В центрі уваги софістів знаходилися питання права і політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Інтерес до цих проблем багато в чому був обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знанням відводилася роль критерію при відборі кандидатів на державні посади, остільки головне місце в навчанні повинна була зайняти підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів в народному зібранні і суді.

Протагор і інші старші софісти підкреслювали мінливий характер представлень людини. Про один і той же предмет, учив Протагор, може бути висловлене дві протилежні думки, і жодне з них не буде істиннішим, ніж інше. Наприклад, хворій людині їжа здасться гіркою, а здоровому - солодкою і смачною. Вони обидва по-своєму праві. Загальновизнаної істини і єдиного блага просто не буває.

Носієм знань і справедливості є не тільки мудрець, але і кожна окрема людина. Цю думку Протагор виразив у формулі, яка сприймалася сучасниками як своєрідне гасло софістів: «Міра всіх речей - чоловік, що існують, що вони існують, а неіснуючих, що не існують» [21; c.209].

Розвиваючи уявлення про відносність і умовність моралі, Горгій виділяв чесноту для чоловіка і жінки, вільного і раба, чесноту для кожного віку, роду занять і конкретної справи. Софісти старшого покоління наповнили вчення про мораль індивідуалістичним змістом.

Справедливість вчинків пропонувалося оцінювати залежно від умов місця і часу, стани людини і т.д. Подібного роду концепції, заперечливі існування абсолютного єдиного блага, отримали пізню назву етичного релятивізму.

Абсолютного права, вважали софісти, немає. Те, що в одному місці визнається законним, в іншому забороняється законом. Немає природного права, існує тільки позитивне право.

У цьому саме сенсі, в сенсі заперечення вічного права, і слід розуміти знущання Аристофана з софістичного переконання на право. Коли один з тих, що розмовляють посилається на вічне право, інший заперечує всяке право, пропонує вказати йому, де це право. Посилання на Зевса, у трона якого живе право, не задовольняє, тому що Зевс, що не посоромився скути свого отця, поглинув би і це право. Тут мова йде, очевидно, про заперечення не позитивного, а природного права. Визнання одного лише позитивного, історично мінливого, права цілком згідно з етичним ученням софістів, за яким правила гуртожитку існують не за природою, а за людським встановленням [20; c.304].

Держава є союзом для взаємного досягнення цілей, недосяжних розрізненими силами окремих осіб. З цього приводу Протагор розповідає наступний міф. Коли боги створили живі істоти, то доручили Епіметею розподілити між ними сили і блага. У своїй старанності Епіметей поспішив роздати всім тваринам засоби боротьби, що все є у нього, за існування: фізичну силу, спритність рухів, швидкість ніг, що прикриває шерсть, здатність літати і т.  д. Коли черга дійшла до людини, виявилось, що всі запаси благ виснажені. Обділена засобами боротьби, людина засуджена була б загинути, якби Зевс не велів Прометеєві вкласти в людей відчуття права, соціальний інстинкт, завдяки якому і стала можлива боротьба за існування силою державного об'єднання.

Якщо держава забезпечує боротьбу проти природи і зовнішнього ворога, то як, виникає запитання укладаються інтереси окремих осіб усередині держави? На це питання в переконаннях софістів можна знайти дві відповіді.

У софістів зустрічаємо вельми добре обґрунтовану теорію покарання. Заперечуючи в покаранні момент відплати (проти піфагорійців), Протагор бачить в покаранні засіб психічної дії як на самого злочинця, так і на інших. «Якщо захочеш подумати про суть покарання злочинців, то зрозумієш, що люди рахують чесноту чимось засвоєним. Адже ніхто не карає злочинців, маючи на увазі лише те, що вони зробили беззаконня, - (хіба тільки, коли хтось безглуздо мстить, як тварина), а хто старається з сенсом карати, той не за минуле беззаконня відплачує, адже не перетворить він зробленого в не те, що було, а ради майбутнього, щоб знову не впали в злочин ні цей самий, ні інший, що бачить його покараним». «Карати слід як дітей, так і дорослих, щоб карані стали кращими, а хто не піддається виправленню, того, як невиліковного, залишається виганяти з міст або вбивати». Тут виражені, стосовно різних типів злочинців, засади залякування, виправлення і ізоляції.

