Бездіяльність однієї особи певним чином обумовлює поведінку іншої особи, може змушувати її бездіяти або чинити якісь дії. Ще більше значення бездіяльність має в світі техніки, де вона може бути причиною багатьох суспільно небезпечних наслідків. Багато суспільно небезпечних діянь може бути вчинено бездіяльністю особи, на яку покладений обов'язок вчинити певні дії, необхідні для нормальної роботи державного апарату, виробничого колективу, для охорони здоров'я людей і т. ін.

Немає сумніву, що, наприклад, мати, яка навмисно не дає народженій дитині їсти, не годує її, щоб позбутися, внаслідок чого настала смерть немовляти, вчинила вбивство тобто між бездіяльністю матері і смертю дитини є безпосередній причинний зв'язок.

При вчиненні злочину бездією злочинна поведінка проявляється в невиконанні спеціального юридичного обов'язку. Тільки при наявності такого обов'язку до вчинення особою активних дій можна мовити про злочинну бездіяльність. Кримінальне право України в багатьох статтях прямо вказує на причинний зв'язок між бездіяльністю та шкідливими наслідками. Наприклад, в ст.167 КК передбачається відповідальність за невиконання посадовою особою своїх обов'язків, що завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих юридичних і фізичних осіб. Як і в усіх інших подібних випадках кримінальна відповідальність за ст.167 КК може мати місце лише тоді, коли на посадову особу її посадовим станом чи колом повноважень було покладено обов'язок діяти при певних обставинах і якщо наслідки, які настали від цього, були в причинному зв'язку з бездіяльністю посадової особи. Пленум Верховного суду України в постанові від 27 грудня 1985 p. вказав, що в справах про посадові злочини необхідно з'ясовувати всі фактичні обставини, в тому числі посадовий стан і коло повноважень особи, її поведінку до вчинення злочину, мотив, мету і характер вчинених дій, їх зв'язок із посадовим становищем притягнутої до відповідальності особи та наслідками, що настали. Див.: п.2 постанови Пленуму Верховного cyдy України від 27 грудня 1985р. «Про судову практику в справах про перевищення влади або службових повноважень», -- Постанови Пленуму Верховного суду України. - К. 1995. - С. 147.

Отже, причинним зв'язком в кримінальному праві називається такий зв'язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище -- злочинні наслідки.

При цьому перше з них є причиною, а друге -- наслідками. Таким чином, в кримінальному праві за загальним правилом, кримінальна відповідальність настає за причинно обумовлені злочинні наслідки, тобто за злочинне вчинення суспільно небезпечної шкоди. Разом з тим, в окремих випадках кримінальна відповідальність настає не за злочинну вчиненість шкоди, а за злочинну обумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка не була причиною, а лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди. Наприклад, лікар не надав допомоги хворому, внаслідок чого сталися тяжкі наслідки (ст.113 КК), або злочинно-недбале ставлення особи, якій доручено охороняти державне чи колективне майно, до своїх обов'язків, що потягло розкрадання, пошкодження або загибель цього майна (ст.91 КК).

Вказані в законі наслідки заподіяні не лікарем чи охоронцем, їх бездіяльність лише обумовила настання таких наслідків, тобто була умовою, яка сприяла перетворенню можливості в дійсність.

Тому поруч з причинами настання злочинних наслідків необхідно відрізняти і умови, які не були причиною цих наслідків, але сприяли їх настанню.

Умови -- це такі явища, які самі не здатні, не спроможні породити певні наслідки, але які сприяють їх настанню. Умови грають важливу роль у розвитку причинного зв'язку -- вони можуть значно полегшувати дію причини або перешкоджати їй.

Кримінальна відповідальність за злочинну обумовленість настає лише в тих випадках, коли однією із умов настання злочинних наслідків була бездіяльність відповідальної особи. В цих випадках кримінальна відповідальність настає не за заподіяння шкоди, а за невідвернення її, за незапобігання шкоді, яка була заподіяна іншими особами чи іншими джерелами (стихійне лихо, поведінка тварин, фізіологічні процеси і т. ін.).

Якщо ж однією з умов настання злочинних наслідків були конкретні дії іншої особи, то дії особи не можуть бути визнані причиною певних наслідків і ця особа не може бути за них відповідальною. Наприклад, В. -- майстер залізничної ділянки, призначив колійним обхідником М. без належного дозволу лікаря. По дорозі на свою ділянку М. грубо необережно йшов по залізничній колії і потрапив під потяг. В ухвалі суд зазначив, що хоча дії В. і були однією умов смерті М., але вони не були причиною смерті, а тому В. не повинен нести відповідальність за її настання.

Причинний зв'язок в кримінальному праві має значення лише стосовно протиправної дії чи бездіяльності. Встановлювати причинний зв'язок між легальними діями та їх наслідками не має кримінально-правового глузду. Причинний зв'язок є обов'язковою ознакою складу злочину не тільки в діях виконавця злочину, але і в злочинних діях співучасників.

В різних правових системах існують різні теорії причинності. Самою поширеною є теорія conditio sine qua non причина -- це та умова, без якої наслідки не настануть.

Згідно з цією теорією дії людини визнаються причинами події, якщо вони були однією з необхідних умов настання події. При цьому теорія conditio sine qua non виходить з того, що всі далекі чи близькі умови настання певної події рівні, рівнозначні. Кожна з таких умов, якщо вона задовільнює вказану вимогу, може бути причиною пригоди, події.

Виходячи з рівнозначності умов, які можуть бути причиною, ця теорія була названа теорією еквівалентності.

Теорія еквівалентності визнає причинний зв'язок між діями людини і наслідками, які настали, у всіх тих випадках, коли ці дії були необхідною попередньою умовою наслідків.

