Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини ф громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття “свобода людини” повно відображає принцип, закладений у ст.19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. З одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій. Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950р.), Європейський соціальний статут (1961р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990р.) та ін.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990р., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного закріплення прав і свобод людини, в Україні починається процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес отримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996р., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної концепції прав людини у відповідності із загальновизнаними світовим співтовариством стандартами в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає: по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусу особи; по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і громадянина. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Права громадянина, тобто людини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивного права, вони закріплюються за особою в силу її належності до громадянства України, вони також носять невід'ємний характер. Лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що відносяться до загально визначених прав людини та правами, які Конституція України пов'язує з належністю до громадянства України; по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб'єкта у вигляді “народу”, “трудящих”, “робітничого класу” тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи; по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.

Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, які визначені міжнародною спільнотою у відповідних документах, що були ратифіковані Україною і стали частиною її національного законодавства (ст.9 Конституції України).

РОЗДІЛ ІІ. Права та свободи людини і громадянина в Конституції України

2.1 Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в українському законодавстві

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конституційними принципами й гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні.

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина - це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини та іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.

Принцип свободи людини (ст.ст.21-23 Конституції України) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей (ст.23 К.У.).

Принцип рівності людей у свій гідності та правах означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною, по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом (ст.21 К.У.).

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші [1,С.30]. Гідність особи є властивістю, притаманною “всім членам людської сім'ї”, визнання гідності людей, їхніх рівних і невід'ємних прав є “основою свободи, справедливості і загального миру”, про що зазначається в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [2,С.28].

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст.24 К.У.) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною, майновою чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини (ч.1 ст.2) [3,С.4].

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21 К.У.) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може “дарувати” чи “відбирати” ці права. Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає, що: людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою) (ч.2 ст.22 К.У.); відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною; у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено; основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч.2 ст.64, якою забороняється навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист та інших, закріплених ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 К.У.

Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч.2 ст.22 К.У.) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли б повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадянином.

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

Принцип єдності прав людини та її обов'язків знаходить відображення: по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків; по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов'язку (правового або морального).

2.2 Втілення ліберальної концепції прав та свобод людини і громадянина в Основному Законі України

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини. Конституція України 1996р. встановила конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовими співтовариством нормами та принципами правового статусу особи і громадянина.

Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. У розділі другому Конституції України закріплюються такі групи основних прав: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права [4,С.167].

Фізичні права - це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Система фізичних прав людини і громадянина, за Конституцією України, складається з: невід'ємного права на життя і здоров'я (ст.27), права на повагу до гідності людини (ст.28), права на свободу та особисту недоторканість (ст.29), права на недоторканість житла (ст.30), права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31), права на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32), права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України (ст.33), права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), права на свободу світогляду і віросповідання (ст.35).

Політичні права - це можливості людини і громадянина брати участь і громадському і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян. Політичні права і свободи пов'язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як український народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст.34); право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст.36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування - виборче право (ст.38); право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст.38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40).

Страницы: 1, 2, 3