Курсовая работа: Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Національний університет «Юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого»

Курсова робота

на тему:

«Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація»

Виконав:

студент 4гр. 3к. 10 ф.

Сумцов Є. С.

Перевірив:

доц. Анісімов Г. М.

Харків 2011

План

Вступ

Розділ 1. Поняття доказів та їх зміст

Розділ 2. Класифікація доказів

Розділ 3. Поняття та система джерел доказів

Висновок

Список використаних нормативних актів і літератури

ВСТУП

Поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Але в сучасній юридичній науці існує декілька поглядів на природу доказів, їх зміст, класифікацію, джерела, і тому виникає необхідність точного наукового визначення цих категорій.

Актуальність теми підсилюється ще й тим, що від правильного розуміння поняття доказів залежить і напрям їх пошуку, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини.

З урахування сучасного стану наукової розробки проблеми метою роботи є повний аналіз такої категорії «докази» в кримінальному процесі України.

Для досягнення мети роботи були поставлені такі завдання:

-        визначити поняття доказів;

-        класифікувати різні види доказів;

-        визначити джерела доказів;

Розділ І Поняття доказів та їх зміст

Як вже зазначалося раніше поняття доказів має важливе значення для кримінального процесу. Успiшне вирішення завдань кримiнального судочинства вимагає, щоб у кожнiй розглядуванiй судом справi було винесено законний i обгрунтований вирок, щоб у цьому вироку було дано правильну i таку, що вiдповiдає об'єктивнiй дiйсностi, вiдповiдь на питання про те, чи було вчинено злочин i який саме, якi його наслiдки, ким вiн учинений, який ступiнь суспiльної небезпеки злочину, а також на iншi питання, що мають значення для правильного вирiшення справи.[1]

Поняття доказів у кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст. 65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, міркування.

На жаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору. Що ж слід розуміти під фактичними даними? Одні вчені вважають, що під фактичними даними необхідно розуміти тільки факти, інші - факти та відомості про них, на думку третіх - фактичні дані - це лише відомості про факти.

Щодо першого твердження в радянському кримінально-процесуальному праві провідною була думка М.А. Чельцова, який писав: «Факти, з яких виводиться існування доказуваного факту, носять назву доказових фактів або доказів... Доказами є факти, обставини.»[2]

Тлумачний словник української мови визначає факт як «дійсну, не вигадану подію, дійсне явище; те, що сталось, відбулося насправді». Це означає, що будь-яке явище, подія, будь-які дії, які були чи є - підпадають під поняття факти. Однак слідчий чи суддя звертають увагу тільки на ті факти, явища, їх властивості, які допомагають розкрити злочин. А ті, що на думку органу розслідування чи судової влади не допомагають встановити обставини, що входять до предмета доказування, ними не виділяються і не фіксуються в матеріалах кримінальної справи.

Тож можна сказати, що не випадково дана позиція не одержала свого подальшого розвитку в процесуальній літературі.

Тепер стосовно того, що доказами є і факти, і фактичні дані. Уявляється, ; що ставити знак рівності між поняттями «факти» і «фактичні дані» не слід.

Якщо погодитись з тим, що фактичні дані є фактами реальної дійсності, то виникає цілий ряд запитань: звідки в процесі доказування вони з'являються у кримінальній справі; яким чином показання фізичних осіб, документи, інші джерела можуть містити факти реальної дійсності, те, що мало місце в минулому; в чому тоді сенс перевірки і оцінки цих фактів, і як вони передаються на подальші стадії судочинства?

Якщо проаналізувати значення терміну «фактичні дані», то термін «фактичний» означає «такий, що відповідає об'єктивній дійсності і є матеріалом для певних висновків», а термін «дані» - визначається як «відомості, що необхідні для якого-небудь висновку, рішення». Тому можна вважати, що найбільш правильною буде позиція науковців, які трактують фактичні дані лише як відомості про факти.

