Виключна юрисдикція. Співтовариство має виключну юрисдикцію в галузях, стосовно яких формулювання положень Договору або їх контекст точно вказують на те, що саме вони надають Співтовариству повні й чітко визначені повноваження, виключаючи водночас будь-яку можливість для держав-членів діяти в односторонньому порядку, навіть до того, як інституції Співтовариства використають ці повноваження, прийнявши відповідні положення.

Конкуруюча юрисдикція. Цей вид юрисдикції завжди розглядався як виключний і тимчасовий. Крім того, певна кількість галузей не була спеціально віднесена Договором до юрисдикції Співтовариства, але вони потенційно є сферою, за яку співтовариство несе відповідальність. Доти, доки інституції Співтовариства не прийняли законодавство в цій сфері, держави-члени мали щодо неї конкуруючу юрисдикцію. Але навіть тут повноваження держав-членів не були обмеженими, оскільки ці держави не могли порушувати норми, що стосуються заборони дискримінації, або обмежувати принцип вільного переміщення товарів, осіб, послуг, капіталу.

Паралельна юрисдикція. Цей принцип належить до сфер, в яких право Співтовариства є додатковим до національного права. Так, право конкуренції забороняє лише зловживання з боку одного чи кількох підприємств своїм домінуючим становищем на спільному ринку або на значній його частині як „несумісне із спільним ринком” і таке, що „може негативно позначитися на торгівлі” між державами-членами. Тому підприємства, які контролюють істотну частину лише національного ринку, в ст. 86 ДЗЕС не зазначені. Національні органи влади можуть використовувати паралельну юрисдикцію, коли вона стосується права поведінки таких компаній щодо порушення правил конкуренції.

У найширшому значенні пряма дія може бути визначена як механізм, що надає громадянам можливість покладатися на положення права Співтовариства під час судового слухання в національному суді, від якого вимагається підтверджувати, захищати і впроваджувати права, які надаються цими положеннями. Певна річ, це не є офіційним визначенням, яке можна відшукати в положеннях Договору або в будь-яких інших законодавчих актах Співтовариства.

Принципи:

1) Норма повинна бути чіткою. Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цю вимогу, яка, на його думку, має бути достатньою, навіть якщо наслідки застосування норми важко передбачити.

2) Норма повинна бути безумовною. Цей критерій означає, що суб'єктивне право, яке надається тією чи іншою нормою, не може залежати від суб'єктивістських тлумачень будь-яких офіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституції Співтовариства як такі, а й органи влади держав-членів.

Пряма дія постанов(регламентів)

Оскільки ст. 189 ДЗЄС вказує, що регламенти ЄС мають загальне застосування, є цілісно обов'язковими і мають пряме застосування, є цілісно обов'язковими і мають пряме застосування в усіх державах-членах, не викликає сумніву той факт, що регламенти переважно мають пряму дію. До того ж ця пряма дія може бути як вертикальною, так і горизонтальною. Однак презумпція прямої дії регламентів може бути заперечена, оскільки деякі з них не відповідають встановленим Судом Європейських Співтовариств вимогам до актів прямої дії або хоча б тому, що вони за своєю природою не можуть наділяти правами фізичних осіб.

Пряма дія директив

На перший погляд, здається, що директиви також входять до категорії, яка може бути оцінена з точки зору її прямої дії. Враховуючи те, що ст.189 ДЗЄС: а) встановлює обов'язковість директиви для кожної держави-члена, якій вона направляється, щодо запланованих результатів; б) залишає при цьому національним органам влади право вибору форм і методів своєї імплементації; в) виключає визначення директиви як такої, що має „пряме застосування”, директиви, в принципі, не можуть мати прямої дії. Однак Суд Європейських Співтовариств виділяє дві категорії директив, які можуть мати пряму дію.

Перша складається з директив, які не були імплементовані належним чином

або не були імплементовані належним чином або не імплементовані до закінчення визначеного терміну.

Друга категорія стосується директив (або певних частин директив), які не потребують імплементації. Суд Європейських Співтовариств встановив, що цей підрозділ директиви відповідає критеріям, необходним для набуття прямої дії. Він не тільки містить зобов'язання, що не допускають встановлення будь-яких винятків чи умов, а й міркування правової визначеності, коли фізичні особи можуть посилатися на це зобов'язання, навіть якщо воно міститься в документі, який у цілому не має прямої дії. Пряма дія директив викликає певну кількість питань та проблем, які СЄС змушений був розглядати з „власної ініціативи”, тим самим знову підтверджуючи свою правотворчу роль.

Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС

За умови заснування Співтовариства на дійсно федеральній моделі, навряд чи виникло б питання щодо того, як право ЄС має бути пристосованим до національних конституційних систем. Нинішня правова система Співтовариства залишається зверненою більше до міжурядової моделі, ніж до федеральної. Вона залишається такою, що значною мірою залежить від методу, за допомогою якого правові порядки окремих держав пристосовуються до неї. А це, у свою чергу, залежить від національного конституційного устрою, який встановлює зв'язок із правом Співтовариства.

Враховуючи все, про що йшлося, правові системи держав - членів Європейського Співтовариства (як і великої кількості інших держав світу) можна поділити на дві категорії, відповідно до яких вони застосовують міжнародні договори: а саме згідно з теоріями монізму і дуалізму. Теорія монізму виходить із припущення, що міжнародні договори і національне право становлять частини одного правового порядку. В межах цього правового порядку міжнародне право має пріоритет над правом національним. Згідно ж з теорією дуалізму робиться протилежне припущення, яке полягає в тому, що міжнародне й національне право являють собою два різних правових порядки. Отже, міжнародне право може стати частиною національного права лише за допомогою трансформації у національне законодавство. Більшість країн ЄС (Франція, Бельгія, Нідерланди, Іспанія) прийняли моноістичний підхід. А такі, як Сполучене Королівство й Італія, застосовують дуалістичну модель.

Поділ правових систем на моністичну і дуалістичну впливає на спосіб, за допомогою якого національні конституції пристосовуються до права Співтовариства. При цьому необхідно зважати на дві точки зору. Перше з них полягає в тому, що ця відмінність підходів не створювала ніяких значних практичних проблем для впровадження права Співтовариства, зокрема з його прямої дії та верховенства. Згідно з другою точкою зору - необов'язково вважати, що складнощі, які виникають, в основному мають місце в країнах, які застосовують дуалістичну систему.

Верховенство права ЄС і наслідки цього: теорія; принципи; умови верховенства

Норма права Співтовариства для того, щоб бути повністю імплементованою, має відповідати двом вимогам. По-перше, необхідна можливість посилатися на неї у національному суді, який би захищав це право. Необхідно, щоб національний суд також надавав пріоритет нормі Співтовариства у випадках, якщо вона суперечить нормі національного права. В цьому полягає принцип верховенства, або пріоритету, права Співтовариства. Враховуючи те, що верховенство права Співтовариства над національним правом є принципом, держави-члени забов'язані також забезпечувати, щоб жодна норма національного законодавства не була перешкодою для повної ефективності норм права Співтовариства.

Право Співтовариства намагається залучити до участі громадян ЄС, дозволивши їм захищати свої певні права в національних судах, хоч і під пильним наглядом Суду Європейських Співтовариств. Верховенство права Співтовариства забезпечує, що наслідком будь-якого конфлікту між ним і національною нормою буде надання пріоритету праву Співтовариства.

Таке поєднання прямої дії та верховенства з правової точки зору становить радикальне відхилення у відносинах між національним правом і правом міжнародних інституцій, у яких ця країна має членство, Співтовариство не є першою правовою системою, відповідно до якої норми міжнародного права наділяють фізичних осіб правами, які національні суди повинні захищати. Але воно є першою системою, що використовує міжнародне право і вимагає від усіх національних судів країн, що підписали Договір, захищати і впроваджувати певні права, надані фізичним особам, - на відміну так званих самовиконуваних договорів, згідно з якими ці права захищаються лише що ініціативою однієї з держав-членів.

Однак не всі положення права Співтовариства мають пряму дію. Для того щоб відповідна норма набула прямої дії, вона повинна відповідати критеріям, розробленим СЄС, а саме: бути зрозумілою і чіткою, не мати застережень, що роблять її чинність залежно від подальших законодавчих дій як на національному рівні, так і на рівні Співтовариства. Користуючись цими критеріями, Суд має можливість наділяти прямою дією значну кількість положень, не тільки найбільш очевидні, наприклад регламенти, а й статті Договору, рішення і, можливо, найменш придатні для цього акти - директиви.

Особливо помітними в прецедентному праві Суду Європейських Співтовариств є дві тенденції: з одного боку, воно не обмежує прямої дії зобов'язань, які мають негативний характер, а з іншого - забезпечує, що пряма дія надає громадянам право оскаржувати дії чи бездіяльність не тільки національних органів влади, а й інших приватних осіб. Однак при цьому не слід плутати пряму дію з прямим застосуванням.

