Притаманна договору факторингу риса відплатності, не може бути змінена сторонами й у випадку, коли вони, керуючись ч. 3 ст. 6 та ч. 5 ст. 626 ЦК України, встановили в укладеному ними договорі його безоплатність, тобто положення, згідно з яким відступлення (відчуження) клієнтом наявного у нього права грошової вимоги до третьої особи на користь фактора не буде компенсуватися зустрічною оплатою зі сторони останнього. Вважаємо, що реалізація сторонами договору подібної можливості, матиме своїм наслідком укладення не договору факторингу, а іншого двостороннього правочину, наприклад, дарування майнового права (ч. 2 ст. 718 ЦК України) тощо.

Принципово іншим буде правовий результат дій сторін договору у випадку, коли вони, не встановивши безоплатність укладеного між ними договору, тим не менш не домовилися і про його відплатність та (або) розмір такої оплати, тобто не визначили ціну договору. У подібних ситуаціях, згідно з ч. 5 ст. 626 ЦК України, що встановлює презумпцію відплатності договору, договір факторингу буде вважатися відплатним. У свою чергу, відсутність у договорі домовленості щодо ціни, надає можливість застосувати ч. 4 ст. 632 ЦК України, що регулює випадки визначення ціни договору, коли така не встановлена домовленістю сторін. Ціна договору у подібних випадках, якщо вона не може бути визначена виходячи з його умов, у тому числі шляхом тлумачення його змісту (ст. 213 ЦК України), визначається на підставі звичайних цін, що застосовувалися в аналогічних договорах на момент укладення цього договору факторингу.

Легальне визначення договору факторингу свідчить про те, що за бажанням сторін та, виходячи з фактично існуючих відносин, цей договір може бути сконструйовано у якості як реального, так і консенсуального договору. У випадку, коли момент укладення договору сторонами пов'язується хоча б з одним із таких фактів, як передання фактором коштів, або відступлення (відчуження) клієнтом права грошової вимоги, договір факторингу є реальним (ч. 2 ст. 640 ЦК України). Напроти, якщо згідно з договором сторони беруть на себе обов'язки здійснити вищезазначені дії на виконання своїх договірних обов'язків лише у майбутньому, договір факторингу є консенсуальним (ч. 1 ст. 640 ЦК України).

Розмежування договорів факторингу на реальні та консенсуальні є найбільш простішим їх поділом на види. Окрім цього, договори факторингу можуть бути диференційовані на: а) факторинг з оплатою та факторинг з оплатою та фінансуванням; б) факторинг розкритий та нерозкритий; в) договір факторингу як основне та акцесорне зобов'язання.

Критерієм поділу факторингових операцій на оплатні та оплатні з фінансуванням слугує передбачений у договорі факторингу порядок перерахування коштів від фактора до клієнта. При оплатному факторингу фактор бере на себе обов'язки з отримання коштів від третьої особи, несе ризик невиконання грошового зобов'язання, тощо, однак перераховує кошти клієнту переважно лише після їх надходження від зазначеної третьої особи (боржника), що звісно у більшості випадків невигідно для клієнта. Більш вдалим для останнього виглядає факторинг з оплатою та фінансуванням, оскільки відповідно до такого різновиду, факторингу фактор одразу після укладення договору факторингу перераховує клієнту більшу частину або всю суму належних йому коштів. Конкретний розмір подібного роду перерахування залежить від багатьох обставин, зокрема, того: є предметом договору наявна чи майбутня вимога, який характер та тривалість мають договірні стосунки фактора та клієнта, наскільки боржник є платоспроможним тощо.

Залежно від наявності у сторін можливості щодо повідомлення боржника клієнта стосовно укладення договору факторингу, розрізняють розкритий та нерозкритий факторинг. При розкритому факторингу боржнику клієнта направляється чи може направлятися повідомлення стосовно укладення між його колишнім та новим кредиторами договору факторингу. Таке повідомлення може надіслати боржнику як фактор, так і клієнт. Напроти, при нерозкритому факторингу обидві сторони цих договірних правовідносин зобов'язані не розголошувати факт укладення договору з причин конфіденційності цієї інформації.

