народом і нащадками?”.

Учні висловлюють свої думки.

V. Оцінювання відповідей учнів і мотивація оцінки.

VI. Домашнє завдання.

За бажанням прочитати одну з драм (“Одержима”, “Кассандра”, “Дон

Жуан”).

Підготуватися до театралізованого уроку за творами Лесі Українки.

Урок 9.

Тема: “Мрії зламане крило”.

За творами Лесі Українки.

Форма проведення: театралізований урок.

Мета: вчити учнів виразно читати поетичні твори; розвивати образне

мислення, уяву; виховувати уміння отримувати естетичну

насолоду від прочитання красивої поезії, чутливість до чужих

переживань, потребу в удосконаленні світу.

Обладнання: магнітофон, музичні інструменти, рушники, квіти, портрет

Лесі Українки.

Дійові особи: Леся Українка.

Мати.

Доля.

Муза.

Коханий.

Хід уроку.

(Звучить українська мелодія. Виходить Леся із сімейним альбомом, який

притискає до грудей. Вона сідає біля столу і переглядає фотокартка. Звучить

фонограма).

Леся.

Мамо, іде вже зима,

Снігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже немає…

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?

Мати.

Ні, не кожна.

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, -

Ще зосталась пташина маленька.

Леся.

Чому ж вона не втіка?

Нащо морозу чека?

Мати.

Не боїться морозу вона.

Жде, що знову прилине весна.

Леся.

Нащо ж співає? Чудна!

Краще б шукала зерна!

Мати.

Спів пташині - потіха одна, -

Хоч голодна, співа веселенько,

Розважає пташине серденько,

Жде, що знову прилине весна.

Тішся, дитино, поки ще маленька,

Ти ж бо живеш навесні.

Ще твоя дума літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

(Леся відриває погляд від альбому).

Леся.

Знов весна і знов надії

В серці хворім оживають.

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

Весно красна! Любі мрії!

Сни мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі…

(Звучить фортепіано тихо і лагідно, мов пестить її своїми чарівними

звуками).

Довго я не хотіла коритись весні,

Не хотіла її вислухати,

Тії речі лагідні, знадні, чарівні

Я боялась до серця приймати.

“Ні не клич мене, весно – казала я їй, -

Не чаруй і не ваб надаремне.

Що мені по красі тій веселій, ясній?

В мене серце і смутне, і темне”.

Та весна гомоніла…

(Муза виходить із засвіченою свічкою у руці. Ставить свічку на стіл

біля альбому. А світло у цю мить згасає).

Муза.

Послухай мене!

Все кориться міцній моїй владі:

Темний гай вже забув зимування сумне

І красує в зеленім наряді.

Леся. Тихо думка шепоче…

Доля. Не вір тій весні! (Сміється).

Леся.

Та даремна вже та осторога, -

Вже прокинулись мрії і співи в мені…

Весно, Весно – твоя перемога!

(Звучить музика. Доля зникає у розпачі. Муза підходить до Лесі).

Муза.

Сім струн я торкаю, струну по струні:

Нехай мої струни лунають.

Нехай мої співи літають

По рідній коханій моїй стороні.

І може де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на співи мої негучні.

(Муза повільно відходить за куліси, а Леся дивиться їй у слід).

І може заграє та кобза вільніше,

Ніж тихії струни мої.

І вільнії гуки її –

Знайдуть послухання у світі пильніше.

І буде та кобза гучна…

(Раптом починає звучати фортепіано, спочатку стиха, дедалі голосніше і

голосніше, а потім вже зовсім гучно. Леся хапається руками за голову і

затуляє вуха, щоб не чути цих рідних, але важких тепер звуків).

Леся.

Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я журитися журбою,

Вповідувати думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитяче моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізно йшло!

Розстанемось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти у самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же давній, любий друже мій!

(Леся, схиливши голову, занурилась у спомини. У цей час входить Доля.

Вона кружляє над Лесею і сміється).

Доля.

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкі крила.

Погасли вечірні огні,

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить – покорись темній силі.

Леся.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну може де і шлях барвистий?

Чи до мети я твердо дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях барвистий.

Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця.

Леся.

Ой! Де ж бо ти, воле, ти зоре таємна?

Чому ти не зійдеш із неба?

Осяяти землю безщасную треба!

