У навчальному посібнику «Соціальне партнерство в Україні» (Київ, 2001), написаному В. Жуковим та В. Скуратівським, викладено основні проблеми впровадження соціального партнерства в систему соціально-трудових відносин України; висвітлено процес налагодження механізму реалізації соціального партнерства засобами колективно-договірного регулювання. Важливою є думка про те, що «із розвитком суспільства проблема соціального партнерства виходить далеко за межі соціально-трудових відносин, переростаючи в суспільно-політичну -- соціальне партнерство як механізм побудови громадянського суспільства» [65, с.5].

Г.І. Чанишева у докторській дисертації «Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання» визначає поняття соціального партнерства у сфері праці у широкому і вузькому розумінні. «У широкому розумінні соціальне партнерство являє собою систему взаємовідносин працівників та роботодавців через представницькі органи (організації) або через органи соціального партнерства відповідних рівнів за участю органів державної влади і органів місцевого самоврядування з метою досягнення соціального миру. У більш вузькому розумінні поняття соціального партнерства у сфері праці розглядається у трьох аспектах: 1) як один із принципів сучасного трудового права; 2) як система колективних трудових відносин; 3) як правовий інститут» [248, с.14].

У монографії «Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект» (Одеса, 2001) Г.І. Чанишева відзначає, що «соціальне партнерство як система відносин у соціально-трудовій сфері охоплює не тільки питання застосування найманої праці, а й більш широкий спектр питань соціальної сфери: питання зайнятості, оплати праці і доходів населення, соціального забезпечення, захисту громадян як споживачів, охорони здоров'я, освіти та ін.» [247, с.318].

Отже, слід підкреслити, що в основному у сучасній науковій літературі (зокрема, у вітчизняній та російській) проблемні питання соціального партнерства розглядаються саме у контексті соціально-трудових відносин. Відчувається брак досліджень, присвячених загальнотеоретичним проблемам інституту соціального партнерства у широкому значенні і здійснених під іншим кутом зору, а саме: як неодмінного атрибута соціальної держави.

Професор П.К. Гончаров у статті «Социальное государство: сущность, мировой опыт, российская модель» вважає, що «соціальна держава являє собою особливий тип високорозвинутої держави, в якій забезпечується високий рівень соціальної захищеності усіх громадян шляхом активної діяльності держави по регулюванню соціальної, економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства, встановлення в ньому соціальної справедливості й солідарності. Соціальна держава знаменує високий рівень зближення цілей і гармонізації відносин державних інститутів та суспільства» [44, с.27]. При цьому, на його думку, «у наш час усі розвинуті країни світу, незалежно від наявності чи від-сутності в їх Основних законах відповідних положень, у більшій чи меншій мірі де-факто є соціальними державами» [44, с.23].

Д.О. Єрмоленко у статті «Поняття та ознаки соціальної держави» пропонує розглядати останню як «засновану на принципах соціальної справедливо-сті, рівності і свободи надкласову, правову державу з розвиненим громадянським суспільством, в якому всебічно гарантовані гідний людини прожитковий мінімум, соціальне забезпечення, загальний підйом добробуту та інші соціально-економічні права громадян, існує налагоджений, нескладний і досяжний механізм їх практичної реалізації і захисту» [61, с.82]. На думку цього автора, «... поняття соціальної держави відображає суть держави, тобто стійку загальну спрямованість діяльності, пов'язану із забезпеченням загальносоціальних інтересів» [61, с.77-78].

Ю.В. Романенко у дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за темою «Соціально-філософський аналіз контраверсій соціальної правової держави (на матеріалах німецької філософії права)» (Київ, 2000) досліджує генезу концептуальних уявлень про правову і соціальну державу у німецькій філософії права класичного та посткласичного періодів (ХVIII-XX ст. ст.). Побудовані парадигматичні моделі дозволили дисертанту визначити специфічно німецьке розуміння правової соціальної держави «як такої форми організації спільноти, яка дозволяє здійснювати реконструювання соціальних інститутів у напрямку наближення їх до інтересу всебічної самореалізації особистості, досягнення нею соціально-юридичної аутентичності, створення простору для творчої життєдіяльності при збереженні стабільності соціуму» [191, с.12].

