Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки вони стосуються конкретних нормативно-правових актів чи окремих їх положень. У зв'язку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду, тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи.

Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційного права, досить незначна. Це й зрозуміло: переважна більшість постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності, Що регламентується переважно нормами адміністративного права. В той же час трапляються акти, які містять норми конституційного права. Таким, наприклад, є "Положення про порядок легалізації об'єднань громадян", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140.

Переважна більшість указів Президента є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указів Президента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому відношенні є Указ Президента - "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р. їх нормативно-правовий характер не викликає сумніву: вони неперсоніфіковані, розраховані на неодноразове застосування, мають універсальний характер дії.

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнарод-ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; на-родний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са-моврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'я-заних із правами громадян України. Виключалась можли-вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передба-чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяль-ності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль-ність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга-нізації національних союзів, які об'єднували б пред-ставників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Націо-нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх чле-нів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та орга-нами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх на-ціональних союзів. Що ж до білоруської, чеської, мол-давської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Гене-рального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національ-ності [14].

Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило чер-говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні сягають часів Київської Русі і біля його витоків лежить збірка стародавнього українського права "Руська Правда", а також відомі науковому світові пізніші історичні пам'ятки правової культури України - "Литовські статути", акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького"Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького").

Початком історії українських конституцій вважається 5 квітня 1710 року, коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом.

Друга половини XIX та початок ХХ століття представлена конституційними проектами та науково-публіцистичних працями. У 1846-1847 роках, Григорій Андрузький, член Кирило-Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університету представив "Начерки Конституції Республіки", де передбачалося що Україна - суверенне державне утворення у конфедерації слов'янських народів. У 1884 році український вчений та політичний діяч М. Драгоманов представив фундаментальну роботу "Вольный Союз - Вільна Спілка", де пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені особисті і політичні права. У травні 1905 року М. Грушевським опубліковано статтю "Конституційне питання і українство в Росії", де розвинуті основи, закладені М. Драгомановим, децентралізації Російської імперії та конституційного-правового будівництва в Україні.

Реальний конституційний процес в Україні почався у 1917 році із поваленням самодержавства у Росії.

17 березня 1917 року представниками українських партій, суспільних, культурних організацій створюється Центральна Рада - всеукраїнська громадська організація й координаційний центр. Її головою вибирається Михайло Грушевський. Центральна Рада організовує скликання Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходить 17-21 квітня 1917 року в Києві за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій.

27 червня створюється Генеральний Секретаріат Центральної Ради - виконавчий орган (уряд) у складі восьми генеральних секретарів і генерального секретаря, яким стає Володимир Винниченко (УСДРП - Українська Социал - Демократична Робоча Партія), з розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства. Центральна Рада стає законодавчим органом, а Генеральний Секретаріат - органом центральної виконавчої влади [7].

3 липня Центральною Радою ухвалюється II-й "Універсал Української Центральної Ради", про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом де зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу в Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання" на основі якого представники Генерального Секретаріату здійснюють спробу знайти компроміс із Тимчасовим урядом Росії. Але Росія знову відхиляє всі вимоги України.

20 листопада Центральна Рада ухвалює III-й "Універсал Української Центральної Ради", яким проголошується утворення Української Народної Республіки - УНР та побудову стосунків із Росією на федеративних засадах. До УНР ввійшли Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина й Таврія.

9 січня 1918 року Центральна Рада ухвалює IV-й "Універсал Української Центральної Ради", який проголошує Українську Народну Республіку - самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Генеральний Секретаріат перетворюється у Раду Народних Міністрів. Його головою стає Всеволод Голубович.

29 квітня відбувається сесія Центральної Ради, на якій приймається конституція УНР і вибирається президент УНР - Михайло Грушевський.

Створення в Харкові більшовиками українського радянського уряду та падіння Деректорії 1919 році засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процессу [8].

На початку січня 1919 року виходить Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

В березні 1919 року на основі Маніфесту ВУЦВК приймає Конституцію України, яка повторює Конституцію Російської Федерації 1918 року. Закладений основний принцип якої диктатура пролетаріату та заява " про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".

З створенням у 1922 році Союзу радянських республік і прийняття у 1924 році Конституції СРСР до Конституції УСРР 1919 року вносяться зміни, пов'язані із розподілом компетенції.

Новітній конституційний процес в Україні нерозривно пов'язаний з відновленням української державності. Він почався з настанням "горбачовської перебудови".

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР приймає Декларацію про державний суверенітет України, в якій "проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах"

З початком путчу, Державним комітетом по надзвичайному стану в СРСР Президія Верховною Радою Української РСР 20 серпня 1991 року приймає постанову Про Заяву Президії Верховної Ради Української РСР в якій не визнає Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР, а 22 серпня Указом Президії Верховної Ради Української РСР Про скликання позачергової сесії Верховної Ради Української РСР скликається позачергова сесія.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня розглянула надзвичайно важливі для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити.

