2) довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Тому для видачі такої інформації нотаріусу має бути подано свідоцтво про смерть заповідача.

Ці правила діють незалежно від того, хто звертається до нотаріуса. Навіть

у тих випадках, коли заповіт є доказом у кримінальній справі, видати його нотаріус не має права. Якщо слідчий наполягає, то необхідно проводити виїмку. Зрозуміло, що у такому разі вини нотаріуса у розголошенні таємниці не буде.

Відповідно до п. 4 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України довідки про заповіти (про наявність заповіту, його зміст тощо) видаються гро-мадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялась нотаріальна дія, на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства. Довідки про вчинені нотаріальні дії та докумен-ти видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провад-женні, а також спадкоємцям за законом лише після смерті заповідача при поданні свідоцтва про його смерть.

До смерті заповідача зазначених у заповіті спадкоєм-ців не можна вважати особами, щодо яких вчинялася нотаріальна дія, тому вони не мають права одержувати інформацію про заповіт, навіть якщо він їх стосується.

З метою фіксації усіх фактів надання інформації, що становить нотаріальну таємницю, усі запити потрібно реєструвати у реєстрі вхідної кореспонденції.

Особи, які одержали відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці, не мають права її розголошувати. Варто погодитися з думкою С. Я. Фурси, що у тих випадках, коли в судовому засіданні розголошується нотаріальна таємниця, є підстави клопотати про проведення закри-того судового розгляду [23;77].

Недодержання таємниці вчинення нотаріальної дії саме по собі не може бути підставою для визнання її недій-сною.

Так, у лютому 1988 р. Б. пред'явив позов до С. про визнання заповіту недійсним і поділ спадкового майна. Позивач зазначав, що його мати, після смерті якої спадко-ємцями за законом є він і відповідачка, 27 липня 1987 р. склала заповіт на належний їй будинок на користь відпо-відачки, перебуваючи в тяжкому стані, в якому не могла керувати своїми діями. У судовому засіданні

Б. змінив підстави позову і просив визнати заповіт недійсним у зв'язку з порушенням таємниці останнього.

Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням судової колегії в цивільних справах Одеського обласного суду від 27 лютого 1992 р. у позові відмовлено.

У касаційній скарзі Б. просить задовольнити його позов і скасувати це рішення, оскільки воно постановлене без урахування допущеного порушення таємниці і порядку посвідчення заповіту.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга не підлягає задо-воленню з таких підстав.

Судом встановлено, що 27 липня 1987 р. мати пози-вача склала заповіт на належний їй на праві власності жилий будинок на ім'я дочки С. Цей заповіт відповідно до вимог статей 541, 542 ЦК власноручно підписано за-повідачкою і посвідчено заступником головного лікаря по медичній частині лікарні, в якій вона перебувала на лікуванні під час складання заповіту.

Заповіт був складений згідно з волевиявленням спадкодавиці, що підтверджується показаннями ряду свідків. Доводи позивача про те, що заповіт має бути визнано недійсним, оскільки порушено таємницю заповіту (його складено в палаті лікарні у присутності інших хворих і цього ж дня вручено відповідачці), не ґрунтуються на за-коні. Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, даними в п. 8 постанови від 31 січня 1992 р. № 2 "Про судову практику в справах за скаргами на нотарі-альні дії або відмову в їх вчиненні", нотаріальна дія не може бути скасована лише з мотивів недодержання таєм-

ниці її вчинення, оскільки законодавством про нотаріат такі наслідки не передбачені. Виходячи з цього, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України за-лишила постановлене у справі рішення без зміни [37;89].

Інші види професійної таємниці.

Якщо проаналізувати чинне законодавство України, то можна зробити висновок, що існує досить широке коло осіб, на яких поширюється розглядуваний нами принцип нерозголошення професійної таємниці. Але чіткої систематизації або належного викладення інформації з цього приводу навіть у сучасних наукових працях знайти досить важко.

Проведемо деякий аналіз.

Перш за все необхідно звернути увагу на державну таємницю.

Поняття державної таємниці та конфіденційної інформації визначається у Законі України від 02.10.192 „Про інформацію”, а також у Законі України від 21.01.1994 „Про державну таємницю”. Державною таємницею є таємна інформація, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці Ук-раїни та які визнані державною таємницею у спеціальному порядку, встановленому Законом України „Про державну таємницю”.

Згідно зі ст. 8 Закону України „Про державну таємницю”, не відноситься до державної таємниці інформація: про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, про аварії, катаст-рофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які ста-ли або можуть статися і загрожують безпеці громадян; по стан здо-ров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; про факти порушень прав і свобод лю-дини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, ор-ганів місцевого самоврядування та їх службових осіб, інша інфор-мація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бу-ти засекречена.

