З перетворенням рабства на пануючий спосіб експлуатації росла майнова нерівність вільних, загострювалися соціальні суперечності старогрецького суспільства. Багаті рабовласники, відтісняючи родовиту знать і демократично настроєні середні класи, встановлювали у ряді полісів олігархічні режими. Боротьбу серед вільного населення посилювали антагоністичні відносини рабовласників і рабів. Заснована на пануванні аристократія або демократія держави-полісу об'єднувалися у військово-політичні коаліції і державні союзи (Афінський морський союз, Пелопоннеський союз під гегемонією Спарти і ін.). Протиборство цих коаліцій породжувало політичні перевороти в полісах і міжусобні війни, наймасштабнішою з яких була Пелопоннеська війна 431-404рр. до н.е.

В результаті тривалих міжусобних війн, які підірвали економіку, поліси приходять в занепад і переживають глибоку кризу. У другій половині IV ст. до н.е. старогрецькі держави були скорені Македонією, а пізніше (II ст. до н.е.) - Римом.

Політична ідеологія Стародавньої Греції, як і інших країн старовини, формувалася в процесі розкладання міфу і виділення щодо самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де склалося рабовласницьке суспільство, мало значні особливості в порівнянні з країнами Стародавнього Сходу.

Інтенсивна торгова діяльність греків, яка розширювала їх пізнавальний кругозір, вдосконалення технічних навиків і умінь, активна участь громадян в справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається в світі. На цьому ґрунті в Стародавній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських учень.

До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості - натурфілософія, теологія, етика, політична теорія і ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.

Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади і створення вчень, в яких піднімалися проблеми виникнення держав, їх класифікації, якнайкращої форми ладу.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург - в Спарті, Солон - в Афінах). У творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія і ін.), що увійшла до понятійного апарату сучасної політичної науки.

На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив надав також розвиток етики, затвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини і рабство підірвали патріархальні засади громадського життя, що зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному [47; c.89].

Політична думка рабовласницької демократії отримала обґрунтування в творах софістів. Найменування «софіст» походить від слова «софос» (мудрий). Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права.

Софістами називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді і народному зібранні. В цьому відношенні софісти реалізовували практично одну з програмних ідей демократії - ідею навчання мудрості, розповсюдження знань.

Поступово слова «софіст», «софістика» і т.ін. придбали одіозне звучання у зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням обов'язково виграти спір, хоч би за допомогою словесних хитрувань і логічних формул.

Софісти були глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, етики, політики, риторики і цілому ряду інших галузей пізнання. Вони продовжили пошуки природних основ права і закону в самій природі людини і людського суспільства.

Колишня натурфілософія, що займалася переважно об'єктивною «природою речей», залишала поза полем свого зору людину і її творчо активну роль, суб'єктивний чинник буття і мислення, соціальний сенс і характер людського пізнання і дії.

І в цьому плані шлях від об'єктивно-божого до суб'єктивно-людського комплексу явищ і проблем був великою історичною заслугою софістів, що зробили плідну спробу поглянути на світ людськими очима і що отримали радикальні виводи зі свого нового підходу.

Софісти - це не тільки спритні і лукаві сперечальники. Багато хто з них був видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.

Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди.

Вже в давнину розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій, Антифонт і ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Лікофрон і ін.) софістів.

Необхідно виділити три групи софістів: 1) крупні відомі майстри першої генерації, зовсім не позбавлені моральних обмежень; 2) так звані «еристи», тобто сперечальники, що наполягали на формальному аспекті методу, чим вони і порушували обурення, бо, втрачаючи інтерес до змісту понять, вони втрачали неминуче і моральний контекст; 3) нарешті, «софісти-політики», які об'єднали софістичні ідеї, за сучасним виразом, в ідеологічний комплекс, тому що впадали в ексцеси різного роду, що нерідко закінчувалося прямим теоретизуванням імморалізму [55; c.317].

Багато хто із старших софістів дотримувався в цілому демократичних переконань. Серед молодших софістів разом з прихильниками демократії зустрічаються прихильники і інших форм правління (аристократія, тиранія).

Софісти охоче подорожували світами, спостерігаючи за перевагами і недоліками різних форм правління полісами, які докорінно різнилися своїми порядками, звичаями та пи-саними законами.

Зважаючи на це, переважна більшість софістів, попри різне тлумачення особливостей полісного життя, все ж були єдиними в твердженні, що не існує абсо-лютних загальноприйнятих норм людської поведінки. Абсо-лютні чесноти - це ілюзія. Чеснотами і добром є те, що корисне в певний час, при певних обставинах і що про це думає сама людина.

Однак софісти першими на загал опри-люднили думку про природно-правову рівність людей, під-кресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всєохоплюючої космічної справедливості (закони природи).

Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані з положенням індивіду в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивною стороною поведінки людини. Спираючись на ідеї етичної свободи індивіда, представники демократії розробляли вчення про рівність громадян і договірне походження закону і держави.

Загалом у софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.

Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі загальні підходи софістів до права: 1) справедливість Піфагора трансформується у софіс-тів у природне право (право), що різниться від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил); 2) відокремлення писаного закону від неписаної спра-ведливості (як «сутності справи», «божого і загального за-кону»); 3) природа - фюзис (природа речей, веління природи) - природне право протистоїть у софістів помилковому, штуч-ному, полісному законові (тобто позитивному праву); 4) розуміння софістами позитивного права як умовно-го, мінливого, тимчасового, залежного від волі законо-давців; 5) сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни; 6) рівність усіх людей за природою (однаковість при-родних потреб) [59; c.216].

Крім позитивних моментів, у філософсько-правовій творчості софістів, необхідно відзначити ряд слабких місць. Так, морально-правова філософія софістів, що до-водить умовність існуючих у суспільстві моралі та право-порядку, підривала засади моральності й розхитувала пра-вопорядок. А їхні логічні докази про відсутність абсолютних заборон і вседозволеність людини часто при-водили їхніх послідовників до невиконання встановлених законів.

Починаючи з III ст. до н.е., коли старогрецькі держави втратили свою незалежність, в суспільній свідомості відбуваються глибокі зміни. Серед вільного населення наростають настрої безвихідності і аполітичності, посилюються релігійні пошуки. Теоретичні дослідження політики в цей період підміняються моралями індивідуалістичного толку (стоїцизм, школа Епікура) [56; c.119].

1.2. Основні представники політико-правової школи Софістів

Найбільш відомим серед софістів був Протагор, що народився в Абдерах між 491-481рр. і помер в кінці V ст. до н.е. Подорожуючи по всій Греції, він кілька разів зупинявся в Афінах, де мав величезний успіх. Його високо цінували політики (Перикл навіть доручив йому підготовку законопроектів для нової колонії у Фурії в 444р. до н.е.). «Антілогії» - його основний твір, про який відомо лише в переказах.

Базове положення Протагора аксіоматично: «людина є міра всіх речей в тому, що вони існують, і в тому, що вони не існують» (принцип людини-міри). Під мірою Протагор розумів якусь «норму думки», тоді як під речами - факти і досвід в цілому. Ця знаменита аксіома стала з часом чимось ніби «Magna charta», великою хартією західного релятивізму. Насправді, цим принципом Протагор піддав запереченню абсолютний критерій, що відрізняв буття від небуття, істину від брехні. Критерій - це тільки людина, індивідуум: «які окремі речі предстають переді мною, такі вони є для мене, якими перед тобою, такі вони для тебе». Вітер, що дме, наприклад, теплий або холодний? Відповідь у дусі Протагора повинна бути таким: «Кому холодно, він холодний, кому ні, теплий». А якщо так, то ні одне, ні інше не помилкове, все істинно (по-своєму вірно) [6; c.39].

Цей принцип людини-міри заглиблюється в творі «Антілогії», де показано, що «навколо будь-якої речі є два аргументи, що суперечать один іншому», що можливо приводити докази і послідовно їх анулювати, значить, «мова йде про те, щоб навчити критиці і умінню обговорювати, вести спір, організувати турнір доводів проти доводів».

З цього положення Протагор робив висновки про правомірність і справедливість демократичного ладу. В зв'язку з цим показова його інтерпретація міфу про появу людини і виникнення людського співтовариства. За версією Протагора, дари Прометея (вміння поводитися з вогнем, залучення до знання і т. ін.) і Зевса («сором і правда», уміння жити спільно) дісталися всім людям. Тим самим Протагор в принципі визнавав рівність всіх людей - за їх однаковою причетністю до мудрості, чеснот і мистецтва державного життя.

Положення Протагора про людину як міру всіх речей своїм звеличенням людини різко розходилося з традиційними уявленнями про значущість саме божественного, а не людського початку як масштаб і міра. Маючи на увазі ігнорований протагоровським положенням божественний початок, Платон (Закони) відверто помічає: «Хай у нас мірою всіх речей буде головним чином бог, набагато більш, ніж будь-яка людина, всупереч твердженню деяких».

Отже йдеться про головний вимір - людський, його суб'єктивність, плин-ність усіх речей (за Гераклітом), відносність людських знань. Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки люди-на для поліса, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тіль-ки умінням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей, і кожний став причетним до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись усі її громадяни.

Посилаються часто на те, що Протагор вивчав, як можна «аргументом слабкішим побити сильніший». Але це не означає, що мета полягала в тому, щоб підім'яти справедливість і правоту беззаконням і неправотою. Він демонстрував, як технічно і методологічно можна підсилити позиції і прийти до перемоги, користуючись спочатку слабким аргументом [12; c.228].

Майстерність, яку викладав Протагор, полягала саме в цьому умінні надати ваги і значення будь-якій точці зору, як і тій, що їй протистоїть. А успіх його пояснюється тим фактом, що його учні, натреновані в цій здатності, освоювали все нові можливості в суспільних трибуналах, асамблеях і політичному житті взагалі.

Отже, за Протагором, все відносно: немає абсолютної істини і немає абсолютних моральних цінностей, благ. Проте, існує щось, що більш корисно, прийнятніше, а тому доречніше. Мудрець - це той, хто розуміє корисність відносного, прийнятного і доречного, уміє переконати інших в цьому і актуалізувати це корисне.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11