* звуження кола прав. У даному випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляється деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті здійснення правопорушення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засобами в стані сп'яніння) [5];

* покладання на громадян додаткових обов'язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов'язки. Такі обов'язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до конкретної особи, обов'язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов'язок дотримуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епізоотій, екологічних катастроф; обов'язок дотримуватись режимних вимог при роботі з літературою обмеженого використання тощо.

У будь-якому випадку обмеження правоздатності має винятково тимчасовий характер і може бути викликане лише однією з двох обставин.

1. По-перше. Виникнення особливих умов здійснення державного управління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), коли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються додаткові обов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені нормами адміністративного права. Так, на підставі Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 p. можуть встановлюватися тимчасові обмеження прав і свобод громадян (ст. 1) [4], зокрема: вводиться комендантська година, під час якої забороняється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень (п. 1 ст. 23); перевірка документів, проведення особистого огляду, перевірка житла громадян (п. 3 ст. 23); вислання порушників громадського порядку, які не є жителями даної місцевості, до місця їх проживання (п. 7 ст. 23); встановлення особливих правил користування зв'язком (п. 9 ст. 23) 1.

2. По-друге, скоєння конкретним громадянином правопорушення, у зв'язку з чим на нього покладаються додаткові обов'язки або він позбавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов'язаний виконати рішення компетентного державного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Відносно певної категорії громадян (звільнених з місць позбавлення волі та визнаних особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільнених від відбуття строку покарання з обов'язковим залученням до праці тощо встановлюється адміністративний нагляд, який являє собою систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які ґрунтуються на адміністративно-правових нормах [13].

Громадянин, що вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до правопорушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху (ст. 122), перевезення людей (ст. 122), проїзду залізничних переїздів (ст. 123) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Громадянин, позбавлений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративному арешту), через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в державному управлінні.

В свою чергу, адміністративна дієздатність є другою складовою частиною адміністративної правосуб'єктності. При цьому адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб'єктивні права й обов'язки.

Отже, адміністративна дієздатність – це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру [13; с. 24]. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку – одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку – право на працю. Достатньо цікавою є теза, що висловлюється в науковій література про те, що адміністративна дієздатність може виникати навіть у школярів із досягненням 6-річного віку – мова йде про права і обов’язки, які виникають під час користування підручниками у шкільній бібліотеці [14]. Безперечно, зазначене положення потребує більш детальної нормативно-правової регламентації та подальшого розвитку в правовій доктрині.

Вивчення наукової літератури дозволяє стверджувати, що адміністративна деліктоздатність залежить від багатьох факторів, зокрема віку, стану здоров'я, соціальний статус тощо. Разом із вищезазначеними елементами адміністративної правосуб’єктності доцільно виокремити адміністративну деліктоздатність, яка іноді розуміється як складова адміністративної дієздатності [16; с. 75]. В класичному розумінні адміністративна деліктоздатність являє собою здатність особи нести адміністративну відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення. За чинним адміністративним законодавством адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років.

Таким чином, підсумовуючи можна зазначити, що передумовами набуття адміністративно-правового статусу громадянина України є адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність, адміністративна деліктоздатність як складова адміністративної дієздатності. Саме ці зазначені елементи у своїй органічній єдності свідчать про набуття особою відповідного статусу, а саме адміністративно-правового статусу громадянина.

Стосовно громадянства як одного із важливих елементів адміністративно-правового статусу, то в юридичній науці воно визначається як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі [26; с. 250]. На мій погляд, що стосується такого елементу правового статусу, як громадянство, то він повністю охоплюється першим елементом - комплексом прав і обов'язків (оскільки громадянство, як було відмічено, це не що інше, як стійкий правовий зв'язок людини з суспільством, здійснюваний через взаємні права і обов'язки).

До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров'я, честь, гідність тощо), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін. Комплекс прав і обов'язків у різних галузях управління складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури тощо. Гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України.

Головним чинником забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу громадянина визначено гарантії, які традиційно розглядаються як правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Найбільш поширеним підходом щодо розуміння системи гарантій прав громадян в юридичній літературі є їх класифікація на загальні і спеціальні. До загальних гарантій як правило належать економічні, політичні, ідеологічні, а до спеціальних – юридичні. Економічні гарантії – це створення такої матеріальної бази життя суспільства, яке дозволило б забезпечити вільний розвиток кожної особи, створити гідні умови життя громадянам країни. Сюди відносяться стабільна і ефективна робота промисловості, стабільний курс національної валюти, своєчасна виплата заробітної платні, соціальних виплат, зростання добробуту громадян і т.п. Політичні гарантії передбачають пріоритет особи і громадянина в суспільстві і державі, політичний плюралізм, визнання прав і свобод людини і громадянина вищою цінністю. Ідеологічні гарантії – це забезпечені державою ідеологічна багатоманітність, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов’язковою, заборона цензури, система морально-правових уявлень особистості [29; с. 10].

