Це означає, що при аналізі процесу реалізації прав і свобод необхідно з максимально можливою повнотою враховувати роль кожного з відзначених видів гарантій і пам'ятати, що в реальному житті вони діють спільно (системно), підкріпляючи і взаємно посилюючи один одного. Юридичні гарантії прав і свобод можуть бути оцінені по гідності лише вкупі із соціально-економічними, політико-правовими і культурно-моральними гарантіями. Тут доречно зупинитися на останніх. Рівень культури, моралі," моральності як окремого члена, так і суспільства в цілому, зумовлює ступінь ефективності реалізації прав і свобод. Особливе значення має громадська думка, настрій членів суспільства.

Іншою неодмінною вимогою (принципом) щодо гарантій, є їх дієвість, ефективність. Її суть перебуває, зокрема, у тому, що гарантії в усіх випадках в решті решт повинні забезпечити людині і громадянину реальне користування наданими законом благами. Названий принцип особливо важливий при оцінці правових гарантій. У даному випадку ефективність у першу чергу залежить від того, наскільки зазначені засоби прирівняні до реалізації саме цієї категорії прав і свобод, наскільки вони відповідають цілям захисту прав і свобод від можливих порушень та відновленню їх, коли вони вже порушені. Розробка таких засобів - це першочергове завдання правової науки і, насамперед, процесуальних її галузей.

Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод і обов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічною обстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чимало залежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав на практику дотримання прав і свобод.

У трудовому законодавстві слову "гарантія" надаються різні значення. У Кодексі Законів про працю України, наприклад, є глава "Гарантії і компенсації" і "Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації". Стосовно значної частини статей цих глав термін "гарантія" застосовується в якості синоніма слів "забезпечення" і "збереження". Так, уст. 121 сказано: "За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада) і середній заробіток". Статті 119,123, і ін. говорять про збереження за працівником середнього заробітку.

Зміст вищевказаних статей КЗпП України полягає в тому, що вони встановлюють зберігання за працівником визначених правомочностей у тих випадках, коли працівник у звичайних умовах не виконує юридичних обов'язків, що відповідають цим правомочностям, та покладених на нього як на сторону трудового правовідношення.

Але Кодекс Законів про працю України вкладає й інший зміст у поняття "гарантії". Так, ст. 136 забороняє власнику або уповноваженому йому органу своїм розпорядженням робити утримання з заробітної плати за заподіяний підприємству збиток при наявності заперечень з боку працівника. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством. У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.

Дана норма є засобом, що забезпечує здійснення права працівника на заробітну плату, оскільки вона забороняє відрахування без його згоди і ставить утримання з заробітної плати працівника під контроль КТС і судів. Аналогічний характер мають ст. 128, що обмежує розмір утримань при кожній виплаті заробітної плати, і ст. 130 ч. 4, що забороняє покладати на працівника відшкодування збитку, який відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за не одержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Ці статті, хоча вони і містяться в тих же главах ("Гарантії і компенсації" і "Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації"), мають інше значення. Тут термін "гарантія" застосовується вже для позначення не самого забезпечення або збереження права, а тих засобів, за допомогою яких забезпечується його здійснення, тобто в спеціальному (вузькому) змісті слова. Саме в такому змісті даний термін частіше усього вживається в юридичній літературі. Так, наприклад, М.С. Строгович зазначає, що "процесуальними гарантіями, в вузькому розумінні слова, є ті встановлені законом засоби, за допомогою яких громадяни, що беруть участь в кримінальному процесі, можуть захищати свої права та інтереси".

У теорії трудового права загальновживаним є термін "гарантійні виплати", одержало також поширення найменування "гарантійні доплати". М.Г. Александров говорить про гарантії зберігання заробітної плати або, точніше, про гарантії зберігання за робітниками та службовцями "того особистого прибутку, на який вони розраховують від обіцяної заробітної плати". У число цих гарантій крім обмежень, зв'язаних з утриманнями з заробітної плати, включаються гарантійні виплати і доплати, а також компенсаційні виплати. Але включення цих доплат і виплат у коло гарантій заробітної плати показує, що стосовно них слово "гарантії" має інший зміст. Зазначені доплати і виплати є складовою частиною заробітної плати (у широкому змісті слова), частиною прибутку, котрий працівник одержує від підприємства. Вони служать засобом зберігання цього прибутку в повному об'ємі, а не засобом, що забезпечує здійснення права на оплату праці, тобто не є юридичними гарантіями в розглянутому змісті.