Договір факторингу як зобов'язання може бути основним або акцесорним, забезпечуючи виконання іншого, існуючого між фактором та клієнтом зобов'язання, у якому останній є боржником (абз. 2 ч. 1. ст. 1077 ЦК України). Разом з тим, гл. 49 ЦК України "Забезпечення виконання зобов'язання" не містить вказівки на такий зобов'язально-правовий спосіб забезпечення виконання зобов'язань як договір факторингу. Однак відповідно до ч. 2 ст. 546 ЦК України договором та законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язань, що і має місце у даному випадку в зв'язку з прямою вказівкою ст.1077 ЦК України на договір факторингу як можливий спосіб забезпечення виконання зобов'язань. На підставі цього є достатні підстави стверджувати про необхідність застосування норм ЦК України щодо загальних положень про забезпечення виконання зобов'язань у випадках, коли договір факторингу укладено між сторонами безпосередньо з цією метою. Це зауваження стосується насамперед вимог ЦК України стосовно обов'язкової письмової форми укладення правочину про забезпечення виконання зобов'язань та неможливості забезпечення недійсного зобов'язання.

У міжнародній торгівлі існує також поділ факторингу на прямий та непрямий. Критерієм поділу є наявність факторингової компанії у однієї чи у обох сторін договору купівлі-продажу. При прямому факторингу є лише один фактор (так званий фактор з експорту), з яким продавець-експортер уклав договір факторингу щодо обслуговування грошової вимоги. Це свого роду класична схема факторингових відносин, однак з врахуванням тієї обставини, що боржник перебуває за межами країни знаходження фактора та його клієнта. Більш складна ситуація при непрямому факторингу, оскільки у цьому випадку існує також фактор з імпорту, тобто факторингова компанія країни покупця, з якою останній уклав факторингову угоду, щодо обслуговування своїх зобов'язань [19, с. 232].

Отже, критерієм, за яким договори факторингу розрізняються, є їх ціль, що у свою чергу викликає і відповідні відмінності прав та обов'язків сторін за ним. З викладеного вище випливає, що цивільне законодавство України закріпило можливість здійснення сторонами договору факторингу двох видів факторингових операцій, поширених у країнах Західної Європи та США: факторингу "old line factoring" та "new stile factoring" [2, с. 388].

Особливістю договору факторингу є також те, що він окрім виконання основного зобов'язання фактора з передачі клієнту в розпорядження грошових коштів може передбачати зобов'язання фактора щодо надання клієнту додаткових послуг, пов'язаних з грошовою вимогою, яку він відступає (ст. 1077 ЦК України). Ці послуги можуть бути, наприклад, консультаційними та інформаційними. Їх прикладом є надання фактором маркетингової інформації про стан попиту на ринку, клієнтів та конкурентів, ринкову кон'юнктуру, надання консультацій з питань здійснення розрахунків та ін. Надання зазначених додаткових послуг не є обов'язковою умовою договору факторингу і здійснюється, як правило, у випадках, якщо договори факторингу укладаються між сторонами не одноразово.

1.2 Форма договору факторингу

Форма договору факторингу визначається нормами ст. 513 ЦК України, згідно з якою договір факторингу має бути вчинений у тій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право грошової вимоги за яким передається клієнтом фактору. Договір факторингу, предметом якого є відступлення права грошової вимоги, яка виникла з правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. За домовленістю сторін будь-який договір факторингу може бути укладений у письмовій нотаріальній формі.

Форма договору факторингу, укладеного з нерезидентом, визначається з урахуванням вимог ст. 6 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність" [6, с.377].

Як договір, що вичиняється виключно при здійсненні підприємницької діяльності, договір факторингу, як правило, передбачає отримання фактором плати за передання клієнту обумовленої договором суми грошових коштів.

За договором факторингу фактор сплачує клієнтові суму грошової вимоги, права за якою придбані фактором, зменшеною на суму своєї винагороди. Розмір винагороди фактора може визначатися: у конкретній сумі грошових коштів; у вигляді відсотків від розміру вимоги, права за якою відступлені; у вигляді різниці між номінальною вартістю права вимоги та її ринковою (оціночною) вартістю, а у разі авансування клієнта фактором розмір винагороди фактора може визначатися залежно від розміру облікової ставки НБУ, збільшеної на деяку кількість відсотків.