В свою чергу, юридичні гарантії – це сукупність закріплених в адміністративно-правових нормах засобів (умов, способів), а також організаційно-правова діяльність по їх застосуванню, спрямована на забезпечення безперешкодної реалізації і всесторонньої охорони суб'єктивних прав громадян [25; с. 16]. Відповідно розрізняють нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. Де перші являють собою правові норми, що забезпечують реалізацію прав в адміністративно-правовій сфері, а другі – є інституціями (органами), які приймають участь в забезпеченні реалізації прав громадянами. Так, в цьому контексті можна навести думку В. І. Кожухіна, який включив в зміст юридичних гарантій не тільки правові норми, але і різного роду державні установи, органи держави, на які покладений обов'язок забезпечувати реалізацію прав і свобод. Таким чином, вже йдеться про систему державно-правових засобів [25; с. 15].

Юридичні гарантії можуть бути поділені на матеріальні і процесуальні гарантії здійснення прав і виконання обов'язків. Матеріальні юридичні гарантії визначаються як сукупність правомочності громадян, а також засобів правового забезпечення їх охорони і захисту в процесі реалізації. Процесуальні юридичні гарантії - це передбачені адміністративним правом спеціальні процедурні правила реалізації прав, а також порядок їх охорони і захисту у разі порушення [18; с. 22].

Взаємодіючи і доповнюючи один одного, матеріальні і процесуальні юридичні гарантії створюють можливість реального здійснення права. Через відсутність однієї з цих категорій проголошене право часто стає декларацією, оскільки його реалізація залежить від розсуду сторін.

Норми адміністративного права, які гарантують виконання прав і обов'язків громадян у сфері державного управління, похідні від Конституції України, в якій закріплений ряд положень, що дозволяють уникнути в процесі адміністративної нормотворчості обмеження прав і свобод громадян, їх відміну, або покладання на громадян додаткових, нових, необгрунтованих обов'язків. Ними є наступні: по-перше, за загальним правилом, не повинні прийматися закони, підзаконні акти, які обмежують або відміняють права громадян; по-друге, таке обмеження є можливим лише за визначених, надзвичайних умов і лише законом (ст. 64 Конституції); по-третє, таке обмеження не є безстроковим, діє лише на час дії надзвичайних обставин; по-четверте, є права і свободи громадян, які не підлягають обмеженню за будь-яких умов.

Таким чином, підсумовуючи, можна стверджувати, що до складу адміністративно-правового статусу громадянина входять саме юридичні гарантії – це правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Проаналізувавши такі види гарантій як нормативні та організаційні, визнано, що гарантії – це не тільки норми права, а й система заходів, що забезпечує реалізацію громадянами своїх прав та обов’язків та запобігає їх порушенню. І нарешті, за невиконання або неналежне виконання своїх юридичних обов'язків наступає юридична відповідальність, а отже, її роль – гарантувати виконання суб'єктами права своїх юридичних обов'язків. Звідси витікає, що юридична відповідальність є складовою частиною такого елементу, як юридичні гарантії прав і обов'язків громадян.

3. Види адміністративно-правового статусу громадянина України

адміністративний правовий статус людина громадянин

При дослідженні поняття правового статусу особи варто звернути увагу, що кожен громадянин наділений не тільки загальним правовим статусом, але також має можливість стати носієм комплексу спеціальних прав та обов’язків (правовий модус особи), що передбачає набуття громадянином спеціального адміністративно-правового статусу.

Загальний адміністративно-правовий статус громадян доповнюється, залежно від соціальної ролі індивідуального суб'єкта, спеціальними адміністративно-правовими статусами. Взагалі, в науковій літературі не вироблено єдиної точки зору щодо співвідношення загального і спеціального адміністративно-правового статусу індивідуальних суб'єктів [17]. Так, деякі автори вважають, що адміністративно-правовий статус громадянина є складним юридичним утворенням, яке містить в собі чотири елементи.

Перша частина прав і обов'язків є правовим статусом особи, друга – статус громадянина, третя – соціальний статус (правові статуси військовослужбовців, учнів, робочих, пенсіонерів і т. п.), четверта – особливий статус (сукупність прав і обов'язків, яких особа набуває по своєму бажанню: мисливця-любителя, водія-любителя і т. п.) [18; с 12].

Є і інша точка зору, відповідно до якої адміністративно-правовий статус громадянина є загальним і спеціальним [16; с. 24, 7; с. 46, 19]. Необхідно зазначити, ця точка зору є найбільш поширеною в юридичній науці та підтримується більшістю вчених.

Випливаючи з цієї логіки, Бахрах виділяє спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів, виходячи із соціальної ролі останніх. Це – статус членів адміністративних колективів, статус суб'єктів адміністративної опіки, статус жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом, статус суб'єктів дозвільної системи [20; с. 112].

Під членами адміністративного колективу розуміються громадяни, що знаходяться в стійких правових відносинах з яким-небудь адміністративним колективом (навчальним закладом, державним органом, місцем відбування покарання у вигляді позбавлення волі і т. д.). Спеціальне правове положення цих громадян і обумовлюється необхідністю мати додаткові права і обов'язки, пов'язані з членством в даному адміністративному колективі. Виникають такі спеціальні права і обов'язки у громадян з моменту ухвалення їх в члени адміністративного колективу і припиняються з моменту припинення цього членства.

Страницы: 1, 2, 3