У кандидатській дисертації Т.І. Перглер «Роль соціально-правової держави Німеччини у стабілізації суспільства» (Київ, 1998) доводиться: «Німеччина є прикладом втілення неоконсервативного варіанту, де держава приватизувала більшу частину соціальних функцій під гаслом заміни держави загального добробуту «суспільством загального добробуту», у якому функції соціального захисту розподілені між державою, бізнесом, місцевим самоврядуванням, системами правосуддя, сім'єю, самодопомогою індивідів та взаємодопомогою всередині колективів. На цій основі були створені передумови консенсусу -- головної умови забезпечення стабільності політичного життя» [158, с.14].

Знаний німецький науковець К. Хессе у праці «Основы конституционного права ФРГ» (Москва, 1981) вказує: «У соціальній правовій державі повинна бути «надана форма» дії державної влади, і якщо ця влада обмежена правом, то не залишиться ділянки необмеженого, не зв'язаного нічим, неоформленого піклування про добробут, яке є більш ефективним засобом нелегітимного здійснення влади, ніж наказ та примус» [243, с.112].

Українські вчені О.Ф. Скакун і М.К. Підберезький у написаному ними підручнику «Теория права и государства» (Харків, 1997) зазначають: «Соціальна правова держава -- це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» має велике смислове навантаження: воно підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист суспільних та індустріальних інтересів тощо» [208, с.399-400].

У статті «Социальное государство и гражданское общество» (1996) В. Роїк висловлює свої міркування про те, що до базових функцій соціальної держави належить формування громадянського суспільства, тобто створення у суспільстві та господарстві безлічі суб'єктів як державних, так і недержавних (громадських). Це, на його думку, пов'язано з природою соціальної держави, базовими принципами якої є: пріоритет прав людини та її основних свобод, солідарність членів суспільства, оптимальна підтримка державою своїх громадян лише в певних рамках (субсидіарність) [190, с.9].

Російський дослідник В.О. Торлопов у монографії «Социальная политика в России: история и современность» (Санкт-Петербург, 1999) слушно підкреслює: «Перед соціальною державою і соціальною політикою, в рамках якої здійснюються її (держави -- О.П.) принципи, не стоїть завдання створення абсолютної соціальної справедливості, вони покликані забезпечити соціальну компенсацію у такій мірі, аби внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів не виникали соціальні конфлікти, нестатки, аби не відбувалась правова, соціальна й культурна ізоляція певних соціальних груп» [230, с.123].

В.М. Якушик, розглядаючи історичні типи правової держави, виокремлює «соціальну (тобто неокапіталістичну ліберально-демократичну) державу -- що доповнює ознаки ліберальної правової держави забезпеченням певних гарантій добробуту для незаможних і соціально знедолених прошарків населення країни» [270, с.183].

О. Сергієнко у статті «Соціальна політика в сучасному світі та в Україні» (2002) наголошує на тому, що «необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини, оскільки забезпечення її фізіологічних потреб без надання громадянських прав та політичних свобод, як показує історія тоталітарних держав, дуже швидко може перетворити людину з розумної суспільної істоти на зграйну тварину» [198, с.33].

Німецький дослідник Й. Штрассер, розмірковуючи про майбутнє соціальної держави, прогнозує: «Навіть якщо у даний час заміна національних систем соціального забезпечення єдиною європейською соціальною державою видається утопією, то не викликає жодних сумнівів одна річ: у майбутньому ми зможемо зробити соціальну державу на національному рівні надійною тільки шляхом поглиблення співробітництва на європейському рівні -- у сферах політики зайнятості, оподаткування, інфраструктури, наукових досліджень і розробок та при узгодженні мінімальних соціальних та екологічних стандартів» [258, с.129].