Зокрема, Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них.[3]

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того, щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі автори виходять з того, що поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначають докази як єдність відомостей про факти та матеріального носія таких відомостей, тобто доказами є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допиту свідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати.

Інші автори під доказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якому зафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечують того, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, але виходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне.

Загалом суперечки в цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зору роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхід обрав Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та 30 травня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлений вироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно давати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16).

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом доказів.[4]

Розділ ІІ Класифікація доказів

В сучасній науці класифікація відіграє досить суттєву роль, оскільки є одним з найважливіших аспектів системного підходу до явищ, що вивчаються. Значення наукової класифікації в теорії доказів полягає в тому, що вона сприяє систематизації нагромаджених знань, забезпечує правильне використання понять та термінів, повне і всебічне дослідження об'єкта, а також усуває двозначність чи неоднозначність наукової мови.

Крім теоретичного, класифікація доказів має і практичне значення. Адже допомагає з'ясувати особливості їх збирання, перевірки та оцінки, правильно визначити шляхи використання таких доказів, їх значимість для доведення тих чи інших обставин, що входять до предмета доказування.

Таке багатопланове значення класифікації доказів свідчить, що провести поділ доказів за однією ознакою чи властивістю неможливо. Саме тому класифікація доказів у кримінальному судочинстві має досить розгалужену систему.

Однак найбiльш складною, теоретично i практично важливою є класифiкацiя доказiв на 3 групи:

1) первiснi i похiднi;

2) обвинувальнi i виправдувальнi;

3) прямi i непрямi (побічні).[5]

За джерелом відомостей докази (як, власне, і їх джерела) класифікують на первісні і похідні. Первісні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа).[6]

Також докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні в залежності від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання — виправдувальними. Так, якщо провадиться розслідування в справі, яка була порушена за фактом вбивства, то докази про те, що потерпілий страждав на психічну хворобу, вчиняв спроби самогубства (і не виключено, що і в розслідуваній справі він також вчинив самогубство), можна вважати виправдувальними, оскільки вони спростовують припущення про вбивство. Докази про факти погроз на адресу потерпілого, наявність тілесних ушкоджень у потерпілого, що може свідчити про те, що потерпілий чинив комусь опір, можна розглядати як обвинувальні докази, адже вони підтверджують припущення про вбивство. На перших етапах розслідування, коли слідчий перевіряє декілька версій, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Коли, скажімо, слідчий перевіряє версії — першу про вчинення вбивства потерпілого його дружиною, і другу — про вбивство іншою особою в зв'язку з його службовою діяльністю, то докази, які свідчитимуть про те, що дружина потерпілого напередодні вбивства придбала зброю, що вона була спортсменкою, займалася стрільбою, своїй подрузі казала, що має намір вбити чоловіка через свої ревнощі, є обвинувальними щодо версії про вбивство потерпілого дружиною і виправдувальними щодо версії про вбивство його іншою особою в зв'язку із службовою діяльністю. Після того, як у справі з'являється підозрюваний або обвинувачений, докази поділяються на обвинувальні чи виправдовувальні в залежності від того, підтверджують вони факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), чи спростовують його.

В юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення підстав класифікації, вирішення питання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів на прямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які — непрямими. Деякі науковці підставою поділу доказів на прямі та непрямі називають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, яку доказують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює таку обставину, а непрямим — доказ, який встановлює ці обставини через «проміжний факт». Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямі відношення доказів до тези, яку доказують, або відношення доказів до обставин, які підлягають доказуванню, і способу доказуваний. На наш погляд, пов'язувати підстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто з доказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж, висловлюючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатів пропонують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на прямі та непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбувається перш за все в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективно здійснювати такий процес і запобігає помилковим висновкам про наявність чи відсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі. Тому як підставу для такого поділу доказів найбільш доцільно розглядати особливості структури процесу доказування.

Страницы: 1, 2