Згідно ж із чинним законодавством підприємство, якщо інше не передбачено законом та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або давати в борг будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, що йому належать, а також списувати їх з балансу. Головне ж призначення основних виробничих фондів - використання їх у сфері виробництва. Через те вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підприємства. Ці підрозділи і використовують їх для виготовлення продукції, виконання робіт або ж надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.

На відміну від основних обігові фонди не закріплюються за виробничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є передача цих функцій спеціалізованим підрозділам.

Відносно поняття та структури обігових коштів у літературі існують різні тлумачення, проте слід, напевно, виходити з того, що категорія обігових коштів є вираженням різних фаз єдиного процесу розширеного виробництва. З огляду на це обігові виробничі фонди і фонди обертання в процесі свого кругообігу безперервно міняються місцями, послідовно проходячи як стадію виробництва, так і стадію обертання, і відповідно виступають то у грошовій, ю у виробничій, то в товарній формі.

Таким чином, обігові кошти, вкладені в запаси сировини, матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції або перебуваючи на банківському рахунку чи в касі підприємства, підпорядковуються правовому режиму відповідно до обігових фондів або фондів обертання залежно від стадії кругообігу, в якому вони на цей час знаходяться.

У нормативних актах і літературі останнього часу застосовуються терміни «фонд накопичення» і «фонд споживання». Поділ майна на такі фонди має на меті регулювання процесу спрямування коштів підприємства на ці основні напрямки витрат.

До фонду накопичення на рівні підприємства відносять частину створеної вартості, яка спрямовується на розширення виробництва. До нього направляють відрахування від чистого прибутку (доходу), як правило, на збільшення основних і обігових фондів, створення й поповнення резервного фонду тощо.

Фонд споживання - це частина вартості, створеної на рівні підприємства, яка використовується для задоволення матеріальних і соціальних потреб працівників.

З метою зручності при вирішенні питань розподілу прибутку і вибору основних напрямків його використання (особливо на великих підприємствах) кошти цих фондів підрозділяються на окремі фонди вужчого призначення. Так, у складі фонду накопичення на підприємстві можуть створюватися фонд розвитку виробництва, науки і техніки, інші фонди. А в складі фонду споживання - фонд оплати праці і матеріального заохочення.

До об'єктів, що складають господарську діяльність підприємства, відносяться:

1. Запаси і витрати (сировина, матеріали, вироби комплектації, тара, паливо та ін.), які використовуються в одному акті виробництва і тому всю свою вартість переносять зразу ж на собівартість продукції, що з них виробляється. Ця особливість вимагає з боку підприємства постійного відновлення, придбання матеріальних цінностей.

До групи запасів і витрат відносяться також залишки незавершеного виробництва, вартість готової продукції, товарів та малоцінних і швидкозношуваних предметів.

В склад малоцінних та швидкозношуваних предметів незалежно від вартості включаються знаряддя лову, спеціальні інструменти та тимчасові (нетитульні споруди, предмети прокату, а також інші предмети вартістю придбання не більше п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Підприємства можуть вести облік матеріальних запасів за оптовими, плановими і планово-розрахунковими цінами (облікові ціни).

2. Давальницька сировина і матеріали, а саме виробничі запаси, що приймаються без оплати їх вартості для переробки, відбиваються в поточному бухгалтерському обліку на забалансовому рахунку 002 "Товарно-матеріальні цінності прийняті на відповідальне зберігання" за цінами, обумовленими в договорах. Аналітичний облік здійснюється по давальниках, видах сировини та місцях їх знаходження. Товари, прийняті на комісію, обліковуються в аналогічному порядку.

3. Готова продукція обліковується по фактичній виробничій собівартості.

4. Грошові кошти - сума грошових коштів в касі підприємства готівкою, коштів, які зберігаються на розрахунковому, валютному та інших рахунках в установах банку, а також цінних паперів (акції, облігації, векселі, сертифікати ощадного банку) та інших грошових коштів підприємства.

5. Кошти в розрахунках - дебіторська заборгованість за товари та послуги, за видані аванси, за одержані векселі, суми за підзвітними особами та інші. У відповідності з Цивільним Кодексом України строк позовної давності по зобов'язаннях з фізичними і юридичними особами встановлений три роки.

Дебіторська заборгованість з закінченими строками позовної давності списується на збитки і обліковується на забалансовому рахунку протягом не менше як п'ять років.

6. Суми прибутку, які належать перерахуванню в бюджет у вигляді податків, суми, які використовуються для утворення фондів спеціального призначення підприємства.

Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Наведене вище ставить два запитання:

1) яка різниця між власністю, повним господарським віданням та оперативним управлінням;

2) чи властиві для комунальних підприємств право власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Поняття власності - це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність - це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу присвоєння матеріальних благ.

Привласнення в даному випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ, як до своїх, і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речей. Інший аспект присвоєння матеріальних благ (соціальний) - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні “мого” і “чужого”. Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні створення будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Отже, економічне відношення власності - це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб ( крім власника - індивіда чи колективу).

Власність - це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них всіх інших осіб.

Якщо власність - це категорія економічна, то право власності - юридична. Відповідно, якщо в юридичній літературі терміну “власність” не закріплено, то праву власності дається визначення.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про власність” право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

В наведеній нормі термін “право власності” розкрито в об'єктивному значенні. Крім об'єктивного значення термін “право власності” в юридичній науці вживається в суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об'єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об'єктивному розумінні є однім з найважливіших правових інститутів господарського права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб'єктами, а регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Необхідно зазначити, що право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб - титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими - правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо.

Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у повному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) - похідним.

Поряд з титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначається добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Користування - вилучення у речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Право користування в об'єктивному значенні - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування в суб'єктивному значенні - це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язане з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте, власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України “Про власність”, зокрема ст. 4, закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна.

Як і володіння, так і користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не тільки власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і комунальне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і установа в силу права оперативного управління. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.

Відповідно до п.2 ст.6 Закону “Про власність” власнику належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншим особам за різних правових підстав. Слід зробити зауваження, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження - або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5