Об'єктивно критерієм успіху-неуспіху реформи, що відбувається нині в Україні, має стати не ступінь перерозподілу влади, а рівень прогресу в напрямі побудови реально діючих демократичних інститутів, що керуються принципами верховенства права. Ключовим завданням політичної реформи в Україні є надання політичному процесові більшої прозорості, підконтрольності та зорієнтованості на національні інтереси. В галузі зовнішньої та безпекової політики ознакою успішності реформи могло б стати повне й однозначне усунення практики кулуарних, підкилимних рішень зі стратегічних та тактичних питань (сюди відносимо питання участі у будь-яких міжнародних союзах, коаліціях, проектах регіональної інтеграції тощо). Стратегічні рішення, що мають довготривалий вплив на міжнародне та внутрішнє становище України, можуть прийматися лише за наявності а) максимально широкої політичної згоди; б) всебічних експертних оцінок. До процесу вироблення та оцінки державної політики слід залучати широке коло експертів, зокрема незалежних; політики, аналітики та журналісти мають отримувати доступ до важливих документів ще на стадії їхньої розробки. На жаль, конституційній реформі так і не вдалося вирішити всю суму проблем, що на сьогодні істотно стримують поступальний розвиток України, заважають її інтеграції в світові та регіональні структури. А проблем таки вистачає.

Звичайно, що в Законі України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. є низка позитивних положень, зокрема: про складення повноважень Кабміном перед новообраною Верховною Радою; щодо надання Кабмінові повноважень з призначення керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) та вирішення установчих питань щодо їхнього статусу; які уточнюють порядок здійснення президентського контролю за актами Кабміну (замість повноваження Президента скасовувати акти Кабміну запропоновано механізм зупинення Президентом дії акта уряду з мотивів неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду); які визначають механізм оприлюднення закону у випадках, коли його не підписує Президент; запровадження порядку звільнення Президентом Генерального прокурора з посади за згодою Верховної Ради. Позитивно сприймаються ідеї про підвищення ролі Верховної Ради у формуванні Кабміну та про відповідальність уряду перед парламентом.

З історії відомо, що проекти конституції можуть готуватися: установчими зборами конституційних конвентів штатів (США), установчими зборами країни (Італія, Індія), конституційними комітетами або комісіями (Франція, колишній СРСР), парламентами (Греція, Іспанія).

Світова практика знає і ряд способів прийняття та зміни конституції- Одним із них є октроїрування, тобто дарування конституції одностороннім актом глави держави (монарха), типовим прикладом якої була Хартія 1814 р., яку Людовик XVIII "подарував" французькому народу.

Деякі конституції мають договірний характер, хоч нині таких актів майже не спостерігається. Прикладом конституції договірного характеру можуть бути англійські конституційні акти -- Біль про права 1689 р., Акт про управління 1709 р. та ін. Можна вказати на договірний характер Основного Закону (Конституції) СРСР 1924 р. Практика розробки і прийняття конституції досить різноманітна. Так, Конституція США була підготовлена установчими зборами, а потім ратифікована конституційними конвентами штатів. Конституція Франції 1958 р. після розробки проекту конституційним комітетом була схвалена шляхом референдуму.

Інколи конституція виробляється установчими зборами (конституантою), які спеціально обираються для створення конституції, після прийняття якої вони припиняють своє існування.

Роль таких установчих зборів неоднакова: в одних випадках вони приймають конституцію, в інших -- лише розробляють її текст, який згодом затверджується шляхом референдуму або іншим чином.

Практика світового конституціоналізму знає випадки, коли конституція розробляється урядом з наступною передачею парламенту чи на референдум. В таких випадках конституційний референдум нерідко перетворюється у звичайний плебісцит, де роль виборців зводиться, фактично, до схвалення урядового проекту Так, до речі, були прийняті Конституція Чілі 1980 р., Конституція Куби 1976 р.

Загальновідомо, що конституція має поєднувати в собі дві, інколи протилежні, якості -- стабільність та динамізм.

Стабільність надає конституції таких рис, як добротність, надійність, сталість. З іншого боку, вона може не реагувати на зміни, що постійно відбуваються в суспільстві. Тому до будь-якої конституції рано чи пізно вносяться зміни, причому існують різні способи такого внесення. Зміни так званих гнучких способів здійснюються звичайним шляхом, тобто прийняттям звичайного закону. Прикладом можуть бути Конституції Великої Британії, Ізраїлю, Індії.

Щодо жорстких конституцій, то тут справа складніша. В таких випадках, як правило, вимагається кваліфікаційна більшість в представницьких органах; повторне голосування; затвердження поправок на референдумі тощо. Так, в Італії для зміни Конституції потрібно провести два послідовні обговорення в парламенті з інтервалом не менше трьох місяців і схвалення при другому голосуванні абсолютною більшістю голосів у кожній з палат. Однак якщо більшість не склала двох третин в кожній із палат, то 1/5 членів будь-якої з палат, 500 тис. виборців чи п'ять обласних рад можуть вимагати проведення референдуму по зміні Конституції, на якому потрібне схвалення більшістю дійсних голосів.

У деяких конституціях є вказівки на те, що перегляд окремих положень (а інколи й всього Основного Закону) неможливий взагалі, або можливий на конкретний період, наприклад, на період надзвичайного стану, війни (див. Конституцію Бельгії).

Порядок зміни конституції в значній мірі залежить від форми політико-територіального устрою держави. Він складніший у федеративних державах і, як правило, простіший в унітарних.

Відповідно до ст. ст. 154--159 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України [1].

Законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII подається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 154 Конституції України) [1].

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України (ст. 158 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам ст. ст. 157 і 158 Конституції.

