Причинами позбавлення спадкоємця спадщини були: злочин проти спад-кодавця, спричинення смерті спадкодавця, знищення складеного ним заповіту, навмисна перешкода скласти заповіт, безпідставне пред'явлення вимоги про недійсність заповіту та ін.

Для захисту своїх спадкових прав спадкоємець мав різні засоби, серед яких загальний позов про спадщину (hereditas petitio actio in rem), за яким можна було повернути собі будь-яке спадкове майно. Спадкоємець, пред'являючи позов, повинен довести, що спадкодавець справді помер, що він є спадкоємцем за законом чи за заповітом і що він прийняв спадщину.

Якщо права спадкоємця порушувалися не тим, що не визнавалися які-не-будь права, які входили до складу спадщини, а тим, що не визнавалася дана особа такою, що має право на спадщину, то спадкоємцеві надавався цивіль-ний позов про повернення спадщини (hereditas petitio). Цей позов за своїми умовами та наслідками аналогічний віндикаційному позову. За цим позовом володілець спадщини повинен був повернути позивачу своє збагачення за рахунок спадщини на час пред'явлення позову. Недоброчесний володілець спадщиною ніс відповідальність за все одержане від спадщини зі всіма плодами і приростами і за все те, що міг одержати, але не одержав через недбайливість за весь час володіння.

Преторський спадкоємець для свого захисту одержував преторський інтердикт на виникнення володіння, за допомогою якого міг одержати володіння речами, які належать до складу спадщини.

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання - чи може ця свобода бути безмежною. Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найстародавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав приєднувались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини - принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування - формальний та матеріальний - і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоча б мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спад-кодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних 8 (переважно ті ж самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить че-рез усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту - ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

Висновки

Опрацювавши матеріали контрольної роботи можна зробити наступні висновки:

1. У своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення, Закони XII таблиць визнають переваги заповіту.

Заповіт - це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту. Друга форма стародавнього заповіту - тестамент, який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм.

Обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними.

В результаті Юстиніанівського реформування спадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права. Змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця. Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування.

2. Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правом - bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана. Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту і саме спадкування за законом визначалося положеннями Закону XII таблиць.

Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. Впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.

3. Римське право до Юстиніана зберегло загальний принцип безумовної відповідальності спадкоємця, бо спадкування, вважали римляни, є універсальним: спадкоємець успадковує і актив і пасив спадкодавця. Отже, момент смерті спадкодавця delatio hereditas давав закликаному до спадщини спадкоємцю (за винятком своїх спадкоємців, які ставали спадкоємцями мимо їх волі) тільки одне право - прийняти спадщину або відмовитися від неї. Але це право було суто особистим.

Законодавство імператорського часу, узагальнивши ідею зарахування, встановило, що в разі спадкування після висхідних усі низхідні повинні внести у спадкову масу те, що кожний з них одержав від спадкодавця у вигляді приданого, подарунку чи будь-якого іншого майна для власного влаштування, для зайняття якоїсь посади.

Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випадках, уже прийнята спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його. Така спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере на себе обов'язок сплатити всі спадкові борги.

Імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту - ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

4. Казус

Спадкодавець і спадкоємець однаковою мірою долі були обтяжені боргами на користь кредиторів. Претор дозволив кредиторам спадкоємця задовольнити свої претензії тільки після того, як буде виплачена заборгованість кредиторам спадкодавця. Останні, не отримавши свого, стали вимагати відшкодування із власного майна спадкоємця.

Питання

1. Чи законна ця вимога?

2. Що залишається кредиторам самого спадкоємця?

Використовуючи давньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьому казусі.

Відповідь:

1. Вимога законна.

Згідно статті 98 Книги ІІ Інституції Гая, майно спадкодавця перейшло до спадкоємця. На підставі цього, статтею 9б таблиці V (Закони XII таблиць) борги спадкодавця безпосередньо перейшли до спадкоємця.

Таким чином, кредитори спадкодавця за дозволом претора мають задовольнити свої претензії першими.

2. Кредитори самого спадкоємця будуть діяти за законами Таблиці ІІІ (Закони XII таблиць): накладуть на боржника руку, відведуть до одного з кредиторів та накладуть на нього кайдани. Якщо через 60 днів боржник не розрахується з боргом, його жде страта.

1. Дроников В.К. Римское частное право.

2. Картич В.М. Государство и право Древнего Рима. - К. 1974.

3. Косарев А.Н. Римское право. - М., 1986.

4. Кузищен В.И. Хрестоматия по истории Древнего Рима. - М., 1987.

5. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М., 1972.

6. Новицкий И.Б. Римское частное право. - М., 1948.

7. Новицкий И.Б., Перетерский И.С. Римское частное право. - М., 1948.

8. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К., 1990.

9. Подопригора А.А. Римское частное право. - К., 1996.

10. Ребро К. Римское право. - Брянск, 1980.

11. Савельев В.А. История римского частного права. - М., 1986.

Страницы: 1, 2, 3