Засоби саморегуляції психічного стану спортсмена
16 1. Особистісні детермінанти стійкості спортсменів до стресових станівЯк відомо, прояви стресових станів, які можна спостерігати ззовні, опосередковуються внутрішніми психологічними умовами.Це положення підтверджується деякими авторами і стосовно до специфіки спортивної діяльності. Так, Л.Д. Гіссен відмічає, що "в основі розбіжностей у ступені вираженості і структурі реакцій спортсменів на зовнішньо одну й ту ж ситуацію психічного стресу лежать різні особливості особистості спортсменів, їхніх потреб і ставлення до аналогічних подій", тобто індивідуальні властивості особистості спортсмена, включаючись у структуру його діяльності як внутрішні умови або внутрішні засоби, прямо чи непрямо впливають на характеристики стресового стану, який переживається, і діяльність спортсмена.Важливим для розуміння особливостей розвитку стресових станів є положення про багаторівневий і багатофакторний характер їхньої детермінації в екстремальних умовах.Особливості стресового стану визначаються кількома системами умов різного ієрархічного рівня.Найбільш високий рівень - мотиви і ставлення особистості, що визначають стрес. Дослідження співвідношень мотиваційно-особистісних властивостей як факторів психічного стресу в психології спорту вважається важливим аспектом комплексного вивчення проблеми в цілому.Об'єктивно складна ситуація, викликана будь-якими зовнішніми вимогами і перешкодами, стає стресогенною тільки тоді, коли є досить активні мотиви і ставлення особистості, які спонукають долати ці труднощі.Другий, більш низький ієрархічний рівень умов, що визначають особливості стресового стану, - це психодинамічні і нейродинамічні властивості індивідуума.Третій рівень - власне психофізіологічний стан, який характеризується вегетативними зрушеннями, суб'єктивними переживаннями, зміною кількісних і якісних показників діяльності.Вплив особистості на генезис стресу проявляється перш за все в тому, що однією з умов вищого ієрархічного рівня, що його визначають, є високоактивні мотиви і ставлення особистості (незалежно від їх знаку), спрямовані на здолання труднощів.Значення мотиваційної сфери в переживанні стресових станів підкреслюється завжди, бо ледве чи не єдиним загальним елементом стресових ситуацій є розходження між здібностями людини і вимогами до її організму та її особистості, а вимоги ці, у свою чергу, визначаються мотивацією, тому можна ближче підійти до розуміння сутності стресової ситуації і стресового стану, який у ній виникає, якщо розглядати цю ситуацію з точки зору мотивів поведінки.Згідно з думкою деяких вчених, можна виділити, принаймні, три важливих параметри мотивації, які впливають на стан і поведінку людини.Перший параметр уявляють у вигляді шкали, на одному кінці якої розташовані мотиви поведінки і дій, які можуть бути відносно невідомі людині (ті, що знаходяться більшою частиною у несвідомому, згідно термінології психоаналізу), а на другому кінці - явні мотиви, які легко усвідомлюються і оцінюються самою людиною.Другий параметр - це мотиви, що сформувались на основі минулого досвіду або формуються під впливом безпосереднього досвіду діяльності і спілкуванні з іншими людьми.Третій параметр характеризує дві групи мотивів: фізіологічні (голод, спрага, самозбереження та ін.) і соціально-психологічні або соціальні.До числа соціальних мотивів відносять мотивацію афіляції, влади і досягнення, загальною властивістю яких є те, що цілі, на які спрямовані дії, що спонукаються цими мотивами, можуть бути здійснені лише у взаємодії з іншими людьми.Мотивованість поведінки прагненням до афіляції проявляється в пошуці прийняття, дружньої підтримки і симпатії, взаємних довірливих зв'язків. Індивідуальні розбіжності у величині привабливості результату афіляції є одним з детермінантів мотивації афіляції. Другий детермінант - негативна привабливість неуспішної афіляції. У залежності від співвідношення між ними індивід може бути охарактеризований як переважно пов'язаний або зі сподіванням на афіляцію, або зі страхом відторгнення.Вивчення мотивації влади, звичайно, передбачає розуміння влади як здатності, тобто кожний ефект, який здійснює індивід, визначається його владою, що розглядається в даному контексті як його сила, компетентність.