Отже, спільним у врегулюванні процесуального представництва фізичних осіб у КАС України, ЦПК України, ГПК України є:

а) встановлення права вести справи не лише особисто, а й через представників;

б) мета – сприяння особі в реалізації її права на захист засобами судочинства;

в) відсутність особистої зацікавленості у результатах вирішення справи, адже він діє не від власного імені, а від імені особи, яку представляє;

г) участь пов’язана з волевиявленням сторони, третьої особи чи закону;

д) визначення обов’язку документального підтвердження права на представництво;

е) участь процесуального представника, який діє від імені та в інтересах сторони, третьої особи, не позбавляє права цих осіб брати участь у справі поряд із представником.

На відміну від ГПК України, процесуальне представництво в адміністративному та цивільному процесах врегульовано більш ретельно, чітко. Різниця постає у змісті і характері правовідносин, в яких виникає представництво, а також, певною мірою, у колі осіб, які можуть бути представниками. Адміністративне судочинство стосується вирішення спорів у публічно-правових відносинах, цивільне – у приватноправових. Зазначене проявляється, зокрема, в такому. На відміну від цивільного судочинства, представник, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, має диспозитивні права лише тоді, коли цими диспозитивними правами він спеціально наділений у виданій йому довіреності. Зазначене стосується права на вчинення таких дій: 1) відмовитися від адміністративного позову; 2) визнати адміністративний позов; 3) змінити адміністративний позов; 4) досягти примирення. Зазначене не стосується випадків, коли прокурор здійснює процесуальне представництво у справі чи до справи судом залучені як законні представники органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що випливає із ст. 60, ч. 1 ст. 61 КАС України.

Стосовно кола осіб, які можуть бути представниками, а також самої процедури реалізації права на процесуальне представництво доцільно знову звернутись до напрацювань Я.П. Зейкана. Так, відомий адвокат зазначає про потребу чітко розмежовувати підставу представництва (наприклад, договір) від документа, яким підтверджуються повноваження представника – довіреність, ордер, документ, що підтверджує обійману посаду. Якщо представником є, наприклад, адвокат, який виступає на підставі ордера, то визнається, що виписці ордера передує договір про надання правової допомоги і представництво. Відносно законного представництва, яке стосується малолітніх і неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, його мають право здійснювати батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Права батьків на представництво інтересів своїх дітей закріплено не тільки в КАС України, але й в Цивільному кодексі України та Сімейному кодексі України. Законними представниками малолітніх і неповнолітніх дітей є також усиновлювачі. Статті 58, 59 Цивільного кодексу України визначають осіб, над якими встановлюється опіка і піклування, а ст. 64 Цивільного кодексу України визначає, яка особа не може бути опікуном чи піклувальником [7, с. 120–124].

Процесуальне представництво в адміністративному судочинстві можна поділити на два види: договірне і законне. У договірному представництві, яке виникає внаслідок домовленості між особою, яка бере участь у розгляді адміністративним судом справи як сторони або третьої особи, та особою, яка є фахівцем у галузі права, володіє необхідними професійними знаннями, правовідносини формуються лише за взаємною згодою і можуть виникати, змінюватись або бути припинені у будь-який момент часу. Поширеним явищем у судовій практиці є здійснення договірного представництва адвокатами. Як визначено у ст. 1 Закону України «Про адвокатуру», адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним, згідно з Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу [1]. Крім того, до участі в адміністративному процесі як процесуальних представників можуть бути допущені особи, які не є адвокатами.

Законне представництво виникає внаслідок законодавчо закріпленого обов'язку конкретної особи здійснювати представницькі функції. Зазначене стосується: а) батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників чи інших осіб, визначених законом; б) керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом на здійснення функцій законного представника відповідного органу, підприємства, установи, організації; в) органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 57 КАС України встановлює обмеження щодо процесуального представництва. Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок. Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи.

Серед учасників адміністративного процесу найбільше спірних питань виникає щодо суб’єкта владних повноважень, що, як правило, є відповідачем, але у випадах, визначених законом, може бути й позивачем у справі адміністративної юрисдикції. Спори стосуються як термінологічної невизначеності, так і кола таких суб’єктів.

Звернення до науково-практичних коментарів до КАС України дозволяє, певною мірою, отримати відповідь на те, які суб’єкти можуть бути віднесені до категорії «суб’єкт владних повноважень». Так, у науково-практичному коментарі, підготовленому за загальною редакцією Р.О. Куйбіди, міститься таке визначення зазначеного терміна. «Термін «суб’єкт владних повноважень» … позначає органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб, а також інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема, й на виконання делегованих повноважень. Суб’єктами владних повноважень можуть бути не лише органи, їхні посадові чи службові особи, а й підприємства, установи та організації і навіть фізичні особи, якщо їм делеговані певні владні управлінські повноваження (наприклад, реєстраційно-дозвільні функції, функції щодо притягнення до адміністративної відповідальності тощо)» [6, с. 52]. Зазначене визначення не можна сприймати як остаточне, оскільки воно містить декілька суттєвих похибок. Зазначене стосується положення про делегування фізичним особам певних владних управлінських функцій. Як відомо, делегування повноважень чинне законодавство передбачає у відносинах за участю органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій [11]. Автори науково-практичного коментарю вбачали за доцільне вживати розуміння терміна «делегування» у широкому смислі. Однак, суддя, відправляючи правосуддя з адміністративних справ, застосовує норми чинного законодавства і тому, вбачається, при підготовці таких публікацій як науково-практичні коментарі, доцільно виходити, насамперед, із законодавчо встановлених термінів.