Засекречування інформації, що віднесена до державної таємниці, здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації, в залежності від обмеження доступу до неї та рівня її охорони державою, грифу сек-ретності - „особливої важливості”, „цілком таємно”, „таємно” (части-на друга ст. 8 Закону). Причому гриф секретності є обов'язковим реквізитом кожного матеріального носія інформації, що віднесена до державної таємниці.

За розголошення державної таємниці передбачена кримінальна відповідальність, згідно зі ст. 328 Кримінального кодексу України від 05.04.2001*.

Однак, ця стаття передбачає відповідальність лише осіб, яким ці відомості були доручені або стали відомими у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Громадяни, яким випадково стала відома інформація, що містить державну таємницю, і які потім їх розголосили, не є суб'єктами дано-го злочину і тому притягнуті до кримінальної відповідальності за цією статтею бути не можуть.

Конфіденційна інформація. Конфіденційними є відомості, які знаходяться у володінні, кори-стуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (частина друга ст. 30 Закону України „Про інформацію”). Сю-ди належить інформація професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержана на власні кошти громадян та юридичних осіб, або така, яка є предметом їхньо-го професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці. Ре-жим доступу до такої інформації, включаючи належність її до кате-горії конфіденційної, самостійно визначають відповідні громадяни та юридичні особи, які й встановлюють для неї систему (способи) за-хисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського ха-рактеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Вер-ховною Радою

* Розголошення державної таємниці.

1. розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

Конфіденційною інформацією, фактично, не може бути власна інформація органів влади (інформація про їхню діяльність), оскільки останні здійснюють свою діяльність на користь суспільства і не мають права утаємничувати інформацію, що знаходиться у їхньому володінні (за винятком інформації, що у встановленому по-рядку відноситься до державної таємниці). Разом з тим, якщо орган влади володіє інформацією, яку віднесено до категорії конфіденційної якоюсь іншою особою (наприклад, підприємством), тоді орган влади не матиме права викривати її, якщо інше не встановлено законодавством.

Нещодавно ухвалений Закон України „Про внесення змін до де-яких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” доповнив Закон України "Про інформацію" ст. 47-1, згідно з якою „Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільна значимою”, а та-кож доповнив ст. 30: „Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільна значи-мою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власни-ка на її захист”.

Таким чином, суттєво покращилися можливості захисту в суді прав журналістів у разі розповсюдження журналістами інформації з обмеженим доступом, якщо вона є суспільне значимою.

Хоча чіткого визначення поняття „суспільно значима інфор-мація” немає, а сам термін залишається оціночним, журналістам вар-то посилатися на вищезгадані норми закону та у кожному конкретному випадку готувати аргументи, чому він чи вона вважає, що поширена інформація була суспільно значимою. [54;14] Разом з тим варто зазначити, що відповідно до Закону України від 16.11.1992 „Про друковані засоби масової інформації” журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації. Хоча в статті існує така помітка: за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду. І тут постає питання, коли висувається така вимога та у яких випадках, і чи зобов'язаний журналіст давати показання як свідок з приводу того, що стало йому відомим при виконанні професійних обов'язків. На мій погляд чіткої правової регламентації питання у даних положеннях не вбачається.

Йдучи від поняття державна таємниця, необхідно окреслити коло осіб, які з нею пов'язані:

§ слід звернутися до ст. 10 Закону України від 16.12.1993 „Про державну службу”, де серед основних обов'язків державних службовців визначається збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

§ відповідно до ст. 3 Закону України від 20.12.1990 „Про міліцію” серед принципів діяльності міліції визначено таке: „не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю”;

§ службові особи органів державної виконавчої влади зобов'язані не розголошувати відомості, отримані під час здійснення своїх повноважень і які становлять державну або іншу таємницю, що охороняється законом (ст. 7 Закону України від 12.05.1991 „Про захист прав споживачів”);

§ серед засад, на яких провадять свою діяльність Збройні Сили України визначено збереження державної та військової таємниці (ст. 11 Закону України від 06.12.1991 „Про збройні сили України”), зберігати державну і військову таємницю особи, які несуть службу у Збройних Силах України, зобов'язуються і приносячи присягу (Закон України від 24.03.1999 „Про статут внутрішньої служби Збройних Сил України”);

§ народні депутати мають право на доступ до державної таємниці усіх ступенів секретності, що надається після взяття народним депутатом письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці (ст. 19 Закону України від 17.11.1992 „Про статус народного депутата України”);

§ не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини (ст. 9 Закону України від 18.02.1992 „Про оперативно-розшукову діяльність”);

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6