На визначення сторонами договору факторингу розміру винагороди фактора можуть впливати різноманітні чинники, зокрема форма розрахунків за договором, на якому ґрунтується вимога, права за якою відступаються; фінансовий та майновий стан клієнта та (або) боржника; строк платежу за договором, на якому ґрунтується вимога, право за якою відступається; розмір грошової вимоги, право за якою відступається, та ін.

Розглядаючи умови розрахунків між сторонами договору факторингу, можна зазначити, що у практиці здійснення факторингових операцій найпоширенішими є два типи стандартних умов розрахунків між клієнтом та фактором: здійснення платежу на користь клієнта у розмірі, визначеному договором, після закінчення визначеної кількості днів після придбання фактором грошової вимоги (Fixed Period (FMP), та здійснення платежу на користь клієнта безпосередньо після того, як фактор отримує платежі за відступленою вимогою від боржника (рау-as-paid) [16, с. 56].

У разі використання сторонами перших із зазначених платіжних умов розрахунки, як правило, здійснюються таким чином: спочатку авансова сплата більшої частини (80-90 %) вартості відступленої грошової вимоги, що сплачується фактором протягом визначеного у договорі строку після придбання фактором права вимоги; остання частина (10-20 %) бронюються на випадок пред'явлення боржником вимог до заліку та сплачуються клієнтові за їх відсутністю після отримання всієї суми боргу від боржника за відрахуванням суми винагороди фактора [4, с. 38-39]. Договір факторингу, ціллю якого є забезпечення виконання зобов'язань клієнта перед фактором, не передбачає передачі клієнтові фактором грошових коштів та, як правило, не передбачає отримання фактором плати. Фактор має лише право на отримання суми боргу, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, однак сторони можуть встановити в договорі і інше (ч. 2 ст. 1084 ЦК України).

1.3Предмет договору факторингу

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне у майбутньому (майбутня вимога) (ст. 1078 ЦК України). Оскільки предметом договору факторингу є лише право грошової вимоги, всі інші права та обов'язки за договором, укладеним між клієнтом і боржником, зберігаються за клієнтом. На відміну від цесії, за якою іншій особі може бути передана будь-яка вимога, предметом договору факторингу може бути лише грошова вимога, що ґрунтується на основному договорі клієнта, який пов'язаний з його підприємницькою діяльністю (наприклад, вимога щодо отримання грошових коштів в рахунок оплати поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг).

Предметом факторингу може бути грошова вимога у валюті України або в іноземній валюті. Однак здійснення факторингу грошових вимог в іноземній валюті та національній валюті України при експорті клієнтом-резидентом товарів, робіт, послуг (так званий "експортний факторинг") в Україні ускладнено. Останнє викликано нормами ЗУ "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" [7, с. 364], які імперативно передбачають зарахування виручки в іноземній валюті від здійснення експортних операцій на валютні рахунки експортерів в уповноважених банках у терміни, що не перевищують максимальні терміни, визначені цим Законом, і встановлюють відповідальність за не зарахування цієї виручки на рахунки клієнта. Вимоги вказаного Закону поширюються в Україні і на розрахунки за експортно-імпортними операціями резидентів у національній валюті (п. 17 Указу Президента України "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі").

Грошова вимога, що відступається фактору, повинна бути визначена таким чином, щоб її можна було відокремити від інших грошових вимог клієнта, тобто така грошова вимога повинна бути конкретизована в момент укладення договору. Така конкретизація може бути досягнена шляхом зазначення у договорі факторингу будь-яких відомостей, які дають можливість визначити, яка саме грошова вимога відступається (наприклад, шляхом зазначення договору, на якому вона ґрунтується, боржника, виду товарів, робіт, послуг, за які мають бути сплачені грошові кошти, суми платежу, строку його сплати, або взагалі зазначення того, що відступаються всі вимоги, які виникають з договорів поставки певного виду товару).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5