Каринський С.С. поділяє доплати на дві групи: доплати-компенсації і доплати-гарантії. Але і доплати-гарантії, на наш погляд, не служать юридичним засобом, за допомогою якого забезпечується здійснення права на оплату праці. Наявність різного роду виплат, доплат, видів зберігання середнього заробітку і т.і. характеризує саме це право. Чим їх більше, чим вони різноманітніші, чим повніше охоплюються ними всі необхідні випадки додаткового підвищення винагороди, що сплачується працівнику, тим багатше, об'ємніше, ширше саме право на оплату праці.

Гарантії трудових прав беруть свій початок від основного конституційного права - права на працю. В системі загальнолюдських цінностей йому належить визначальне місце, на якому базується економічне і соціальне становище як суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема. Це право повинно забезпечуватися системою господарства, неухильним зростанням продуктивних сил, безкоштовним професійним навчанням, підвищенням трудової кваліфікації та навчанням новим спеціальностям, розвитком систем професійної орієнтації та працевлаштування. Але в умовах економічної і політичної кризи на Україні таке забезпечення здійснюється, нажаль, частково.

Право на працю за своєю соціально-економічною сутністю не тільки виступає основою існування та розвитку людини і суспільства в цілому, але й є особливим соціальним благом, від реалізації якого багато в чому залежить придбання і користування іншими соціально-економічними правами.

Важливою умовою життєдіяльності людей є праця. Вона завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався.

Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці; друга - в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.

Конституція України не тільки проголошує право на працю, але й забезпечує його реалізацію за допомогою економічних, матеріальних, політичних, ідеологічних та юридичних гарантій. Право громадян на працю може бути реалізовано, якщо всі перераховані гарантії приводяться в дію, тобто коли держава виконує свої обов'язки по забезпеченню громадян роботою відповідно до наявних правомочностей. Цей обов'язок держави"… має першочергове значення: право на працю здійснюється в тій мірі, в якій держава виконує свій обов'язок щодо забезпечення роботою".

Конституція України визначає основні трудові права та обов'язки громадян. Ці права та обов'язки знаходять подальший розвиток у нормах трудового права і сприймаються як принципи. Зокрема, Конституція України закріплює право кожного громадянина на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43), включаючи можливість заробляти собі на життя працею; право на справедливу і задовільну винагороду; право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці; право на соціальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової непрацездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника і безробіття.

Ці основні конституційні права є нормативними передумовами, на підставі яких розвиваються принципи трудового права. Найбільш важливим є конституційний принцип, відповідно до якого тільки праця є основою суспільного і матеріального становища громадян України. Саме тому, для удосконалення права на працю повинна бути удосконалена система працевлаштування громадян. Не випадково одним з перших законів України став саме Закон "Про зайнятість населення", прийнятий Верховною Радою 1 березня 1991 р.

Відповідно до цього Закону, держава взяла на себе обов'язок забезпечити рівні можливості всім громадянам в реалізації їх права на вільний вибір виду діяльності за здібностями та професійною підготовкою, з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, запобігати безробіттю, створювати нові робочі місця та умови для розвитку підприємництва; координувати діяльність у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики; співробітничати з професійними спілками, асоціаціями підприємців та інше.

Значимість права на працю громадян України перебуває також у тому, що воно приводить в дію інші найважливіші соціально-економічні права громадян у сфері праці. Так, завдяки реалізації права на працю, громадяни здійснюють право на одержання різних видів освіти (право на освіту закріплене в ст. 53 Конституції України), право на відпочинок (ст. 45 "Кожен, хто працює, має право на відпочинок…"), право на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції), право на участь у керуванні справами держави (ст. 38 Конституції України) і право на участь у керуванні підприємством, установою, організацією (ст. 245 КЗпП України). Також в законодавстві України закріплені і інші права. Серед них - право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46 Конституції України).

Для кожної галузі права принципове значення має закріплення в Конституції і законах прав, обов'язків та їх гарантій. Стосовно трудового права важливо підкреслити, що більшість трудових прав і обов'язків працівника має ранг конституційних суб'єктивних прав. Основні галузеві права та обов'язки працівників розвивають і конкретизують конституційні права громадян у сфері праці. Вони сформульовані в ст. 2 КЗпП України. До них відносяться: право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду зайняти і роботи. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходові на ринкову економіку. Широко розвинута мережа вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, професійно-технічних училищ, всіляких шкіл і курсів в сукупності з системою внутрішньозаводського навчання дозволяють людям та в першу чергу молоді одержати спеціальну освіту, придбати професію, підвищити кваліфікацію.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на долю в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, установлені законодавством.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11