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою насталих наслідків, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з'ясується, що без цих дій наслідки або зовсім не настали б, або вони були б зовсім іншого характеру, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою насталих наслідків. У такому випадку питання про об'єктивні підстави кримінальної відповідальності вирішуються позитивно.

Навпаки, якщо при такому уявному виключені з'ясується, що наслідок і без сприяння цього вчинку все рівно настав би і саме таким, то певні дії не можна вважати   необхідною умовою насталих наслідків. Згідно з теорією еквівалентності причинний зв'язок не виключається:

а) якщо наслідки настали лише завдяки особливим властивостям (фізичним чи психічним) потерпілого;

6) якщо між початковими діями і наставшими наслідкам приєдналися і діяли сили природи, приєдналась діяльність потерпілого чи інших осіб. Хоча теорія еквівалентності виходить із принципу рівності всіх умов, необхідних для настання певних наслідків, але в дійсності її прихильникам доводиться відхилятися від цього принципу при вирішенні питання про відповідальність з вчинений злочин.

Хибкість теорії conditio sine qua non в тезі про рівність еквівалентність умов настання наслідків. В дійсності умови настання наслідків дуже різні, дуже різні їх ролі.

Теорія еквівалентності була пануючою в Німеччині, Росії, Австрії. Тепер вона має перевагу в законодавстві Японії.

В кінці XIX сторіччя в кримінально-правовій науці з'явилась теорія адекватної причинності, яка почала конкурувати з теорією еквівалентності. Згідно з теорією адекватної причинності, причиною злочинного наслідку можуть бут лише такі дії особи, які взагалі, а не лише в цьому конкретному випадку, здібні спричинити такі наслідки.

Причинний зв'язок між діями і насталими наслідкам відсутній, якщо ці наслідки не типові, не адекватні діям.

Із наведеного видно, що теорія адекватної причинності відхиляє об'єктивний характер причинного зв'язку і замінює його суб'єктивним уявленням про типовість чи нетиповість злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона вирішення питання про причинний зв'язок повністю віддає на розгляд суду і не дає наукових для цього підстав.

В англо-американській системі права розуміння причинного зв'язку склалося, головним чином, стосовно справ про вбивство.

Англо-американська доктрина чітко не розрізнює причинного зв'язку і провинності. Замість того, щоб спочатку встанови-ти причинний зв'язок і лише після цього перейти до вирішен-ня питання про вину, в англо-американському праві обидва во-ни вирішуються як одне питання про «найближчу причину». Поняття “найближчої причини” не має певно визначених меж. Твердо встановленим вважається лише положення про те, що існує відома межа, за якою право відмовляється стежити за низкою причинності, тому і сама дія за цією межею вбачається як занадто далекою, щоб бути винною.

Але де знаходиться ця межа і за допомогою яких крите-ріїв вона може бути встановлена -- на ці питання не відпо-відають ні судова практика, ні доктрина англійського права. Доктрина взагалі відмовляється сформулювати загальне правило, яке встановлює таку межу, а практика змогла ви-робити лише ряд положень, які стосуються окремих питань.

Невизначеність критеріїв «найближчої причини» можна доказати на такому прикладі. Як в англійському, так і в американському праві існує стародавнє правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому тілесного ушкодження, оскільки причина далеко від наслідків. Кенни К. Основы уголовного права. - М., 1849. - C.139. Про невизначеність поняття «найближчої причини» може свідчити і те правило, створене англійськими судами: якщо внаслідок недбалості машиніста створюється небезпека аварії потягу хто-небудь із пасажирів, вважаючи аварію неминучою, вистрибне і загине, то питання про те, чи була недбалість машиніста причиною смерті пасажира, вирішується різно, залежно від того, чи вистрибнув би за таких умов той, хто має середнє самовладання чи це зробила б лише людина, яка має дуже велику боязливість.

Недоліки поняття найближчої причини в тому, що в ньому немає наукових критеріїв визначення причинного зв'язку, що воно не дає суду певних критеріїв для висновків і міркувань про причинний зв'язок як ознаку об'єктивної сторони злочину.

Список використаної літератури

1. Конституция (Основной Закон) Украины;

2. Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. Бюллетень законодательства и юридической практики Украины. Специальный выпусук 1994г.

3. Постановление Пленума Верховного Суда Украины от 28 июня 1991г. №3 с изменениями, внесенными Постановлением Верховного Суда Украины от 4 июня 1993г. №10 «О судебной практике по делам о хулиганстве» //Сб. Постановлений Пленума Верховного Суда Украины в уголовных и гражданских делах;

4.Бюллетень законодательства и юридической практики Украины. -- 1995.--№1.--С.169-175;

4. Воробьев Л.В. Основные категории и законы материалистической диалектики. -- М.: Изд-во МГУ, 1962. -- С.360;

5. Ефимов М. Причинная связь в уголовном праве //Сов. юстиция. -1966.--№15.-С.8-9.;

6. Кудрявцев В.Н. К вопросу о причинной связи в уголовном праве //Сов. государство и право. -- 1950. -- №1. -- С.37-39;

7. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву.- М.: Госиздат. -- 1961. -- С.666;

8. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. -- Ростов: Изд-во Ростовского ун-та. -- 1977. -С.215;

9. Тройнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. - М.: Госиздат. - 1961. -- С.388;

10.Философский словарь. -- Под ред. Фролова И.Т..-- 4-е изд. -- М. .-Политиздат. -- 1980;

11.Церетели Т.В. Причинная связь в уголовном нраве. -- М.: Госюриздат -- 1963. - С.382;

12.Черненко А.К., Ременсон А.Л. Категория причинности и её применение в уголовно-правовых и криминологических исследованиях. //Проблемы причинности в криминологии и уголовном праве. -- Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та. -- 1983. -- С.10-22.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7