У дисертаційному дослідженні В.В. Сокуренка «Роль соціальної справедливості в розбудові правової соціальної держави» (Київ, 2002) слушно підкреслюється, що «на сучасному етапі розвитку українського суспільства принципи соціальної справедливості є провідними чинниками розбудови правової соціальної держави, вони визначають її мету, зміст та основні напрями діяльності у сфері соціальної політики» [215, с.13]. При цьому соціальна справедливість розуміється як обумовлена природним правом загальнолюдська цінність, яку становлять захищені правом і всім суспільним ладом рівні можливості доступу кожної людини до всіх соціальних благ та інших життєвих цінностей, а також розподіл і законне їх використання з урахуванням власного внеску в суспільство [215, с.13].

У статті «Права человека, труд, собственность и государство» (Москва, 1995) російський вчений Л.Д. Воєводін органічною ознакою соціальної держави називає те, що «вона повинна забезпечити і підтримувати гармонійні відносини між соціальними верствами і групами» [33, с.11].

У кандидатській дисертації «Соціальна, правова держава як фактор розвитку демократичного суспільства в Україні» (Київ, 2001) В.М. Співак уточнює політологічне визначення соціальної держави «як такої, що забезпечує внутрішній порядок та стабільність, зовнішню безпеку, гідне існування громадян; бере на себе і реально виконує обов'язки підтримки стабільного соціально-економічного становища соціуму та громадської злагоди; активно сприяє ефективному функціонуванню основних інститутів громадянського суспільства» [220, с.4]. Разом із тим, видається некоректним твердження дисертанта про те, що «нині в Україні державу можна охарактеризувати як напівправову і напівсоціальну» [220, с.10].

Чільне місце серед сучасних вітчизняних політологічних досліджень проблем соціальної держави займають праці А.О. Сіленко. Зокрема у дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук «Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні» (Київ, 2000) вказаний автор визначає, що «соціальною є держава, яка гарантує всім людям реалізацію їхніх прав і свобод, рівні умови вільного розвитку і розвиток окремої особистості, соціальний захист нужденним, досягнення соціальної і політичної стабільності мирними засобами й в інтересах усіх членів суспільства» [204, с.15].

У монографії «Соціальна держава: територія перемін» (Одеса, 2000) А.О. Сіленко підкреслює, що «сучасну концепцію соціальної держави можна сформулювати таким чином: відкритість, демократизм і лібералізм влади; громадський мир і соціальна згода; адресний соціальний захист населення» [203, с.81].

У кандидатській дисертації «Системний підхід та його застосування в дослідженні України як демократичної, соціальної, правової держави» (Харків, 2001) Б.П. Ганьба зазначає, що «між категоріями «соціальна держава», «правова держава», «демократична держава» є зв'язок. Однак у науці та практиці українського державотворення як визначальній ознаці пріоритетність повинна надаватися саме соціальній державі» [39, с.16].

У дисертаційному дослідженні С.О. Кириченка «Співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України» (Київ, 2001) детально проаналізовані правові характеристики соціальної держави (і як їх відображення -- соціальні характеристики правової держави) в умовах сучасної України. На думку дисертанта, «правову державу можна розглядати як соціальну державу у правовому вимірі» [82, с.16].

Першим у незалежній Україні комплексним монографічним дослідженням сутності, місця і ролі соціальної держави в теорії і практиці державотворення є кандидатська дисертація І.В. Яковюка «Соціальна держава: питання теорії та шляхи її становлення» (Харків, 2000). Автор пропонує розглядати соціальну державу як «державу, що визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які перебувають у важкій життєвій ситуації, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає у забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві» [269, с.10-11].

У статті «Соціальна держава: до визначення змісту поняття» І.В. Яковюк до найбільш змістовних ознак соціальної держави відносить такі: «1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди є якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною виступає важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності, так і сама діяльність (соціальна політика) цієї держави визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди у суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки у соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства» [268, с.39-40].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23