Цікавим є підхід авторів зазначеного вище науково-практичного коментарю щодо розкриття змісту владних управлінських функцій. До таких вони відносять усі ті функції, які не належать до законодавчих повноважень чи правосуддя. Уточнюючи перелік владних управлінських функцій, автори науково-практичного коментарю відносять до таких функції: 1) вироблення (формулювання) державної політики; 2) правове регулювання; 3) надання адміністративних послуг; 4) нагляд і контроль [6, с. 52–53]. Разом з тим, організація діяльності певного державного органу пов’язана також із здійсненням, зокрема, і функцій матеріально-технічного забезпечення чи фінансової функції. Їх віднесення до управлінських не викликає сумніву, однак їх навряд чи можна віднести до владних. Крім того, викликає певне застереження виділення функції вироблення державної політики, оскільки зміст терміна «політика» навряд можна віднести до юридичного, а тому можна передбачити виникнення проблем із віднесенням того чи іншого рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, його посадової чи службової особи, до того, що прийняте у межах здійснення функції вироблення (формулювання) державної політики.

У Великому енциклопедичному юридичному словникові, підготовленому за редакцією академіка НАН України Ю.С. Шемшученка, зазначено про існування різноманітних визначень поняття «влада». Влада – це: 1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоряються; 2) здатність досягти поставленої мети; 3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень; 4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання; 5) можливість і здатність проводити свою волю. Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і влади. Ця властивість (взаємодія) є характерною для визначення структури влади. Її основними елементами є: а) суб’єкт – особа або орган (організація), наділені правом розпорядження; б) об’єкт – особа або орган (організація), до яких звернене розпорядження та які зобов’язані його виконувати; в) правові та інші умови і засоби взаємодії суб’єктів та об’єктів; г) власне процес взаємодії суб’єктів і об’єктів влади [8, с. 116]. Виходячи із змісту вищезазначеного, головною умовою функціонування владовідносин є наявність права розпорядження та обов’язку виконання відповідних розпоряджень. Отже, владовідносини можна охарактеризувати як розпорядчі відносини, пов’язані із прийняттям владних (розпорядчих) приписів чи вчинення владних (розпорядчих) дій, обов’язкових до виконання тими, на кого їх спрямовано (адресовано).

Теорією адміністративного права термін «функції» зазвичай застосовується щодо розкриття питання про зміст діяльності органів виконавчої влади. Так, у підручнику «Адміністративне право України. Академічний курс. Т. 1», підготовленому у 2007 р. редакційною колегією під головуванням В.Б. Авер’янова, зазначено, що функції слід розуміти як відносно самостійні складові змісту управлінської діяльності. Функції органів виконавчої влади слід розуміти як відносно самостійні та якісно однорідні складові діяльності цих органів, які характеризуються цільовою спрямованістю [7, с. 257–258]. У підручнику «Адміністративне право України», підготовленому за редакцією Ю.П. Битяка, визначено поняття функції державного управління як частини управлінської діяльності держави, яку здійснюють на основі закону чи іншого правового акта органи виконавчої влади притаманними їм методами для виконання завдань державного управління [8, с. 126]. Існує інша точка зору стосовно застосування категорії «функція» – не лише щодо визначення змісту діяльності органів виконавчої влади. Так, у підручнику «Адміністративне право України», підготовленому В.К. Колпаковим, О.В. Кузьменко визначено чотири функції адміністративного права: 1) право виконавча; 2) правотворча; 3) організаційна; 4) правоохоронна [7, с. 41].

Таким чином, у наведених вище доктринальних положеннях з адміністративного права словосполучення «владні управлінські функції» не застосовується. Категорія «функції» використовується для розкриття змісту діяльності органів виконавчої влади або характеристики галузі адміністративного права.

Застосування у КАС України термінів, зміст яких залишився поза увагою науковців та законодавців, призводить до існування проблем підсудності певних категорій спорів. Так, О.П. Рябченко перед тим як проаналізувати проблему підсудності справ за участі прокуратури, дослідила доктринальні положення адміністративного права стосовно функцій управлінської діяльності, оскільки саме у межах цієї діяльності виникають спори, підсудні адміністративним судам. Підсумком здійсненого дослідження став висновок про те, що «інші суб’єкти, крім органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на виконання делегованих повноважень, можуть здійснювати управлінські функції тільки у випадку, якщо мають місце внутрішньо організаційні відносини». Продовжуючи проблематику уточнення терміна «суб’єкт владних повноважень», О.П. Рябченко довела, що повноваження прокурора можуть бути визначені як владні, однак вони реалізуються поза межами управління [3, с. 244–246]. Висновок про те, що функції органів прокуратури не збігаються з тими, що традиційно називають управлінськими, зробила О.М. Соловйова [11, с. 247], яка також звертає увагу на те, що дія окремих статей КАС України поширюється на справи, предмет яких жодним чином не пов'язаний із виконанням суб’єктом власне «владних управлінських функцій». Вона наводить приклади: дострокове припинення повноважень народного депутата (ст. 180); оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму (ст. 172); оскарження рішень, дій або бездіяльності засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум (ст. 174).

Отже, пропонується така редакція п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України:

«7) суб'єкт владних повноважень – суб’єкт (фізична чи юридична особа, інший суб’єкт), який має право, встановлене чинним законодавством, приймати (здійснювати) обов’язкові для виконання адресатами приписи (дії), у тому числі з метою реалізації делегованих повноважень, а також інший суб’єкт – учасник виборчих відносин чи відносин з референдуму».

Саме така редакція дефініції «суб’єкт владних повноважень» дозволить охопити коло тих суб’єктів, яких чинне законодавство наділяє правом здійснювати розпорядчі, тобто обов’язкові для виконання дії (приписи) та уникнути непорозумінь щодо юрисдикції спорів за участі окремих категорій суб’єктів (наприклад, прокурора, виборчих комісій чи комісій з референдуму).

Страницы: 1, 2, 3, 4