Друге положення ст. VI Європейської конвенції говорить, що суд, в якому порушено справу, може не визнати арбітражну угоду, якщо за законом його країни спір не може бути предметом арбітражного розгляду. Це положення означає, що державний суд повинен вирішити питання про відповідність арбітражної угоди публічному порядку, зокрема визначити, чи може даний спір бути предметом арбітражного розгляду та, відповідно, предметом арбітражної угоди, і таким чином вирішити питання припустимості арбітражної угоди (дозволу держави на передачу спору на вирішення третейського суду). Означені положення ст. VI Європейської конвенції перебувають у прямому зв'язку з положеннями ст. 11(1) Нью Иоркської конвенції, яка визнає арбітражну угоду дійсною, якщо об'єкт спору може бути предметом арбітражного розгляду. Таким чином, це положення Європейської конвенції також стосується питання дійсності арбітражної угоди.

Перелічені положення Європейської конвенції дозволяють зробити такі висновки: відсутність чи недійсність арбітражної угоди, а також ті випадки, коли певний спір не може бути предметом арбітражного розгляду згідно з законодавством країни суду, є підставами для відмови в задоволенні заяви про відвід державного суду з непідсудності.

Невизначеним залишається питання щодо того, чи допускає Європейська конвенція існування інших підстав, які державний суд певної країни може вважати законними, обґрунтованими і які можуть бути застосовані для вирішення питання щодо підсудності певного спору державним судам чи арбітражу?

Незважаючи на те, що Конвенції бракує чіткості у визначенні цього питання, слід все ж дійти висновку, що перелік підстав, за наявності яких державні суди можуть відхиляти заперечення щодо своєї компетенції, є вичерпним, І його обсяг обмежується виключно питаннями наявності та дійсності арбітражної угоди в широкому розумінні.

З іншого боку, Нью-Йоркська конвенція і Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачають такі підстави для відводу державного суду з непідсудності, яких прямо не передбачає Європейська конвенція. Так, Європейська конвенція не передбачає таких підстав, як неможливість виконання арбітражної угоди і втрата арбітражною угодою чинності. Розглянуті нами певні текстові особливості Нью-Йоркської І Європейської конвенцій, а також Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» стосовно визначення переліку підстав, за наявності однієї з яких державний суд має право відмовити у задоволенні відводу, заявленого даному суду, не створюють різних режимів правового регулювання означених відносин.

2. Колізійні питання дійсності арбітражної угоди

На відміну від женевського Протоколу, Нью-Йоркської конвенції, а також Типового закону ЮНСІТРАЛ і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Європейська конвенція містить цілу групу колізійних норм, якими повинні керуватися державні суди держав-учасниць цієї Конвенції під час розгляду питань, пов'язаних з відводом державного суду з непідсудності. Вирішуючи питання стосовно того, чи підсудна дана справа державному суду, чи вона має бути вирішена в порядку міжнародного комерційного арбітражу, а також При відповіді на питання: чи є арбітражна угода і чи дійсна вона, державний суд зобов'язаний згідно з Європейською конвенцією застосовувати такі колізійні прив'язки. Питання дійсності арбітражної угоди, її наявності чи відсутності суд повинен вирішувати за законом, якому сторони підпорядкували цю арбітражну угоду. Таким чином, у Конвенції закріплено принцип автономії волі сторін щодо вибору права, яке має застосовуватися до арбітражної угоди, і цей принцип є основоположним.

Якщо сторони не скористалися своїм правом, наданим Їм Конвенцією, і не узгодили закон, якому підпорядковується арбітражна угода, то суд повинен керуватися законом країни, в якій згідно з арбітражною угодою мас бути винесене арбітражне рішення, тобто законом країни -- місця винесення рішення. Як правило. арбітражне рішення виноситься там. де відбувається арбітражний розгляд справи.

Якщо спір розглядається постійно діючим арбітражним органом, то місцем розгляду спору, як правило, буває місце знаходження даного постійного арбітражного органу і, відповідно, місцем винесення арбітражного рішення буде саме це місце. Складніше буває з'ясувати місце арбітражу і, відповідно, місце винесення рішення, якщо розгляд спору здійснюється арбітражем.