Юридична сила, принципи дії правових норм ЄС і застосування цих норм у судовій практиці: наслідки верховенства права ЄС; судовий захист, його принципи і наслідки підсудності; принципи рівного доступу до захисту і адекватного відшкодування

Будь-які матеріальні права і обов'язки без ефективних засобів судового захисту мають дуже незначну практичну цінність для тих, чиїх інтересів вони стосуються. Без таких засобів зацікавлені сторони майже повністю залежать від доброї волі інституцій і громадян, на яких покладаються зобов'язання. Така добра воля не може бути постійно гарантованою, тому необхідно, щоб виконання цих обов'язків тими, на кого вони покладаються, було предметом неупередженого розгляду незалежним арбітром, тобто органами судової влади. Власне для забезпечення такого розгляду ДЗЄС встановлює широке коло засобів судового захисту. Але вони є дуже загальними внаслідок таких причин:

1)вони можуть бути як прямими (у випадках, коли позов подається позивачем безпосередньо до СЄС\СПІ), так і непрямими (коли національний суд звертається по допомогу до СЄС у справах, в яких застосовується право Співтовариства);

2)до захисту залучається як Суд Європейських Співтовариств, так і національні суди; останні, зокрема, за допомогою механізму процедури преюдиційного звернення;

3)судовий розгляд дозволяється широкому колу позивачів і заявників, тобто не тільки інституціям-позивачам, таким як Комісія, а й приватним особам;

4)вони є як загальними (наприклад, позови, що вчиняються на основі ст. 169,173,175 ДЗЄС, так і спеціалізованими (наприклад позови, які подаються відповідно до ст.93(2) щодо державної допомоги).

Право ЄС принципово спрямовано на захист приватної особи, яка заохочується впроваджувати його та покладатися на нього в національних судах. Однак, якщо дозволити останнім тлумачити і застосовувати право Співтовариства незалежно один від одного і від будь-якого іншого судового органу влади, то й призведе до появи величезної системи дуже суперечливого прецедентного права. Для того щоб уникнути цього, національним судам була надана можливість звертатися по допомогу до СЄС у тих випадках, коли вони не в змозі самі вирішити проблеми, що виникають з права ЄС. Це забезпечує впровадження національними судами необхідного ступеня одноманітності під час вирішення ними таких проблем.

Висновки

Співтовариство є першим органом, який надав особам приватного права можливість використовувати заходи судового захисту для реалізації прав, якими їх наділило національне право, як за допомогою прямих дій - шляхом безпосереднього звернення до СЄС, так і непрямих дій - через процедуру надання преюдиційних тлумачень. Все це, безумовно, заслуговує на оплески. Однак можна поставити запитання: чи відповідає система засобів судового захисту, яка майже не змінилася з часу створення Співтовариства, сучасним вимогам права Співтовариства? На особливу увагу заслуговують таких три проблеми.

Доступ до правосуддя. Серед принципових завдань будь-якої правової системи значна увага має приділятися наданню громадянам якомога ширшої можливості використання засобів судового захисту. Наскільки це відповідає дійсності стосовно Співтовариства? Для того щоб громадяни мали можливість використовувати звернення до правосуддя, географічне розташування судових органів повинне бути якомога зручнішим. Проте Європейський Союз має лише один суд, який знаходиться в Люксембурзі. Це робить судові органи Співтовариства, які простягаються від Південної Іспанії до Північної Франції, дуже віддаленими для більшості людей. Ця обставина виявилась очевидним аргументом на користь судової децентралізації.

Процесуальний ефект. Ця проблема тісно пов'язана за попередньою. Зокрема, процес надання преюдиційного тлумачення може бути дуже тривалим. Тривала процедура має два побічних ефекти. Перший полягає в тому, що в багатьох справах скористатися перевагами такого судового захисту можуть лише ті, хто має достатні фінансові можливості. Другий - у деяких випадках до європейського права звертаються під час розгляду кримінальних справ з єдиним наміром добитися надання преюдиційного тлумачення, щоб затягти весь судовий процес.

Виконання судових рішень. Судові органи, яким не надана можливість примусового виконання рішень, втрачають значну частину своєї ефективності. На національному рівні розпорядження про сплату платежів фактично є неефективними, якщо немає засобів для їх впровадження, включаючи, у разі необхідності, службу судових виконавців для отримання платні. Тут Суд обмежений і може покладатися лише на добру волю національних органів з виконання судових рішень.

Використані джерела

1) Кернз Волтер „Вступ до права Європейського Союзу”

2) І.Б. Усенко „Основи правознавства”

3) Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. „Основи правознавства України”

4) Г.С. Грай „Майбутнє України в руках молоді. Бесіди з правового виховання”

5) Всесвітня мережа Internet

Страницы: 1, 2