Г. Левасер та А. Шаван також не погоджуються з думкою деяких вчених про те, що у цих випадках можна говорити про «виключно матеріальні» елементи порушення, і про те, що підставами кримінальної відповідальності є лише легальний і пов'язаний з ним матеріальний елементи. Названі вчені вважають, що розглядувані діяння включають в себе моральний елемент лише у виді загальної вини.

В юридичній літературі Франції також виділяються і проміжні форми вини. «Проміжний»характер таких форм пов'язаний з тим, що їх не можна з точністю віднести до умислу або до необережності, вони поєднують у собі ознаки як першої, так і другої. Слід відмітити, що характеристика таких проміжних форм в доктринальних джерелах з кримінального права Франції різна, оскільки залежить від позиції вченого, який досліджує дану проблему.

Однією з проміжних форм, що часто виділяється в кримінальному праві Франції, є невизначений умисел, при якому поведінка виконавця, що діє добровільно і вчинює будь-який заборонений Законом акт, призводить до настання більш значної шкоди ніж та, що передбачалась виконавцем, хоча останній в абстрактній формі все ж її уявляв.

Французькі криміналісти вважають, що у даному випадку про умисел можна вести мову лише стосовно тих наслідків, які чітко передбачались виконавцем.

КК Франції передбачає відповідальність за такі злочинні діяння, коли виконавець не бажав заподіяння більш тяжкої шкоди. У юридичній літературі підкреслюється, що у подібних випадках людина, яка використовує насильство, не може точно розраховувати силу своїх ударів, тому їй важко передбачати, яка буде втрата працездатності або яким буде в кінцевому рахунку розлад здоров'я потерпілого. Однак винуватий відповідає за будь-які наслідки, які стали результатом його незаконних дій, за умови, що цей результат, принаймні абстрактно, передбачався виконавцем.

Кримінальне право Франції припускає кримінальну відповідальність і в тих випадках, коли більш значна шкода не могла бути передбачена виконавцем. Наприклад, по суті безпечний удар потяг за собою тяжке тілесне ушкодження в силу уразливості організму потерпілого, про яку винуватий не знав. Такі делікти отримали назву «претеринтенційних». Г. Левасер та А. Шаван зазначають, що «претеринтенційними є правопорушення, що є наслідком вчинення умисного акту, наслідки якого абсолютно перевищили мету виконавця».

Разом з тим, таке розширене розуміння морального елемента злочинного діяння не стосується злочину, відповідальність за який передбачена статтею 222-7 КК Франції. Ця норма забороняє притягати особу до кримінальної відповідальності за вбивство, якщо вона заподіяла умисні тяжкі тілесні ушкодження і не мала наміру заподіяти смертельні наслідки. При цьому слід відмітити, що до проведення у Франції кримінально-правової реформи 1832 року такі дії вважались вбивством. До проміжної форми вини за кримінальним правом Франції відноситься також евентуальний умисел. М.-Л. Раса називає даний умисел «необережністю виключної тяжкості». Наприклад, зазначає вона, водій автомобіля здійснює обгін іншого транспортного засобу рухаючись по зустрічній смузі в повному тумані. Водій, відмічає вона, свідомо йде на ризик заподіяння шкоди людям, техніці. При цьому дослідниця не погоджується з пропозиціями окремих вчених ототожнити «необережність виключної тяжкості» з умисною формою вини. Таке вирішення питання вона вважає несумісним з принципом законності.

Підводячи підсумок розгляду питань щодо вини та її форм за кримінальним правом Франції, слід відмітити:

1) у доктрині кримінального права Франції і правозастосовній практиці виділяється поняття загальної вини;

2) при визначенні умисної форми вини виділяються її ступені - передумисність і спеціальний умисел;

3) при необережній формі вини суб'єкт за наявності загальної вини певним чином ставиться до тих наслідків, які передбачені Законом;

4) інколи в кримінально-правовій літературі Франції виділяється третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях;

5) своєрідним для кримінального права Франції є наявність проміжних форм вини (невизначений та евентуальний умисел).

На думку автора курсової роботи, виділення та змістовна характеристика основних рис вини та її форм, зокрема проміжних, за кримінальним правом Франції може бути врахована при удосконаленні інституту вини в кримінальному праві України.

3.2. США

Одним з елементів злочину «mens геа» (буквально - «винний дух») - це, по суті, вина. Вважається, що злочином може бути визнано тільки таке протиправне діяння, що зроблене винно. Такий висновок застосовувався на протязі сторіч англійськими, а згодом і американськими судами: «Actus non facіt reum, nіsі mens sіt rea» (Діяння не робить людину винною, якщо її дух невинний).

Тільки наявність двох елементів становить підставу кримінальної відповідальності. Ця вимога закріплена в Примірному кримінальному кодексі США, а також у КК ряду штатів. Так, у КК Каліфорнії (§ 20 КК Каліфорнії) сказано: «У будь-якому злочині або публічному караному правопорушенні повинна бути єдність і взаємодія діяння й наміру або злочинної недбалості».

М. Бассіуні дає таке визначення mens rea: «це - психічний елемент, що за Законом потрібен відносно кожного злочину і який повинен супроводжувати матеріальний елемент або «actus reum»». Однак він не зовсім точний. Справа в тому, що нерідко в силу дії в США інституту «строгої або абсолютної відповідальності» (strіct or absolute lіabіlіty) особа піддається покаранню без встановлення вини. По суті мова йде про об'єктивне зобов'язання. Про широке поширення й живучість цього інституту говорить хоча б той факт, що можливість включення в законодавство таких діянь передбачається й Примірним кримінальним кодексом США (стаття 2.05 ПКК США), а також кодексами штатів [18, 15.10]. В американській юридичній літературі затверджується, що «злочини строгої відповідальності» - це менш небезпечні зазіхання (порушення правил дорожнього руху), які караються не дуже строго. Але в дійсності це не зовсім так.