На практиці часто бувають випадки, коли у справі проводяться, наприклад, два слухання -- і обидва в різних державах, а рішення виноситься одноособовим арбітром у третій країні -- наприклад, країні свого постійного місця проживання.

Якщо сторони не визначили закон, якому повинна підпорядковуватися арбітражна угода, і суд не має можливості, на момент розгляду цього питання, визначити, в якому місці має бути винесено арбітражне рішення, то державний суд повинен керуватися законом, який має бути застосований судом в силу колізійної норми країни -- місця знаходження державного суду.

Таким чином. Європейська конвенція дає перелік колізійних прив'язок, які державні суди країн-учасниць Конвенції мають використовувати при вирішенні питань, пов'язаних з арбітражною угодою, а також встановлює пріоритетність та обов'язкову послідовність їх застосування. Що стосується припустимості арбітражу як засобу вирішення спорів, то відповідно до Конвенції державні суди вправі визнавати арбітражні угоди недійсними, якщо певні спірні, правовідносини (предмет арбітражної угоди) не можуть бути предметом арбітражного розгляду згідно із законами країни суду. Таким чином, при вирішенні цього питання державні суди повинні застосовувати закони своєї країни.

Під час вирішення питання правоздатності сторін арбітражної угоди, що також стосується питання дійсності арбітражної угоди, державні суди згідно з Конвенцією повинні керуватися «законом, який до них застосовується». Хоча Конвенція не вказує, який саме закон повинен застосовуватися, можна припустити, що застосуванню підлягає закон, на який вказує відповідна колізійна норма законодавства країни суду. Це може бути або закон країни місця реєстрації відповідної сторони арбітражної угоди, або закон місця знаходження головного офісу (контори) компанії, або закон місця її основної діяльності. Так, якщо український суд буде вирішувати питання правоздатності української сторони арбітражної угоди, то він зобов'язаний застосовувати норми українського законодавства. Під час вирішення питання правоздатності іноземної сторони арбітражної угоди український суд повинен спочатку застосувати колізійну норму, яка міститься в ст. 567 ЦК УРСР і яка визначає право, застосовне до іноземних компаній. Застосування українським судом норми ст. 567 ЦК УРСР відішле суд до закону країни місця створення юридичної особи. Таким чином, при вирішенні питання правоздатності сторін арбітражної угоди державні суди повинні застосовувати, по-перше, колізійні норми своєї країни, а по-друге, закони тієї країни, до яких відсилає колізійна норма, що була застосована.

Розглянувши практично всі елементи інституту відводу державного суду з непідсудності, спробуймо відтепер з'ясувати, в якому зв'язку знаходяться рішення державних судів з питань відводу державного суду з непідсудності і які стосуються питань дійсності арбітражної угоди з процедурою скасування арбітражних рішень у державних судах країни місця винесення арбітражного рішення.

Якщо рішення державного суду з питань відводу державного суду з непідсудності було винесене в країні місця арбітражу, то факти та обставини, які були визначені в цьому рішенні, будуть мати преюдиціальний характер і повинні застосовуватися відповідним державним судом при розгляді справи про скасування арбітражного рішення. Якщо рішення державного суду з питань відводу державного суду з непідсудності було винесене в іншій країні, ніж країна місця арбітражу, то факти та обставини, які були визначені в цьому рішенні, матимуть преюдиціальний характер тільки в тому випадку, якщо таке рішення державного суду буде належним чином визнано в країні місця винесення арбітражного рішення і, відповідно, в країні, де розглядається справа про скасування арбітражного рішення. За відсутності належного визнання це арбітражне рішення не буде мати ніякого юридичного впливу на вирішення питання про скасування арбітражного рішення і може застосовуватися тільки в інформативному плані.

З'ясуймо також зв'язок, у якому перебувають рішення державних судів з питань відводу державного суду з непідсудності та які стосуються питань дійсності арбітражної угоди з процедурою визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, Рішення державного суду країни місця арбітражу з питання відводу державного суду з непідсудності можуть бути правовою підставою для вирішення справи про визнання та виконання арбітражного рішення в іншій країні, ніж та, де було винесене це арбітражне рішення. Умовою цього є те, що відповідне рішення державного суду буде визнане в порядку, який діє для визнання та виконання рішень іноземних судів у тій самій країні, де запитується виконання арбітражного рішення. Якшо рішення державного суду не буде визнано в країні виконання, то суд, який розглядає справу про визнання та виконання арбітражного рішення, вправі вирішувати ці питання, не враховуючи це рішення.