Висновки

Об'єктивно критерієм успіху-неуспіху реформи, що відбувається нині в Україні, має стати не ступінь перерозподілу влади, а рівень прогресу в напрямі побудови реально діючих демократичних інститутів, що керуються принципами верховенства права. Ключовим завданням політичної реформи в Україні є надання політичному процесові більшої прозорості, підконтрольності та зорієнтованості на національні інтереси. В галузі зовнішньої та безпекової політики ознакою успішності реформи могло б стати повне й однозначне усунення практики кулуарних, підкилимних рішень зі стратегічних та тактичних питань (сюди відносимо питання участі у будь-яких міжнародних союзах, коаліціях, проектах регіональної інтеграції тощо). Стратегічні рішення, що мають довготривалий вплив на міжнародне та внутрішнє становище України, можуть прийматися лише за наявності а) максимально широкої політичної згоди; б) всебічних експертних оцінок. До процесу вироблення та оцінки державної політики слід залучати широке коло експертів, зокрема незалежних; політики, аналітики та журналісти мають отримувати доступ до важливих документів ще на стадії їхньої розробки. На жаль, конституційній реформі так і не вдалося вирішити всю суму проблем, що на сьогодні істотно стримують поступальний розвиток України, заважають її інтеграції в світові та регіональні структури. А проблем таки вистачає.

Звичайно, що в Законі України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. є низка позитивних положень, зокрема: про складення повноважень Кабміном перед новообраною Верховною Радою; щодо надання Кабмінові повноважень з призначення керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) та вирішення установчих питань щодо їхнього статусу; які уточнюють порядок здійснення президентського контролю за актами Кабміну (замість повноваження Президента скасовувати акти Кабміну запропоновано механізм зупинення Президентом дії акта уряду з мотивів неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду); які визначають механізм оприлюднення закону у випадках, коли його не підписує Президент; запровадження порядку звільнення Президентом Генерального прокурора з посади за згодою Верховної Ради. Позитивно сприймаються ідеї про підвищення ролі Верховної Ради у формуванні Кабміну та про відповідальність уряду перед парламентом.

Політична реформа в Україні, на мою думку, міститиме реформування всіх гілок державної влади та системи місцевого самоврядування, формування сильної партійної системи, активізацію діяльності неурядових організацій та громадських об'єднань, вдосконалення політичних принципів та норм, політичних відносин і політичного процесу, підвищення рівня політичної свідомості та політичної культури суб'єктів політики тощо.

Політична система України нині характеризується такими основними ознаками та особливостями, як: 1. Україна проголошена демократичною, соціальною і правовою державою. 2. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, якому належить вся повнота влади. 3. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. 4. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. 5. Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. 6. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. 7. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими тощо.

Ця політична система України багато в чому відповідає рисам та цінностям континентально-європейського типу політичної системи суспільства. Проте для втілення зазначених вище рис та особливостей політичної системи України в життя необхідно визначити нові підходи та нові механізми регулювання суспільних відносин, які спряли би поглибленню демократизації українського суспільства й утвердженню принципу верховенства права, що у свою чергу, вимагає внесення нових змін до Конституції України, тобто продовження процесу конституційної реформи. Тому можна вважати, що положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222 та набуття їх чинності є лише одним з етапів конституційної реформи. Україну, її політичних і державних діячів, науковців, громадськість чекає велика творча і напружена робота з реалізації та вдосконалення Основного Закону держави.

Список літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної ради України 28 червня 1996 року. - К.: Преса України, 1997. - С.10.

2. Конституція України: Наук.-практ. Коментар / В.Б.Авер'янов, О.В.Баштанов, Ю.В.Баулін та ін.; В.Я,Тацій (голова ред.кол.); Академія правових наук України.- Х.: Право; Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

3. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV // Голос України.- 8 грудня. - С.2-3.

4. Опришко В.Ф. Конституційні основи розвитку законодавства України. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. - 185 с.

5. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник.- Вид. 3-тє, виправл. та доповн. - К.: Атіка, 2004. - 512 с.

6. Конституційне право України: Підр. для студ. юрид. спец. вищих закладів освіти / В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фрицький, О.В. Городецький та ін.; В.Ф.Погорілко (ред.). НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького та ін. - 4-те вид. - К..: Наукова думка, 2003.

7. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). - К.: Парламентське вид-во, 2002.

8. Ключковський Ю.Б. Проблеми реформування місцевого самоврядування в Україні // Голос України. - 2005. - 29 липня. - С. 8-9.

9. Ющенко В.А. Звернення Президента України до Верховної ради України у зв'язку з Посланням Президента України до Верховної ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» // Урядовий курєр. - 2006. - 10 лютого. С.2.

10. Нижник Н.Р., Мельниченко В.І. Конституційні зміни в Україні як правова передумова політичної реформи // Політична реформа - гарантія демократичного розвитку українського суспільства. - С.24.

11. Оніщук М.В. Конституційна реформа: вимір відповідальності (до нової національної ідеології та відповідального правління): популярний нарис). - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2004. - 80с.

12. Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. - К.: Атіка, 2006. - 256 с.

13. Рудик П.А. Порівняльний аналіз президентського і парламентського законопроектів про внесення змін до Конституції України. - К.: Атіка, 2004. - 164 с.

14. Коліушко І., Тимощук В. Чи потрібні зміни до Конституції України? // Вибори та демократія. - 2005. - №1(3).- С. 46-55.

15. Мороз О.О. На перший план виходить реформування інститутів публічної влади // Голос України. - 1997. - 26 червня. С.2-3.

Страницы: 1, 2, 3, 4