Правові питання часу відпочинку

29

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

“ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

Кафедра СГП

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни „Трудове право”

на тему

„Правові питання часу відпочинку”

Виконала Лозова І.С.

Перевірила доц. каф Дяченко Н.І.

2010

РЕФЕРАТ

Об'єкт дослідження - суспільні відносини в сфері правового регулювання часу відпочинку працівників.

Предмет дослідження - особливості надання відпусток різних видів та різним категоріям працівників.

Мета роботи полягає у всебічному аналізі, розкритті сутності і особливостей правового регулювання часу відпочинку, в розробці конкретних практичних рекомендацій та наукових пропозицій щодо розвитку й удосконалення відповідного нормативно-правового забезпечення.

Для досягнення мети в роботі були поставлені наступні дослідницькі задачі:

-?визначити основний понятійний апарат інституту часу відпочинку;

- проаналізувати особливості правового регулювання відпусток;

- проаналізувати сучасний стан нормативного забезпечення часу відпочинку працівників;

- розробити конкретні пропозиції щодо удосконалення законодавства.

ЧАС ВІДПОЧИНКУ, ВІДПУСТКА, ЩОРІЧНА ВІДПУСТКА, ДОДАТКОВА ВІДПУСТКА, ВИХІДНІ ДНІ

Зміст

Вступ

1. Теоретико-правові аспекти відпочинку

1.1 Визначення поняття відпочинку

1.2 Види відпочинку в трудовому законодавстві

2. Правове регулювання відпусток

2.1 Щорічні відпустки

2.2 Особливості надання щорічних відпусток

2.3 Додаткові відпустки

2.4 Правовий порядок оформлення відпусток

3. Шляхи вдосконалення законодавства з питань часу відпочинку

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Трудове законодавство -- дзеркало, яке відображає становище людини праці в суспільстві, відношення суспільства до людини. Велике значення в цьому аспекті має забезпечення реальної реалізації прав і свобод людини та громадянина, що є однією з найважливіших ознак демократичної, правової держави. Для досягнення даного результату необхідно пріоритетним завданням діяльності держави визначити вдосконалення правових норм, які забезпечують реалізацію громадянами своїх трудових прав, зокрема, права на відпочинок.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що вона досліджує такий основоположний інститут трудового права, як час відпочинку, проблеми які виникають у зв'язку з реалізацією цього права та державні гарантії його забезпечення.

Метою роботи є визначення поняття час відпочинку як правової категорії, особливості застосування законодавства що регламентує час відпочинку щодо окремих категорій працівників.

Право на відпочинок встановлене та гарантується Конституцією України. На міжнародному рівні дане право проголошують такі нормативні документи як Загальна декларація прав людини 1948 року (ст. 24), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст. 7) (1966), Європейська соціальна хартія (ст. 2), Хартія співтовариства про основні соціальні права працівників (1989) (п. 8). Хоча ще з радянських часів вітчизняне трудове законодавство завжди було більш прогресивним та демократичним у сфері правової регламентації часу відпочинку працівників, сьогодні відповідні норми в цій сфері не вирішують усіх питань, що мають місце на практиці, не усувають всіх існуючих прогалин, що є в законодавстві. В зв'язку з цим виявляється важливим вивчення зарубіжного досвіду врегулювання відносин в сфері праці, порівняння його з національним з метою виявлення більш прогресивних норм, що сприятиме подальшому вдосконаленню вітчизняного трудового законодавства та приведення його у відповідність до вимог сьогодення, що є особливо актуальним на сучасному етапі реформування трудового законодавства України. Важливим є проаналізувати ті новели в правовому регулюванні часу відпочинку що пропонуються нам проектом Трудового кодексу України, дати їм відповідну оцінку та намітити окремі перспективи посилення та вдосконалення системи юридичних гарантій права на працю.

1. Теоретико-правові аспекти відпочинку

1.1 Визначення поняття відпочинку

Відпочинок поряд з працею є основними соціальними становищами, у яких людина перебуває все своє життя, за винятком дитячого віку. Праця обов'язково повинна чергуватись з відпочинком. У той же час, щоб відпочивати, треба стомитися, працювати.[5]

Право на відпочинок - одне з головних прав людини і громадянина, що законодавчо закріплене в Конституції України і підтверджується загальновизнаними у всіх цивілізованих країнах нормами міжнародного права. [1]

Вітчизняне трудове законодавство не містить нормативного визначення поняття "час відпочинку". В науці трудового права традиційно час відпочинку розуміється як час, протягом якого працівники згідно із законом та правилами внутрішнього розпорядку повинні бути вільні від виконання своїх трудових обов'язків і можуть використовувати його на власний розсуд.

Наведене визначення дозволяє виділити такі дві ознаки часу відпочинку як звільнення працівника від виконання трудових обов'язків в період часу відпочинку та можливість використовувати його на власний розсуд. Наявність обох цих ознак є обов'язковою, оскільки, не будь-яке звільнення від роботи можна назвати часом відпочинку. Це, зокрема, період звільнення від роботи, пов'язаний із виконанням державних та громадських обов'язків, періоди тимчасової непрацездатності працівника тощо. Використовувати цей час на власний розсуд працівник не має можливості хоча фактично звільнений від виконання визначених для нього трудових обов'язків.

