Деякі формати мультимедіа. Використання шейдерів та фракталів

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

Бердичівський політехнічний коледж

Контрольна робота

з предмета: Комп'ютерна графіка

(варіант №18)

Деякі формати мультимедіа. Використання шейдерів та фракталів

Виконав: студент групи Пзс-504

Юрчук Сергій Леонідович

Перевірив викладач:

Козік Вадим Юрійович

1. Формати мультимедіа

Через особливості відеоінформації у цифровому відеозаписі ущільнення без утрат саме по собі майже не застосовується. Використання цих методів ущільнення (подібних до методів, що використовуються в архіваторах типу WinZIP) дозволяє зменшити розмір файлу не більше, ніж на 2/3, хоча, звісно, при цьому не відбувається погіршення якості зображення.

Ущільнення з утратою якості є основним методом зменшення розміру відеофайлів. Такі алгоритми дозволяють визначити ту частину інформації, що глядач, імовірніше всього, не помітить при перегляді фільму, й видалити її з файлу. Основними форматами цифрового відео, що використовують ущільнення з утратами, на сьогоднішній день є Apple QuickTime, AVI, Intel Indeo, MJPEG, MPEG-1, MPEG-2, і MPEG-4.

Ми вже зазначали на початку глави, що ущільнення стає більш ефективним при одночасній обробці даних декількох кадрів.

Один із прийомів, що використовується при роботі з відеоданими, полягає в обчисленні послідовних різниць, а саме -- в простому відніманні даних наступного кадру від даних попереднього та ущільненні отриманих різниць. Як правило, зображення багато в чому схожі, отже великі фрагменти зображень будуть давати нульову різницю. Однак в ряді випадків цей прийом виявляється марним (наприклад, при повільному панорамуванні детально проробленої сцени).

Більш ефективним прийомом є передбачення руху, а саме -- програма кодування шукає блоки пікселів, що переміщуються, й кодує тільки координати цього блоку та його переміщення. Певна річ, порівняно з декодуванням процес самого кодування (ущільнення) при передбаченні руху складніше реалізувати. У результаті деякі найкращі алгоритми ущільнення відеоданих асиметричні, тобто процес ущільнення потребує набагато більше зусиль (часу), аніж процес декодування. Слід зазначити, що, у даному випадку, асиметричність алгоритмів не є істотним недоліком через те, що ущільнення відеоданих здійснюється, як правило, один раз у кінці роботи над ними. Головне, щоб при перегляді відеоданих забезпечувалася достатня швидкість декодування.

Вочевидь, для першого кадру фільму не можна використати метод обчислення різниць. Отже, завжди буде існувати принаймні один опорний кадр (І-кадр), що не потребує знання попереднього кадру для декодування. Насправді такий опорний кадр не один. По всій довжині фільму спеціально розміщені опорні кадри. Деякі з них -- природні опорні кадри, що виникають, наприклад, при зміні сцени. Наявність багатьох опорних кадрів корисна в ряді випадків: при утраті деяких кадрів; при перегляді фільму не з початку; при необхідності в цілях синхронізації пропускати декілька нерозпакованих кадрів (на повільних процесорах).

Розглянемо деякі формати мультимедіа.

* Формат AVI (Audio Video Interleaved), що є спеціальним форматом представлення відеофайлів в операційних системах сімейства Windows і тому широко використовується на персональних комп'ютерах. Цей формат створює окремі моментальні фотографії, фрейми, й потім зв'язує їх в одне ціле, причому аудіосигнал може бути частиною фреймів. На відміну від інших форматів, формат AVI є немов би оболонкою для програм ущільнення відеоданих. Видів ущільнення, що підходять для файлів AVI, дуже багато. Для того, щоб створити файл AVI, необхідно використовувати відповідне устаткування, причому можливе використання традиційної аналогової відеокамери з наступним цифруванням аналогового відеосигналу.

Формат відеофайлів MPEG (Motion Picture Experts Group), що ущільнює відеофайли за алгоритмами, які використовують обчислення послідовних різниць і завбачення руху. Так, наприклад, якщо протягом декількох секунд демонструється той самий нерухомий об'єкт, то в MPEG файлі за цей час будуть збережені тільки один фрейм і інформація про те, на протязі якого часу в цьому фреймі не відбувалися зміни. Саме тому розміри MPEG файлів менші в середньому в три рази, ніж розміри інших відеофайлів. Зазвичай, для їхнього створення й відтворення потрібне особливе технічне й програмне забезпечення.