Та приймає історичний документ - Акт проголошення незалежності України, яким "постановляє: проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою [6].

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.

У червні 1996-го депутати Верховної Ради ухвалили Конституцію. Це сталося на п'ятий рік після проголошення незалежності. Народні обранці працювали усю ніч з 27 на 28 червня - загалом безперервно 23 години. Під час голосування "ЗА" висловилися 315 парламентарів.

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до Конституції та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи [14].

Закон на основі проекту Симоненка-Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування (законопроект 3207-1). Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

Після приходу до влади Віктора Януковича і Партії Регіонів 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року №2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон №2222 втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

1 жовтня 2010 року Конституційний суд відмінив дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знов діє Конституція 1996 року.

Закон у широкому розумінні - це встановлені державою загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Конституційні закони - особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її [2].

Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.

До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади - законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність [5].

Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народним голосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум - це безпосереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповідно до ст. І Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум - особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам народ, минаючи представницькі та інші органи влади.

Закон передбачає певний комплекс організаційних процедур, які передують безпосередньому голосуванню. Це - утворення дільниць для голосування, комісій з референдуму, складання списків виборців, ознайомлення з ними виборців, висвітлення в засобах маосовї інформації ходу підготовки референдуму тощо. Після цього настає третя стадія - прийняття закону референдумом, коли народна воля матеріалізується в конкретних актах всенародного голосування. Закон чітко регламентує цю процедуру, яка здійснюється у відповідності з установленими принципами. Ст.41 Закону передбачає, що проект закону вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі. На практиці це означає, що закон може бути прийнятий за умови, якщо за нього проголосувало більше 25 відсотків всіх громадян, що мали право брати участь у референдумі [14].

Таким чином, найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного права є їхня нормативність.

Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правових актів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів. Таким чином, визначити юридичну силу акта - значить встановити його місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище - і нижчестоящих органів.

Основними видами джерел конституційного права в світі є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу, нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.

Форми, в яких виражені норми конституційного права є джерелами державного права України. Вимоги, які пред'являються до джерел конституційного права, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чітко формулювати права та обов'язки суб'єктів правовідносин, вказувати на умови, які тягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов'язковість, згідно з якою, норми конституційного права мають бути обов'язкові для всіх; загальновідомість - вони повинні бути відомими всім, до кого адресовані. Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи властивостям, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру; нормативність, за допомогою якої визначається характер установ конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій, встановлених Конституцією України.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, досить широка. Це Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регламенти тощо.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові державно-правові норми загального характеру. Вони мають установчий характер та найвищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в ній визначається багато інших видів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції України стосуються коленого громадянина, усіх суб'єктів суспільних відносин.

Джерелом конституційного права є закони - видані у встановленому порядку акт законодавчої влади держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу. У конституційному праві їх поділяють на 3 види: конституційні, органічні і звичайні (іноді застосовується і такий термін, як "ординарні"). Окремі конституційно-правові норми можуть міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України. Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст.9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

1.  Енгибарян Р.В., Тадевосян Э.В. Конституционное право: Учебник. - М., 2000. - 492с.

2.  Закон: создание и толкование / Под ред.А.С. Пиголкина. - М.: Спарк, 2008. - 283 с.

3.  Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / Сост. проф.В. В. Маклаков - 2-е изд., исправ. и доп. - М.: Издательство БЕК. 1999. - 584 с.

4.  Конституционное право государств Европы Д.А. Ковачев, Москва, 2005

5.  Конституционное право зарубежных стран: Учебник для К65 вузов / Под общ. ред. чл. - корр. РАН, проф. М.В. Баглая, д. ю. н., проф. Ю.И. Лейбо и д. ю. н., проф.Л.М. Энтина. - М.: Норма, 2004. - 832 с.

6.  Конституційне право України / За ред.В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. - К.: Український центр правничих студії 2007. - 376 с.

7.  Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю.М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В.С. Журавського. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2009. - 544 с.

8.  Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид.3-тє, виправл. та доповн. - К.: Атіка, 2009 - 512 с.

9.  Куколевська Ж.Д. Правові основи місцевого самоврядування: Навч. - метод. посіб. для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2004. - 87 с.

10.  Селіванов А.О. Верховенство права в Конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції. - К.; Х.: Акад. прав. наук України, 2006. - 400 с.

11.  Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Х.: Консум, 2008. - 604 с.

12.  Тихомиров Ю.А. Конституция, закон, подзаконный акт. - М.: Юрид. лит., 2000. - 136 с.

13.  Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. /Отв. ред. Цвик М.В. - Симферополь: Таврия, 1997. - 312 с.

14.  Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. - К: Юрінком Інтер, 2008. - 536 с.

15.  Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран.М. 1997. - 568с.