Слід виділити ще одну ознаку часу відпочинку як юридичної категорії (яка, в свою чергу, не притаманна таким категоріям як "вільний від роботи час" або "неробочий час", про які неодноразово згадується в науковій літературі) -- це нормативність часу відпочинку. Дана ознака полягає в тому, що види, тривалість, час, порядок та умови надання того чи іншого виду відпочинку визначаються законом чи іншими нормативно-правовими актами. Тобто, з точки зору права, будь-яке звільнення працівника від виконання ним трудових обов'язків вважається часом відпочинку, лише якщо його надання передбачено відповідними нормами закону. Саме нормативний характер часу відпочинку обумовлює його забезпеченість нормами-гарантіями. Наприклад, початок перерви для відпочинку і харчування дає працівникові право залишити своє робоче місце (ч. З ст. 66 КЗпП), у неділю,як вихідний день, роботодавцю забороняється залучати працівників до роботи, крім випадків, визначених законодавством (ч. І ст. 71 КЗпП). Натомість, у випадку, коли роботодавець звільняє працівника раніше або надає інший вихідний день, чи наприклад, через відсутність роботи, цей час не можна вважати гарантованим законом часом відпочинку. Це пояснюється тим, що:

- по-перше, періоди такого звільнення включаються в робочий час;

- по-друге, працівник не має юридичних підстав вимагати надання цього часу наступного разу;

- по-третє, розпорядження часом відбувається всупереч волі працівника.

Це не є гарантована законом можливість скористатися своїм правом на відпочинок, а тільки прояв волі роботодавця, який міг і не надати цього відпочинку, оскільки в даному випадку це не є для нього обов'язковим. Такі випадки звільнення працівників від роботи можна назвати вільним від роботи часом. [8]

1.2 Види відпочинку в трудовому законодавстві

Чинним законодавством про працю передбачені такі види відпочинку: перерви в робочому дні; щоденний (міжзмінний) відпочинок; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні неробочі (святкові) дні; щорічні відпустки.

Протягом робочого дня робітникам і службовцям повинна бути надана перерва для відпочинку і харчування відповідно до ст. 66 КЗпП. Вона надається, як правило, через чотири години після початку роботи і триває не більше двох годин. Мінімальна межа тривалості перерви в законі не визначена. Тому правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності тривалість перерви встановлюється від 30 хвилин до однієї години. На безперервних виробництвах з трьохзмінною роботою тривалість перерви може встановлюватись до 20 хвилин.[7]

На тих роботах, де перерву зробити неможливо, працюючим надається можливість прийняти їжу в будь-який час протягом робочого дня. Перелік таких робіт, порядок і місце прийому їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Перерви для відпочинку і харчування не включаються в робочий час, тому працівники можуть використовувати їх на свій розсуд, залишати на час перерви місце роботи. Разом з тим існують перерви, які включаються в робочий час. Таких перерв декілька. Відповідно до ст. 183 КЗпП, матерям, які мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви до відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години кожна. Це означає, що перерви для годування дитини можуть приєднуватись до обідньої або об'єднуватись з обідньою і переноситись на початок або кінець робочого дня.

Тим робітникам і службовцям, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, надаються спеціальні перерви для обігріву і відпочинку. Строк і порядок надання цих перерв також визначаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом. На власника або уповноважений ним орган покладається також обов'язок обладнати приміщення для обігріву і відпочинку працівників.[3]

Спеціальні перерви для відпочинку, крім обідньої, встановлюються вантажникам. Порядок їх надання визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Тривалість щоденного (міжзмінного) відпочинку працівників, що працюють при організації роботи вахтовим методом, з урахуванням обідніх перерв може бути зменшена до 12 годин. Недовикористані в цих випадках години щоденного (міжзмінного) відпочинку, а також щотижневого відпочинку, підсумовуються і надаються у вигляді додаткових вільних від роботи днів (дні міжвахтового відпочинку) протягом облікового періоду.

При п'ятиденному робочому тижні робітникам і службовцям надаються два вихідні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні -- один вихідний день.

Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, встановлюється графіком роботи підприємства, погодженим з профспілковим комітетом. Як правило, другий вихідний день має надаватись поряд із загальним вихідним днем.

На підприємствах, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства громадського харчування побутового обслуговування, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів.

Якщо зупинення роботи на підприємствах неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, вихідні дні надаються в різні дні тижня кожній групі працюючих за графіком змінності. Цей графік затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) - його тривалість повинна бути не менш як 42 години (ст. 70 КЗпП). Робота у вихідні дні відповідно до ст. 71 КЗпП забороняється. Залучення окремих робітників і службовців до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету підприємства і тільки у виняткових випадках, що визначені законодавством. Такими випадками визнаються: відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків; відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна; виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства в цілому або його окремих підрозділів; виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого состава чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення. Цей перелік виняткових випадків, коли допускається залучення окремих робітників і службовців до роботи у вихідні дні, є вичерпним.[9]

За наявності виняткових випадків залучення робітників і службовців до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом або розпорядженням власника підприємства або уповноваженого ним органу.

Робота у вихідний день компенсується за згодою працівника і власника наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП). До робіт у вихідні дні забороняється залучати працівників, яким не виповнилось 18 років (ст. 192 КЗпП), вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП).[3]

Страницы: 1, 2, 3