Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Важливою гарантією забезпечення об'єктивної діяльності судового експерта є його право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку.

Другою гарантією такого забезпечення є відвід судового експерта. Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у господарському процесі, а також з мотивів його некомпетентності. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Перекладача в господарському процесі слід також віднести до інших учасників, які сприяють здійсненню правосуддя в господарських відносинах. Але його статус у господарському процесуальному законодавстві не врегульований[43].

До учасників господарського процесу відносяться також представники сторін і третіх осіб. Інститут представництва у господарському суді має важливе значення для господарського процесу в справах захисту суб'єктивних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб, оскільки сприяє повному здійсненню їхніх процесуальних прав і обов'язків.

Представництво в господарському процесі -- це діяльність представника при розгляді справи в судовому процесі, що здійснюється від імені особи, яку представляють з метою досягти для неї найбільш сприятливого рішення, а також для надання допомоги в реалізації своїх прав. Діяльність представника в господарському процесі складається з юридичних дій, які йому доручає здійснити особа, що він представляє. Таким чином, представництво в господарському суді -- це правовідношення, в силу якого одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для останнього виникають права й обов'язки.

Справи в господарському суді через представників можуть вести як організації, так і громадяни. Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.

Обсяг повноважень представника залежить від повноважень особи, яку представляють, і від того, яки повноваження ця особа надала представнику. Тому процесуальні права й обов'язки представника визначають, виходячи з обсягу прав та обов'язків тієї особи, яку він представляє, і в межах повноважень, які закріплені в довіреності. До того ж у представника відсутні самостійні процесуальні права й обов'язки. Враховуючи це, не можна вважати представника самостійним учасником господарського процесу.

Отже, господарські суди сприяють економічним перетворенням у державі, формують конкурентне-спроможне середовище для суб'єктів господарювання усіх форм власності шляхом реалізації конституційного принципу їх захисту. Господарські суди є також важливим інституційним засобом реалізації державної політики, їх діяльність невід'ємна від дій законодавчої та виконавчої гілок влади, приймаючи рішення у кожній конкретній господарській справі, вони здійснюють державну оцінку законності чи протиправності конкретних дій суб'єктів господарювання і спрямування їх у правове русло.

РОЗДІЛ ІІ. ІІОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ СУДОВИХ ПРОЦЕДУР ПРИ ВИРІШЕННІ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

2.1 Основні інститути, що застосовуються при врегулюванні та вирішенні господарських спорів

До основних інститутів у врегулюванні та вирішенні господарських спорів варто віднести:

- процес доказування;

- систему запобіжних заходів;

- процесуальні строки;

- застосування ново виявлених обставин, мирових угод та ін.

Доказування -- складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб'єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

Суб'єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів -- коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов'язку доказувати які-небудь обставини по справі.

Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді -- це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.

Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:

1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об'єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;

2) доказування відносно всієї справи. Об'єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування [3].

У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.

Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин.

Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:

-- визнані господарським судом загальновідомими;

-- преюдиційні;

-- презумпційні.

Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знову. Преюдиційні факти:

-- встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

-- вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;

-- рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Презумпція (praesumptio) -- визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти -- факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку[45].

Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:

-- письмовими і речовими доказами;

-- висновками судових експертів;

-- поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази -- поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).

Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування[3].

Допустимість доказів -- це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Відповідно до Господарського процесуального кодексу України особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Запобіжні заходи включають: 1) витребування доказів; 2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; 3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

ГПК України передбачено, що запобіжні заходи вживаються до моменту звернення до суду з позовною заявою з метою попередження та збереження доказів правопорушення. Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання відповідної заяви вжиті запобіжні заходи не припиняються, а діють вже як заходи забезпечення позову.

Отже, за своєю правовою природою запобіжні заходи - це заходи, спрямовані на збереження відповідних доказів та на запобігання правопорушенню з метою якнай­швидшого реагування на протиправні дії, а заходи до забезпечення позову за своїм змістом застосовуються як гарантія реального виконання рішення суду.

Заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини мають узгоджуватися з приписами, а також підтверджуватись відповідними доказами, витребування й оцінка яких здійснюється господарським судом за загальними правилами про докази. Зокрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості в тому, що його право порушується або невідворотно буде порушено[42].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11