Вище нами розглядалися ситуації, коли одна із сторін спору звертається до державного суду з позовом, а інша сторона спору заперечує проти розгляду цього спору державним судом, тобто заперечує юрисдикцію державного суду на підставі існування арбітражної угоди, згідно з якою цей спір має розглядати арбітраж. У таких ситуаціях на державні суди покладена функція судового контролю, виконуючи яку суди мають право вирішувати питання наявності та дійсності арбітражної угоди. В зв'язку з цим виникає питання: чи можуть сторони звертатися до державного суду з заявою про визнання арбітражної угоди недійсною, чи вони мають це право тільки в порядку застосування інституту відводу арбітражного суду з непідсудності з посиланням на недійсність арбітражної угоди?

Нью-Йоркська конвенція і Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не містять норм, які б прямо передбачали можливість виникнення таких ситуацій, а також норм, які б приписували судам здійснювати в цих ситуаціях певні дії. При обмежувальному тлумаченні положень цих нормативних актів і, перш за все, положень Закону, можна зробити висновок, що сторона, проти якої подано позов в арбітраж, може тільки заявити відвід цьому арбітражу з непідсудності. Такий відвід може бути зроблено тільки в цьому ж арбітражі. Незгодна сторона не може звернутися до державного суду з позовом про визнання арбітражної угоди недійсною. Проте прямого припису державним судам відмовляти у розгляді позовів, предметом яких є питання недійсності арбітражної угоди. Її наявності і виконуваності, у внутрішньому законодавстві України немає, що створює теоретичну можливість для порушення фактично паралельних процесів. Інша думка з цього приводу ґрунтується на тому, що Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить загальну норму, відповідно до якої судове втручання обмежується тими випадками, які передбачені цим Законом. Таким чином, застосовуючи норму ст. 5 цього Закону, суди України повинні відмовляти в розгляді справ за позовами сторін арбітражної угоди про визнання цієї угоди недійсною.

На відміну від Нью-Йоркської конвенції І Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» Європейська конвенція передбачає ситуації, коли сторона може звернутися до державного суду з позовом щодо відсутності, недійсності арбітражної угоди або втрати арбітражною угодою чинності чи з того ж предмета, що і порушено справу в арбітражі. Вказуючи на можливість такого звернення, Конвенція чітко приписує державному суду. до якого було направлено позов щодо суті спору чи з зазначених вище питань, відкласти винесення рішення з питання компетенції арбітражного суду до того часу, доки арбітражний суд, який розглядає позов однієї із сторін, не винесе рішення щодо суті спору, оскільки, як зазначає Конвенція, державний суд не має достатньо суттєвих підстав для відступу від цього правила'. Таким чином. Конвенція виключає можливість оспорювання (коли спір розглядається в арбітражі) в державних судах питань підсудності спору арбітражу і виключає можливість втручання державного суду у вирішення арбітражем спору по суті шляхом прийняття до свого розгляду як позову з того ж предмета спору, так і з питань дійсності арбітражної угоди.

Таким чином, норми Європейської конвенції, які, з одного боку, дають право і можливість сторонам оскаржити рішення третейського суду стосовно своєї компетенції розглядати певний спір, а з іншого боку, не дозволяють сторонам порушувати паралельну процедуру в державному суді як щодо вирішення спору по суті, так і з питань визнання арбітражної угоди недійсною, обмежують сферу судового втручання і контролю за діяльністю міжнародних комерційних третейських судів.

Інститут відводу державного суду з непідсудності перебуває у тісному зв'язку з інститутом виконання арбітражних Рішень. Цеп зв'язок полягає в тому. що відвід державного суду з непідсудності може бути заявлений тільки на підставі на; дійсної арбітражної угоди Державний суд повинен розглянути питання про наявність та дійсність арбітражної угоди і винести відповідне рішення. Винесене з приводу дійсності арбітражної угоди рішення відповідного державного суду має розглядатися як акт преюдиціального характеру в країні місця винесення такого рішення і може застосовуватися ори розгляді справи про скасування арбітражного рішення, а також на стадії використання арбітражного рішень, за умов, розглянутих вище.

Страницы: 1, 2