Формат QuickTime, що був розроблений фірмою Apple для операційних систем сімейств Macintosh і Windows. QuickTime -- розширення програмного забезпечення System Macintosh, яке дозволяє програмам, що підтримують QuickTime, відображати анімаційні чи відеоряди точно синхронізованими з високоякісним цифровим звуком. В операційній системі Windows відеофайли формату QuickTime мають розширення MOV. З 1993 по 1995 р. цей формат був домінуючим. Його версія за номером 4.1 дозволяє передавати дані в потоковому режимі. Це значить, що немає необхідності цілком завантажувати файл, щоб почати перегляд відеофільму. Однак із появою специфікацій MPEG даний формат поступово втрачає популярність. Одна з проблем полягає в закритості стандарту QuickTime. Способи, за допомогою яких кодується відео, Apple тримає в секреті. Отже, сторонні програмісти не можуть написати програм, що ущільнюють відео в цей формат.

2. Історія створення форматів мультимедіа

Зробимо невеликий екскурс в історію створення форматів мультимедіа. У 1989 році компанія Apple Computer приступила до розробки технології, що дозволяє переглядати на екрані комп'ютера зображення, що рухається, назване "цифровим відео", разом, природно, зі звуковим супроводом. Ця технологія була випущена у світ у 1991 році під назвою QuickTime.

Формат для відео А VI поширився після виходу Video for Windows для Windows 3.1 у листопаді 1992 року.

Формати QuickTime і AVI дозволили користувачам побачити на комп'ютері уривки з фільмів і телепередач. Однак рівень ущільнення відеопотоку був досить низьким, якість зображення невисока. Середньої тривалості фільм мав гігантський для кінця 80-х років розмір, більший за гігабайт.

У 1988 році був заснований комітет Motion Picture Experts Group -- експертна група кінематографії (зображень, що рухаються). У цьому ж році була розпочата розробка формату MPEG -1, що був випущений у 1992 році.

Наявність дешевих CD-ROM ємністю до 640 Mb привела до появи на ринку вiдеодисків стандарту CD-I, розроблених фірмою Philips. Стандарт CD-I дозволяв умістити на двох дисках CD півторагодинний фільм якості VHS-відеокасети зі стереозвуком. Типовий побутовий формат відеофільму -- кодування MPEG-1 для зображення у стандарті PAL із кадром розміром 352x288 пікселів, 25 кадрів/с. Аудіочастина -- стереозвук із частотою дискретизації 44,1 Кгц, ущільнений MPEG-1 Layer. До моменту остаточної стандартизації формату MPEG-1 було створено три звукових кодера цього сімейства -- MPEG-1 Layer I, Layer II і Layer III (знаменитий МРЗ).

У 1992 році була почата розробка формату MPEG-2, який був випущений через два роки. Стандарт SuperVideoCD дозволив трохи поліпшити якість зображення завдяки застосуванню кодування MPEG-2. Але в 1992 році не існувало широко доступних носіїв, на котрі можна було би записати відеоінформацію, ущільнену MPEG-2. Та й тогочасна комп'ютерна техніка не могла забезпечити потрібну смугу пропускання -- від 2 до 9 Мбіт/с, яку змогло забезпечити тогочасне супутникове телебачення. Слід зазначити, що високі вимоги до каналу обумовлені більшими, ніж у MPEG-1, роздільністю зображення й кількістю кадрів/секунду.

У жовтні 1995 року через космічний телевізійний супутник "Pan Am Sat" було здійснено перше 20-канальне ТБ-віщання, яке використовувало стандарт MPEG-2. Супутник здійснював і дотепер здійснює трансляцію на території Скандинавії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Близького Сходу й Африки.

Завдяки MPEG-2 стала можливою поява телебачення високої роздільності -- HDTV, у якого зображення набагато чіткіше, ніж у звичайного телебачення (зараз у Японії є модним формат HDTV із роздільністю 1600*1200*32 біти та форматом MPEG-2 із bitrate від 8 Мбіт /с й вище).

Вважається, що якість HDTV з роздільністю (1920x1080) й потоком некомпенсованих даних близько 100 Мбіт/с упритул наближена до меж роздільної здатності людського зору. Тим часом, за оцінками нейрофізіологів, пропускна здатність очного нерва не може перевищувати 100 Кбіт/с. Отже, зоровий апарат людини, як найкращий з усіх існуючих кодерів, забезпечує коефіцієнт ущільнення близько 1:1000 [56].

Крім того, у форматі MPEG-2 записують відеодані на такі цифрові носії як DVD-відеодиск. Типовий розмір кадру для DVD-фільму у відеостандарті PAL/SECAM складає 720x576 при 25 кадрах/с, чи 640x480 при 30 кадрах/с в стандарті NTSC. Застосування формату MPEG-2 забезпечило DVD-фільмам кращу якість зображення, ніж фільмам на VHS-відеокасетах.

