2) постановлення заочного рішення по суті справи.

Говорячи про заочне рішення, постановлене за відсутності позивача, Г. Малишев виділяв два напрямки:

1) постановлення заочного рішення з дослідженням доказів справи, тобто з розглядом документів та інших доводів та доказів, вислуховування заперечень відповідача, з призначенням за необхідності перевірки доказів тощо;

2) позивачеві відмовляють у позові та вказують на неявку, не вимагаючи від відповідача будь - яких заперечень по суті позову.

Обидва напрямки не використовувалися у Статуті цивільного судочинства, однак було можливим постановлення заочного рішення на підставі дослідження справи по суті, за наявності прохання про це відповідача, але для скороченого провадження у окружних судах (яке виділялося у Статуті в особливе провадження).

У дореволюційному цивільному процесі всі рішення поділялися на:

- змагальні рішення, тобто ті, що постановлялися після усного чи письмового змагання сторін;

- заочні рішення, що постановлялися без участі однієї або обох сторін у провадженні.

Заочні рішення, в свою чергу, поділялися на такі види:

1) заочне рішення, коли права розглядалася за відсутності однієї зі сторін (не завжди позивача), без надання нею письмового пояснення. У таких випадках вважалося, що є заочне провадження та постановляються заочні рішення. Однак будь - яких особливостей це провадження та ці рішення не мали. Заяви та клопотання сторони, що з'явилася, обговорювалися за загальними правилами, а рішення підлягали оскарженню в загальному порядку;

2) заочне рішення, у вузькому технічному смислі, пов'язане з особливими наслідками. Це означало встановлення особливих правил, пов'язаних з необхідністю відстояти інтереси відповідача, який, у випадках, коли повістка про виклик до суду була вручена не йому особисто або коли він викликався через публікацію, міг не знати про пред'явлений до нього позов, а дізнався про постановлене рішення лише при зверненні рішення до виконання. Напевне, він не був позбавлений можливості оскаржити його до другої інстанції. Однак при цьому принципи рівноправності сторін та двох інстанцій порушуються, оскільки відповідач повинен буде надати свої заперечення відразу до суду другої інстанції. Для запобігання такого результату і вводилися особливі правила.

Заочним рішенням у вузькому смислі слова називали рішення, постановлене судом на клопотання позивача, без словесних пояснень відповідача, викликаного належним чином у засідання та такого, що не брав будь - якої участі у провадженні справи.

Виділялося чотири умови, при яких постановлялося заочне рішення:

1) заочне рішення постановлялося на прохання позивача, що міг заявити його усно у засіданні суду чи письмово у формі клопотання про розгляд справи за його відсутності;

2) воно постановлялося за відсутності відповідача, коли ж відповідач запізнився, однак прибув на судове засідання до постановлення рішення та дав словесні пояснення, то рішення не вважалося заочним. Не було воно заочним і тоді, коли відповідач перебував у залі судового засідання, однак не надав будь - яких пояснень, незважаючи на вимогу суду;

3) відповідач має бути викликаним встановленим у законі порядком (повісткою або через публікацію). Інакше слухання справи відкладалося;

4) потрібно, щоб відповідач абсолютно не брав участі у провадженні ні особисто, ні через повіреного, тобто якщо він з'явився хоча б у одне засідання з приватного питання (наприклад, з питання щодо підсудності чи забезпечення позову), або навіть якщо він подав будь - яку заяву чи прохання до суду, то рішення, постановлене за його відсутності, вже не є заочним, оскільки в такому разі виникають сумніви щодо повідомлення про пред'явлений до нього позов.