Для успішного впливу на мотиваційну основу іншої людини той, хто застосовує владу, повинен мати певні ресурси або джерела влади на набуття і збереження яких мотив влади і спрямований через пов'язаний з ними престиж або вплив.Мотивація досягнення, звичайно, розуміється як тенденція до покращення результатів, переживання успіху або невдачі в будь-якій діяльності, незадоволеність досягнутим, що підтримує зсередини формування рівня домагань, наполегливість при здоланні перешкод у процесі реалізації цілей, яка супроводжується впевненістю в собі, у своїх силах.Соціальні мотиви часто розглядаються різними авторами як рядоположні в поведінці людини, зокрема, в умовах спортивної діяльності.Так, наприклад, Мюррей виділяє ряд "психогенних потреб", які можуть відбиватися в різних поведінкових моделях, характерних для спортсменів, протиставляючи їх основним біологічним або "вісцерогенним потребам". Основна частина мотиваційного ряду Мюррея має такий вигляд: Табл.6. Прояви потреб у спорті|
Перелік потреб за Мюрреєм | Прояви в умовах спортивної діяльності | | 1. Потреба в престижі, само-вдосконаленні, досягнення, честолюбство, прагнення віддемонструвати себе. | Потреба, яка в різній мірі задовольняється в більшості видів спортивної діяльності. | | 2. Потреба зберегти свій статус, уникнути розчарувань і здолати поразку, невдачу. | До цієї потреби часто апелюють тренери, особливо перед можливими змаганнями. | | 3. Потреба проявити владу над іншими, домінувати або підкорятися іншим. | Багато хто із спортсменів, аби задовольнити цю потребу, стають членами команди. | | 4. Потреба у спілкуванні, установленні емоційних зв'язків з іншими, проявах доброзичливості, співробітництва. | Багато хто із спортсменів приходить до команди заради задоволення цього мотиву. | | |
Очевидно, що потреби, які виділяє Мюррей, відповідають видам соціальної мотивації: так, першу і другу потреби можна розглядати відповідно як мотиви прагнення до успіху й уникнення невдачі, що в сукупності представляє собою мотивацію досягнення. Третя потреба може бути охарактеризована як мотивація влади і четверта - як мотивація афіляції. Ряд психологів виділяють "прагнення до досягнення" в якості джерела мотивації, яке набувається досить рано в онтогенетичному плані, маючи на увазі прагнення до успіху як таке з проекцією на різні види діяльності, зокрема, спортивні результати. Особи з високою мотивацією у ставленні до досягнення, як правило, добре проявляють себе при виконанні роботи, що вимагає великих інтелектуальних або фізичних зусиль. Особи з високим прагненням до досягнення можуть добре адаптуватися в екстремальних умовах, вони порівняно мало реагують на психологічно несприятливі фактори, для них не типовий розвиток невротичних форм реагування. Будь-які прагнення або мотиви - це активні, провідні сили в поведінці людини. Специфічні об'єкти, які досягаються для задоволення цих прагнень, стимули поділяються на реальні та замішані: якщо досягнення реального стимулу неможливе, індивідуум обирає інший стимул, який є замішаним по відношенню до першого. Наявність кількох (реальних та замішаних) мотивацій має можливе значення для здолання важких ситуацій, особливо якщо зустріч з ними носить не епізодичний, а тривалий характер. Небезпека зміни позитивних мотивацій негативними в екстремальних умовах виникає при невідповідності реальної психологічної обстановки і створеної в уяві моделі. Таким чином, розвиток змін психічних станів під впливом екстремальних умов пов'язаний з особливостями мотивації. Позитивна мотивація в рамках певного стимулу є своєрідним бар'єром, який перешкоджає розвитку стану у напрямку до патології. Наявність позитивної мотивації, що відповідає основним цінностям і особистим установкам особистості, робить менш ймовірним виникнення крайніх варіантів реагування на екстремальні умови, зокрема, у вигляді травматичного стресового стану. Крім мотиваційних орієнтацій особистості, стійкість людини до виникнення різних форм стресових реакцій визначають також її індивідуально-типологічні особливості. Індивідуально-типологічні особливості проявляються, перш за все, в екстремальних ситуаціях, коли несприятливі умови потребують мобілізації основних і компенсаторних механізмів або "коли наявна екстремальна ситуація, в якій не спрацьовують завчасно засвоєні форми поведінки, у зв'язку з чим потрібною стає повна мобілізація властивостей нервової системи, характерних для даного