Стандартний одношаровий і однобічний диск DVD може зберігати до 4.7 ГБ даних. Крім того, DVD можуть виготовлятися двошаровими, що дозволяє збільшити ємність збережених на одній стороні даних до 8.5 ГБ, та двосторонніми, що збільшує ємність одного диска до 17 ГБ (після програвання половини його треба перевертати). На DVD можна розмістити відео високої якості з прийнятим у сучасному кіно форматом екрана 16:9 (більш витягнутим по горизонталі, ніж звичний екран TV), а також багатоканальний об'ємний звук із якістю, що перевищує якість CD.

Крім того, у лютому 2002 року представники компаній Sony, Matsushita (Panasonic), Samsung, LG, Philips, Thomson, Hitachi, Sharp і Pioneer оголосили про створення й просування нового формату в DVD і CD-ROM, застосований синій лазер (blue-violet laser). Створені вже перші прототипи 100 Гб дисків [113].

Формат MPEG-4 почали розробляти ще в першій половині 90-х років минулого століття. Як основу формату файлу були прийняті розроблені Apple Computer алгоритми формату QuickTime. У 1998 р. була випущена перша версія MPEG-4, у грудні 1999 року був представлений реліз цього формату, що одержав офіційний статус стандарту ISO/IEC (International Standards Organization/International Electrotechnical Commission). MPEG-4 був задуманий як спосіб передачі потокових медіа-даних, у першу чергу відео, каналами з низькою пропускною здатністю. Слід зазначити, що MPEG-4 -- окремий стандарт ISO/IEC-14496, що застосовується в тих областях, де використання форматів MPEG-1 і MPEG-2 не є ефективним. На відміну від MPEG-1 і MPEG-2, що здійснювали тільки ущільнення й декомпресію аудіо- та відеосигналів, MPEG-4 забезпечує інтерактивну передачу потокових медіа-даних -- створення й доставку мультимедійної цифрової інформації Інтернетом на комп'ютери, а також на мобільні пристрої.

2. Шейдери та фрактали

Розвиток методів і технологій текстурування та намагання використовувати гнучкі процедурні методи зафарбовування призвели до появи поняття шейдер. Шейдер (від англ. shade -- затемнювати, тут не плутати shade із shadow -- тінь, шейдер затемнює, а не затінює -- для генерації тіней від об'єктів у графіці використовуються доки що не шейдери, а інші засоби) -- це невеличка програма, яка містить набір інструкцій для розрахунку кольорів пікселів об'єктів у ході циклу візуалізації. Фактично, шейдери трохи в іншому вигляді використовувалися вже давно в графічних пакетах для створення спецефектів у кіно (наприклад, у пакеті Maya). При створенні спецефектів для запису кадрів кінофільму не дуже потрібен режим реального часу, кожний кадр може генеруватися хвилину та довше, головне тут -- це якість зображення.

У 2001-2002 pp. для масового вжитку, в першу чергу для комп'ютерних ігор, почали виготовлятися відеоадаптери (nVidia GeForce3,. ATI Radeon 8500), які апаратно підтримують базові операції шейдерів. Розробники графічних програм зацікавилися гнучкими можливостями шейдерів, оскільки відчувалася обмеженість фіксованого набору процедур графічного конвейєра. Можливість програмування графічних процесорів дає новий поштовх розвитку засобів комп'ютерної графіки. На рис. 3.34 наведено приклад зображення хвиль, створеного за допомогою шейдерів.

Сучасні графічні процесори здатні виконувати для кожного піксела десятки й сотні шейдерних команд у реальному часі.

Зараз існує два типи шейдерів -- вершинні {vertex shaders) та піксельні (pixel shaders). Вершинні шейдери призначені для обчислення координат вершин полігонів та виконання розрахунків освітлення, наприклад, методом Гуро. Їх можна вважати доповненням можливостей апаратних засобів T&L (transform and lighting). Вершинний шейдер може обробляти всі дані, що стосуються одної вершини -- координати вершини, координати нормалі, текстурні координати, колір, освітлення тощо.

Піксельні шейдери з'явилися спочатку як спосіб опису накладання пікселів багатошарових текстур. Тепер вони містять різноманітні операції визначення кольорів окремих пікселів. Шейдери оперують такими типами даних -- цілі числа, числа з плаваючою точкою, трійки RGB, вектори, матриці.

Страницы: 1, 2