Однак прагнення до національного відродження та вимоги самовизначення призвели в ряді регіонів до міжнаціональних конфліктів. Для деяких країн це і зараз уявляє загрозу територіальної цілісності (наприклад, Іспанії, Франції, Англії та ін).

5) (1990-... рр) - з часу руйнування Радянського Союзу до сьогодення - після розпаду соціалістичної системи держав націоналізм став самою сильною рушійною силою у Східній Європі при створенні нових держав. Право народів на самовизначення несподівано знов опинилося в центрі політичних дебатів. Так, у кінці ХХ ст. у Східній Європі дуже несподівано склався світ нових держав, прикордонні лінії якого визначені етносами та релігіями. Менші етноси вимагають державного суверенітету. Після тривалого періоду тоталітаризму нація і релігія опинилися найбільш могутніми силами, які дозволяли створити ідентичність.

Аналогічно, як у Західній Європі в ХІХ ст., східноєвропейці бачать в нації засіб реалізації громадянської свободи. Багато народів Східної Європи здобули незалежність мирним шляхом (окрім Югославії). Але більшість дослідників Заходу вважають, що нові національні держави на території Радянського Союзу не були утворені шляхом демократичної передачі кордонів. Як правило, внутрішні адміністративні кордони були оголошені зовнішніми державними кордонами, незалежно від того, чи були таким чином роз'єднані народності чи ні. Міжнародне співтовариство при розпаді Радянського Союзу дало згоду на ті принципи, які воно використовувало при деколонізації Азії та Африки. Західні історики і політологи з приводу цього вважають, що з падінням Радянського Союзу можна говорити про розпад колоніальної імперії, але процес розпаду ще не закінчився, доказом чого є озброєні конфлікти Росії на Кавказі [3].

Взагалі, право на самовизначення почало насправді реалізовуватись тільки у ХХ ст. З самовизначенням та національним відродженням багаточисленних та малочислених народів пов'язані надії на збереження мови, національної культури та самобутності, на відродження або створення національної державності. Але в багатьох випадках право на самовизначення є фікцією.

При розгляді питання щодо реалізації права націй на самовизначення деякі автори схильні його містифікувати, інші, навпаки, - відносять прояв національних намагань до націоналізму. Право націй на самовизначення як один з основних принципів міжнародного права досить обґрунтовано в деклараціях та інших документах ООН. Звернемося до цього питання детальніше.

З прийняттям Статуту ООН право націй на самовизначення завершило своє юридичне оформлення як один з основних принципів міжнародного права. Так, ст.1 звертає увагу на “розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів" [4]. Але конкретний зміст принципу не розкривається.

У 1960 р. цей принцип був конкретизований у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам: “Всі нації мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони самостійно вирішують питання про свою політичну систему та вільні здійснювати свій економічний, суспільний та культурний розвиток... Недостатня політична, економічна і соціальна підготовленість або недостатня підготовленість в галузі освіти ніколи не повинні використовуватися як привід для затримки досягнення незалежності” [5]. Загалом ця Декларація має антиколоніальний характер і є моральною, політичною і правовою базою антиколоніалізму.

У 1966 році було прийнято ще два важливих документа: Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. В обох пактах в ст.1 закріплялося право народів на самовизначення, згідно з яким вони вільно встановлюють свій економічний і політичний розвиток, вільно розпоряджаються своїми природними багатствами і ресурсами. Жоден народ не може бути позбавлений притаманних йому засобів існування [6].

В Декларації 1970 р. це право було найбільш повно сформульовано: “Всі народи мають право вільно визначати, без втручання ззовні, свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право відповідно з положеннями ООН" [7]. Право на самовизначення тут трактується не лише як можливість створення незалежної держави, але і як вільний вибір своєї політичної системи. Це вільна інтеґрація або об'єднання з будь-яким незалежним державним утворенням, здійснення будь-якої політичної системи, яку обере собі нація. В цьому сенсі право націй на самовизначення правильно характеризується як принцип природного права, яке ґрунтується на загальнолюдських моральних нормах. Але право вільно розпоряджатись своєю долею не повинно приводити до порушення або обмеження інтересів інших народів (націй).