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?

Ти чуєш, як правду неправда крізь боре?

Ой, горе!

Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця!

Леся.

Коли ж се минеться, чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой, леле!

Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця!

(Доля задуває свічку і зникає, сміючись. Леся деякий час залишається у

темряві. Потім з`являється Муза).

Муза.

Якщо прийде журба, то не думай,

Її рознеси у веселощах бучних,

За столом, де веселії друзі твої

П`ють, гуляють при покликах гучних

Ти не йди в тихий дім, де музика бринить,

Де танцюють веселії пари, -

Там ще гірше серденько тобі заболить,

Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай,

Або в поле, де вітер гуляє,

На розвіллі із лихом собі розмовляй.

Може там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо.

Проженем тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо…

Леся.

Ні я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу!

Геть думи сумні!

(Звучить музика. Леся охоплює голову руками і схиляється над альбомом,

поглинаючись своїми думками. Вмикається світло. Виходить коханий і,

побачивши Лесю в розпачливому стані, стривожено дивиться на неї. Але

звертається веселим голосом).

Коханий. На добридень, ти моя голубко!

Леся. На добридень, мій коханий друже.

Коханий. Що ж сьогодні снилось тобі, любко?

Леся. Сон приснився та дивненький дуже.

Коханий. Що ж за диво снилося тобі, мила?

Леся. Мені снились білії лелії…

Коханий.

Тішся, мила, лелія біла -

Квітка чистої та любої надії.

Леся.

Мені снинлись білії лелії,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

Приступила я до квітів ближче, -

Всі лілії раптом затремтіли,

Почали хилитись нижче, нижче,

Та й пожовкли, далі почорніли.

Коханий.

Дивний сон твій, любко моя гожа…

А мені червоні снились рожі.

Леся.

Тішся, милий, бо червона рожа, -

То кохання квітка та розкоші!

Коханий.

Мені снилося, чарівні рожі

Променіли в промені златистім.

І були на райські квіти схожі,

Запашнії, з листячком барвистим.

Приступив я до одної рожі,

Пригорнуть хотів я до серденька.

Зблідли раптом рожі прехороші

І найкраща роженька ясненька.

Та й умилась дрібною росою

Та моя найкраща рожа мила.

Мов підтята гострою косою,

Полягла мені до ніг змарніла.

Доля (З-за куліс говорить у зал).

Засмутилась пара молодая,

Зрозуміти снів своїх не може… (Сміється).

(Леся пильно дивиться на коханого. Він її обіймає і пильно дивиться у

вічі).

Коханий.

Що ти говориш, любко моя мила?

Се наче грім з ясного неба впав?

Чи я тебе не щиро покохав?

Ні! Певне ти мене ніколи не любила!

(Леся хитає головою).

Журливо ти хитаєш головою

І кажеш: "В нас дороги розійшлись!"

О ні, я вірю - знайдуться колись,

З`єднаємось навіки ми з тобою.

Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…

Твоя душа за мною не жалкує,

А тільки серце вражене сумує

І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

Леся.

Не жаль мені, що я тебе кохаю.

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні не кажи: "Ще зійдуться колись!"

Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання - то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ, похилий та смутний -

Плюща обійми гублять силу дуба.

В країну смутку вітерець прилине

І принесе мені розмови

Від мого дуба любого в діброви, -

І спогад любих літ повік не згине.

(За цією розмовою стежила Доля, стоячи поодаль. Після закінчення

розмови Доля підходить до Коханого і кладе йому руку на плече).

Доля.

Хвилини йдуть,

Пора у путь.

(Коханий обертається і звертається до Долі).

Коханий.

Я йду. (До Лесі) Тверда звага

Веде мене в шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах…

Я все покидає: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Прощай, моя люба дружина смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край…

Прощай, - добрим словом мене спогадай!…

Бо літа не ждуть,

Пора мені в путь!

Доля.

Далека путь,

Хвилини не ждуть.

(Доля задуває свічку і забирає Коханого із собою. Звучить музика. Леся

кидається за ним, але не встигає. Коханий зникає).

Леся.

Що я тепер, о Боже! Жить мені для чого?

Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,

Тінь марна я, мене жаль – туга обійма,

Самої смерті прагну, Більше вже нічого.

(Обертається до залу).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6