У дусі вимог рабовласницької демократії, що окріпла, старші софісти розвивали вчення про закон. Вони стверджували, що закони, по суті справи, є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина, якою би мудрою і добродійною вона не була. Закон є виразом узгодженої, “взаємної справедливості” (Протагор), щось ніби суми індивідуальних чеснот. Виходячи з цього, старші софісти поповнили політичну теорію визначенням закону як договору, як сумісного встановлення громадян або народу [27; c.126].

Одні висувають теорію класової боротьби. Закони виражають собою інтереси сильного класу. «Всякий уряд видає закони, погодившись зі своєю користю: демократія встановлює закони демократичні, тиран - згідно з його інтересами і т. п. Видавши такі закони, ці уряди оголошують корисне їм особисте взагалі справедливим і законним, а порушників цих законів карають як злочинців і аморальних людей. От чому я (Тразімах) і сказав, що у всіх державах законне і справедливе - це те, що корисно уряду».

Навпаки, з іншої точки зору, закони є засобом узагальненої боротьби більшості слабких проти сильних осіб. «Рухомі побоюванням у відношенні до людей сильних, як би, маючи можливість переважати, вони не переважали насправді, укладачі законів оголошують, що користування силою ганебно і незаконно і що домагатися переважання злочинно», тоді як поза державним побутом, в природному стані, сильний переважає над слабким. «Таке походження і є суттю права. Воно є чимось середнім між самим кращим, вищим благом, коли людина може безкарно здійснювати все, що хоче, і самим гіршим, найбільшим злом, коли людина опиняється не в силах помститися за заподіяну їй шкоду».

Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною угодою написали, встановивши, що слід робити і від чого треба стримуватися». Антифонт прирівнював справедливість до виконання закону. Справедливість полягає в тому, щоб «не порушувати закони держави, в якій ти є громадянином». Розпорядження законів - результат угоди [26; c.133].

Джерела, що збереглися, показують, що деякі софісти використовували зіставлення законів і природи для критики існуючих полісних порядків. Закони, міркував Антифонт, штучні і довільні, тоді як в природі все відбувається само собою, з потреби. Елліни, почитавши знатних, поступають, немов варвари. «За природою ми всі в усіх відношеннях рівні, притому (однаково) і варвари, і елліни. Доречно звернути увагу на те, що у всіх людей потреби від природи однакові». Один з молодших софістів Алкідамант заявляв, що «бог зробив всіх вільними, природа нікого не зробила рабом».

Приведені вислови Антифонту і Алкідаманта є не що інше, як проста форма моральної критики привілеїв аристократії і вільних громадян. Було б помилкою вбачати тут щось більше - засудження рабства, визнання природних прав людини, рівність всіх людей і т.п. Політичній думці рабовласницької демократії не були відомі уявлення про загальну рівність. Не випадкове проголошення рівності еллінів і варварів у Антифонта є сусідами з висловом, де поняття «варвар» вжите як синонім людської низькості. Антифонт повторює тут поширені думки про перевагу грецької культури над варварським світом. «Природна рівність» софістів зовсім не виключала рабства згідно з «законом або розумовою перевагою».

Положення Алкідаманта, процитоване вище, містить не засудження рабства, а полемічний випад проти аристократичних теорій, в яких рабство обґрунтовувалося посиланнями на природу.

Заперечення варварства і рабства за природою було вигідне перш за все торговельно-промисловому прошарку, що складався з неповноправних громадян, метеків (іноземців), вільновідпущеників і ін. Не володіючи цивільними правами в полісах, вони добивалися для себе привілеїв, що витікали з «вільного народження», рівності з громадянами і можливості володіти рабами на «законних» підставах.

Уявлення про рабство за встановленням (згідно з «законом») розділялися широкими колами демократії і складали відмітну особливість виправдання ними рабства. Проте навіть Антифонт і Лікофрон визнавали і підтримували існування рабства.

Антифонт і Лікофрон підкреслювали, що людські закони можна порушити безкарно (адже злочинця можуть і не знайти), а ось порушника законів природи завжди чекає заслужена кара. Основна праця Антифонту називається «Однодумність», в ньому написано, що людина повинна жити переважно в державі, при цьому серед громадян повинна існувати однодумність в розумінні закону. При цьому право є гарантією особистих прав людини, які закріплюються і охороняються державою, так вважав Лікофрон. Він же заперечував нерівність людей за природою [32; c.117].