Алжирська загальна декларація прав народів 1976 р. підтвердила право народів на самовизначення, збереження національно-культурної ідентичності, демократичний режим, а також використання різних методів опору, в тому числі за допомогою сили, якщо права народу попираються (ст.1-7, 28-29) [8].

Таким чином, одним з головних принципів міжнародного права є визнання рівноправності всіх народів та право народів на самовизначення, включаючи право вільного вибору та розвитку свого соціально-політичного статусу. Адже формулювання права націй на самовизначення в міжнародних пактах є компромісним, а тому не завжди зрозумілим та суперечливим. Наприклад, суперечливим є розуміння суб'єкта права на самовизначення. Право колоніальних народів на самовизначення викликає менше суперечок стосовно суб'єкта права, і щодо його змісту. Офіційна точка зору ґрунтується на тому, що володарем права на самовизначення у контексті деколонізації варто визнати населення колонії, тільки не народ як етнічну спільноту.

Деякі дослідники підкреслюють, що право на самовизначення має не нація, а народ, оскільки жодна нація не існує в “чистому” вигляді, а є народами, які складають єдине територіальне ціле. Однак в міжнародних конвенціях і деклараціях право на самовизначення зафіксовано за націями. Наприклад, згідно з Декларацією про принципи міжнародного права, весь народ, який проживає на певній території, незалежно від раси, віросповідання та кольору шкіри, є суб'єктом права на самовизначення. [9].

Крім того, спеціалісти-міжнародники помічають, що англійською мовою поняття “народ” і “нація” вживаються як синоніми [10]. На наш погляд, це вносить плутанину і протиріччя в розв'язання і без того складного питання, дає привід по-різному трактувати поняття суб'єкта права на самовизначення. Відносно європейської політичної традиції ХІХ-ХХ ст. саме за націями закріпилась ідея права на самовизначення. Цей підхід і зараз має багато прихильників.

Треба відзначити, що поняття “народ” також до сьогодні носить дискусійний характер. Воно чітко не визначено юридичною наукою, хоча є категорією конституційного права. Так, наприклад, відомий американський діяч правозахисного руху Е. Клайн вважає, що в Пактах про права людини під народом розуміється етнічна спільнота (тобто спільність осіб з однаковою мовою, культурою, територією, господарськими ресурсами, достатніми для створення окремої держави) [11].

У. Альтерматт вважає, що в основі права народів на самовизначення полягає хибна передумова, що хоча б теоретично можна всіх людей на землі поділити на народи. Але навряд чи можна описати народи за допомогою дефініцій, які містять об'єктивні критерії, а тому залишається тільки суб'єктивна класифікація. Сьогодні та майже завжди і у попередні епохи, політичний процес, а не народний дух вирішує, що таке народ. Насправді той, хто має силу, той і визначає, хто і до якого народу належить, і проводить у життя свої дефініції. Ніхто не може об'єктивно визначити, чому, наприклад, німці, поляки, угорці, прибалтійці та інші є народами, а чеченці, баски, каталонці - тільки національні меншини. Кожне визначення стосовно народів і меншин відображає відповідне політичне співвідношення сил [12].

Страницы: 1, 2

© 2003-2013
Рефераты бесплатно, курсовые, рефераты биология, большая бибилиотека рефератов, дипломы, научные работы, рефераты право, рефераты, рефераты скачать, рефераты литература, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты медицина, рефераты на тему, сочинения, реферат бесплатно, рефераты авиация, рефераты психология, рефераты математика, рефераты кулинария, рефераты логистика, рефераты анатомия, рефераты маркетинг, рефераты релиния, рефераты социология, рефераты менеджемент.