Різновидом «строгої відповідальності» є так звана субститутивна відповідальність (vіcarіous lіabіlіty), тобто відповідальність однієї особи за дії іншого, найчастіше хазяїна або роботодавця за кримінально-карані дії своїх робітників або службовців.

Питання про причинний зв'язок - одне із самих складних у кримінальному праві. І в Примірному КК США воно, по визнанню навіть американських авторів, викладено досить невдало, тому що його укладачі намагалися укласти в «ложі» законодавчих положень свої складні теоретичні побудови, що зв'язують фактичний або ймовірний результат дій правопорушника з межами, що усвідомить або ризику, що усвідомить не їм. Тому рекомендації Примірного КК США про причинний зв'язок не були сприйняті Кримінальними кодексами штатів країни. Їхні укладачі навіть не намагалися якось спростити їх, а зволіли залишити рішення питання про причинний зв'язок судовій практиці й кримінально-правовій доктрині.

Як відзначалося автором курсової роботи, вина в кримінально-правовій доктрині й судовій практиці США найчастіше за традицією позначається терміном «mens rea». У роботах американських юристів можна зустріти й інші позначення - «психічний елемент», «психічна помилка», «намір», «злочинний стан душі» [19, 237].

Але відсутність термінологічної однаковості - не єдиний і не найбільший недолік в сфері вини, хоча він симптоматичний. Наявність у юридичній літературі й судових рішеннях великого числа самих різних визначень вини дозволяє стверджувати, що це досить складний і заплутаний розділ американського кримінального права. П. Робінсон пише, що звичайно «mens rea» визначається як винний психічний стан злочинця під час здійснення ним вчинку, що становить зазіхання.

Якщо говорити в цілому, то вина в кримінально-правовій теорії визначається як якийсь суб'єктивний стан особи, що робить протиправне діяння. При цьому одні автори говорять про здатності усвідомлювати, інші - про намір і усвідомлення, треті - про усвідомлення й бажання, четверті - про певний психічний стан, п'яті - про «будь-який» психічний стан.

Здається, що таке положення у значній мірі є наслідком відсутності законодавчого рішення цього питання як на федеральному рівні, так і в штатах. Воно, очевидно, має мало шансів на поліпшення в найближчому майбутньому, тому що Примірний КК США, на який у тому або іншому ступені орієнтуються законодавці, на цей рахунок також не містить ніяких рекомендацій.

Разом з тим варто визнати, що цей документ вніс якусь ясність у рішення іншого, не менш складного для американського кримінального права питання - визначення форм вини. Оскільки у відношенні форм вини федеральне законодавство й законодавство штатів характеризується відсутністю якогось загального підходу, а останнє, в основному під впливом Примірного КК США, виявляє певну позитивну тенденцію.

Замість середньовічного «mens геа» Примірний КК США дає інший, що більш точно відбиває сутність суб'єктивного елемента термін «винність» (culpabіlіty) У статті 2.02 Примірного КК США проголошується принцип відповідальності тільки при наявності вини й вказуються форми вини: «...особа не є винною у здійсненні зазіхання, якщо вона не діяла з метою, свідомо (усвідомлено), необачно (необережно) або недбало, залежно від того, що потрібно за Законом у відношенні кожного з матеріальних елементів цього зазіхання». На певне впорядкування положення в цій сфері, як представляється, спрямовані, окремі Рішення Верховного суду. Так, наприклад, про ті ж чотири «рівні наміру», тобто форми вини, він говорить в одній зі своїх Постанов, винесених в 1971 році.

У пункті 2 зазначеної вище статті Примірного КК США містяться розгорнуті визначення цих форм вини. «З метою» і «свідомо» - форми навмисної вини. Перша з них визначається в такий спосіб: «Особа діє з метою відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:

1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або результат поведінки, - його свідома мета складається в здійсненні такої поведінки або в заподіянні такого результату;

2) якщо зазначений елемент містить у собі супровідні обставини, вона усвідомить існування таких обставин або припускає, або сподівається на те, що вони існують».

Менша стосовно мети ступінь винності - усвідомлення: «Особа діє свідомо відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:

1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або супровідні обставини, - вона усвідомить, що ця поведінка має такий характер, або що такі супровідні обставини існують;

2) якщо зазначений елемент містить у собі результат її поведінки, - вона усвідомить, що її поведінка практично має такий результат».

З наведених визначень можна зробити принаймні два висновки. Їхнім достоїнством є те, що вина визначається не тільки стосовно до самого діяння й результату, але також до обставин. Разом з тим у наявності й істотний недолік: неможливість проведення досить чіткого розмежування мети й усвідомлення, тому що обоє визначення містять співпадаючу ознаку - усвідомлення існування супровідних обставин, причому відносно мети він сформульований навіть ширше й менш виразно.

Слід зазначити, що ціль може бути не тільки кінцевим результатом, до якого прагне особа, але й засобом для досягнення іншого результату, на попередження якого також спрямований Закон.

Третя форма вини - необережність: «Особа діє необачно (необережно) відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона свідомо зневажає істотним і невиправданим ризиком того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що, з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, виявлене ним містить у собі грубе відхилення від стандарту поведінки, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа».

Три вищезгадані форми вини - основні, тому що відповідно до положення, що міститься в кодексі, кримінальна відповідальність за вчинене звичайно наступає при наявності мети, усвідомлення або необережності. Діяння, зроблене через недбайливість, карається тільки у випадках, спеціально передбачених Законом. «Особа діє недбало відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона повинна усвідомлювати істотний і невиправданий ризик того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, не усвідомлення їх злочинцем містить у собі грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6