індивіда". У дослідженнях індивідуально-особистісних детермінант надійності, стійкості діяльності у складних екстремальних ситуаціях в якості однієї з найважливіших особливостей виділяється сила нервової системи. Показник сили нервової системи дійсно є одним з основних внутрішньо особистісних факторів, що детермінують особливості психічних реакцій людини на стресогенні умови, оскільки він обумовлює наявність багатьох психологічних проявів, важливих для успішного здолання екстремальних ситуацій. Так, особи з сильною нервовою системою мають переваги при діяльності з нерегулярним виникненням подразників. Крім особливостей нервової системи і темпераменту, в якості особистісних факторів, надійності, стійкості діяльності у складних максимальних ситуаціях виділяються також: спрямованість особистості, інтелект, схильність до домінування, схильність до ризику та деякі інші. Спрямованість особистості, що є певним "стрижнем особистості", проявляється в тому, що в різних ситуаціях люди, що мають різні індивідуально-психологічні особливості, ставлять перед собою різні цілі, причому в однієї людини конкретна послідовність цілей проявляється незалежно від особливостей ситуації. Потрібно відмітити, що звичайно, виходячи з характеристики особистості в цілому, виділяють три основних види особистісної спрямованості: особисту, колективістичну і ділову. Сама спрямованість розглядається як складне особистісне утворення, що визначає всю поведінку особистості, ставлення до себе й оточуючих і проявляється в потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності і поведінки, світогляді. Спрямованість, як система відношень особистості до дійсності, є такою тріадою: ставлення до інших людей як до членів колективу; ставлення до праці і її результатів, продуктів; ставлення до самого себе, своєї особистості, у відповідності з чим і розрізняють вищевказані види спрямованості, які мають назву спрямованості на взаємодію (ВД), спрямованістю на завдання (НЗ) і спрямованістю на себе (НС). Необхідно мати на увазі, що всі три види спрямованості особистості суворо не розділяються, а завжди сполучуються, тому можна говорити лише про часткове переважання одного з видів, але навіть ця невелика перевага надає діяльності певної специфіки. Так, спрямованість на взаємодію має місце, коли вчинки людини визначаються її потребою в спілкуванні, прагненні підтримувати добрі стосунки. Особи з даною спрямованістю, звичайно, поступаються тиску групи, уникають прямого вирішення проблем, не беруть на себе керівництва. Спрямованість на завдання відображає переважання мотивів, пов'язаних із досягненням групою поставлених цілей, захопленість в оволодінні новими навичками і вміннями, самим процесом діяльності, прагнення до пізнання. Спрямованість на себе свідчить про переважання мотивів власного благополуччя, прагнення до особистої першості і престижу; про зайнятість людини власними переживаннями й ігнорування потреб оточуючих. Дослідження в психології спорту свідчать, що більш високий рівень "психічного вигорання" мають спортсмени тих тренерів, у яких переважає спрямованість на взаємодію, порівняно із спортсменами, тренери яких проявляють спрямованість на ре Крім спрямованості особистості, на змагальний психологічний стан, який обумовлює ефективність діяльності в екстремальних умовах, впливає, як уже було вказано, така якість особистості, як схильність до ризику. Взагалі ризик у психології розглядається як ситуативна характеристика діяльності, яка складається з невизначеності результату діяльності і можливих несприятливих наслідків у разі невдачі. Терміну "ризик" відповідають три основних взаємопов'язаних значення: Ризик як міра очікуваного неблагополуччя при невдачі в діяльності, що визначається сполученням вірогідності невдачі і ступеня несприятливих наслідків у цьому випадку. Ризик як дія, яка в тому чи іншому відношенні загрожує суб'єкту втратою. Ризик як ситуація вибору між двома важливими варіантами дії: менш привабливим, але більш надійним і більш привабливим, але менш надійним (результат якого проблематичний і пов'язаний з можливими несприятливими наслідками) [2]. Вибір варіанту поведінки в умовах небезпеки звичайно визначається такими міркуваннями: виграш, який може бути отриманий при даному виборі; небезпека (фізична або іншого порядку), яка існує при цьому виборі;
Страницы: 1, 2, 3
|