Горгій з Леонтії (483-375 до н.е.) відокремлює неписану справедливість (суть справ, загальний божий закон) від позитивного права, даного людьми. Горгій активно виступав проти війни, за мир, закликав еллінів припинити міжусобні війни і спільно боротися проти варварів. Найзнаменитіший учень Горгія - Ісократ. Про Горгія стало відомо з діалогу Платона «Горгій».

Гіппій (460-400 до н.е.) з Еліди. Гіппій особливо різко протиставляв природу (фюсіс) юридичному закону (номос). Закони природи - дійсне, природне право. Всі люди рівні між собою за природою, а не згідно із законом, підкреслював Гіппій. Природне право є справедливістю, позитивним законом, даним державою, суперечить їй, оскільки встановлює штучні вимоги. Позитивний закон суперечить людській природі, він позбавлений властивості необхідності, оскільки постійно змінюється. На відміну від позитивних, природні закони, на думку Гіппія (що в корені суперечить Протагору) однаково виконуються в будь-якій країні.

Антифонт (близько 400 до н.е.) і Лікофрон (який, мабуть, був сучасником Платона) розділяли зневагу Гіппія до позитивного закону, вважаючи, що таке право є продуктом звичайної людської домовленості. Антифонт стверджував, що розпорядження закону (на відміну від велінь природи) умовні і навіть ворожі природі людини.

Фразімах з Халкідону жив і творив в Стародавній Греції в другій половині V ст. до н.е. Фразімах був яскравим софістом молодшого покоління. Фразімах стверджував, що існує певний принцип владарювання: вигода сильного. Тому в кожній державі силу має той, хто стоїть у влади. Природно, що будь-яка влада, встановивши свої закони, оголошує їх справедливими. Піддані завжди роблять те, що угодно правителеві, оскільки сила у нього, підкреслює Фразімах. Він почав розробляти авторитарну концепцію закону.

Софіст Каллікл був прихильником аристократії, тобто правління кращих, був проти демократії. Каллікл вважав, що закони видають не сильні, а слабкі (демос), щоб обмежити і залякати сильних (аристократію) [15; c.202].

Право і права людини нерозривно зв'язані. У правах людини право персоніфікується, виявляє своє людське вимірювання. У них відображений особливий тип відносин між особою і суспільством, особою і державою. Верховенство права означає перш за все верховенство прав людини як основний і фундаментальний, системоутворюючий принцип правового суспільства і правової держави. Можна сказати, що права людини є необхідними умовами самого існування людини, її фізичного, соціального, духовного буття.

Історія права - це разом з тим історія формування і еволюції уявлень про права людини, тобто про того, хто саме в тій або іншій системі права, в ту або іншу епоху визнається як людина, що має права.

Теоретичне обґрунтування прав людини в кожну епоху припускає певний образ людини як істоти, здатної мати права, тобто що володіє правоздатністю і правосуб'єктністю. Тим самим права людини співвідносяться з історично обумовленою мірою людяності в людині, а юридична концепція людини виявляє свій загальногуманітарний сенс.

У античності суб'єктами прав вважалися тільки громадяни. Чужоземці і раби в категорію громадян не входили.

Старогрецькі філософи пояснювали здатність громадян мати права їх особливими якостями як вільних людей (тобто не рабів і не варварів), полісною (політичною) природою людини. Аристотель писав в «Політиці»: «Людина за природою своєю є істотою політичною; тільки людина здібна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т.п.» [22; c.179].

Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить виміром справедливості, є регульованою нормою політичного суспільства. Свобода мислилася як колективна (полісна свобода), а права людини виводилися з її громадянства.

Тим часом ще в епоху ранньої античної класики (V-IV ст. до н.е.) виявляються витоки природно-правового обґрунтування ідеї прав людини. Наприклад, у софіста Гіппія з Еліди можна знайти думку про неспівпадання природи і закону, природного права і позитивного права.

У числі софістів, наскільки можна судити, були супротивники рабства, що посилаються на те, що «за природою» у людей рівні потреби.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11