Витяг із заочного рішення посилався відповідачеві, який мав право подати на заочне рішення апеляцію на загальних підставах, або відзив у двотижневий строк з часу отримання ним витягу із заочного рішення або з часу пред'явлення йому повістки про виконання рішення. У відзиві на заочне рішення повинне було міститися прохання про визнання рішення недійсним та заперечення проти позовних вимог. Отримавши відзив, окружний суд постановляв ухвалу про його прийняття чи неприйняття. У разі прийняття відзиву призначалося засідання для повторного розгляду справи, при цьому суд постановляв нове рішення, після чого перше втрачало свою силу.

Значна увага на той час приділялась правилам визначення випадків неявки сторін у судове засідання. Так, Енгельман І.Є. зазначав, що рішення не вважається заочним, якщо суд розглянув страву за відсутності однієї або обох сторін, що не з'явились у призначений строк, однак кожна з них окремо просила суд розглянути справу за її відсутності та повідомити про рішення за місцем перебування.

У разі неявки відповідача до суду позивач мав альтернативу і міг просити суд:

- про новий виклик відповідача;

- про постановлення заочного рішення, яким йому присуджуються всі вимоги, ним доказані.

Якщо позивач просив про розгляд справи за його відсутності, то в разі неявки відповідача без такого прохання, у цій вимозі присутнє й прохання про постановлення заочного рішення: “право вимагати рішення, що не підлягає відзиву, обіймає собою право вимагати рішення, що підлягає відзиву”.

Відзив допускався лише тоді, коли заочне рішення постановлено проти відповідача, а не на його користь, і мав відповідати вимогам, які пред'являлись до апеляційної скарги.

З прийняттям відзиву призначалося нове засідання, та постановлене в ньому рішення позбавляло сил заочне. Якщо відповідач не з'явився повторно, то постановлювалося знову заочне рішення, на яке відзив не допускався, а могла бути принесена лише апеляція.

Оскільки заочне рішення могло бути постановлене лише проти відповідача, то і відзив міг подавати лише він. Позивач, який не задоволений заочним рішенням, оскільки задоволено було лише те, що доказано, міг приносити лише апеляцію.

Т. Яблочков, визначаючи причини неявки відповідача в суд, відзначив, що неявка могла бути наслідком бажання відповідача сховатися від позивача, або наслідком зловживань позивача, що умисно приховував місце проживання відповідача, щоб його не повідомили про справу.

Характеризуючи заочне рішення, А. Гольмстен стверджував, що воно завжди одностороннє, завжди недосконале та далеке від ідеалу того судового рішення, що є результатом боротьби протилежних думок, змагання сторін. Вчений виділяв дві теорії щодо поведінки відповідача:

- теорію мовчазного визнання;

- теорію суддівської перевірки.

Перша полягала в тому, що відповідач, який був присутнім, визнавав всі вимоги позивача, котрий з'явився до суду. Ця презумпція не виправдовувалася дійсністю, оскільки існувало безліч причин неявки відповідача та не було підстав надавати їй вирішального значення. До того ж визнання мало суттєве значення у цивільному процесі, щоб його можна було презюмувати, не маючи для цього підстав.

Друга теорія - суддівської перевірки, мала розумну підставу: неявка відповідача позбавляла його права на захист, однак не створювала виключного становища для позивача, оскільки він повинен був довести всі заявлені ним вимоги.

ЦПК РСФРР 1923 р. відмовився від застосування такого інституту цивільного процесу, як заочне рішення. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РСФРР це пояснювалося тим, що після того, як волею сторін перебіг справи отримав свій початок, вона могла бути зупинена лише остаточною відмовою від позову, проста неявка в судове засідання не зупиняла розгляду справи та не створювала будь - яких особливих прав для відсутньої сторони. Будь -яких заочних рішень з особливими наслідками проект не передбачав.

Радянські вчені, коментуючи відсутність у ЦПК РСФРР заочного рішення, наголошували на тому, що у відповідача при постановленні заочного рішення було більше гарантій, ніж у позивача, що проти нього не буде постановлено неправильного рішення, та з нього присудять лише те, що з наданих позивачем доказів йому справді належить, чим відповідач ставився у привілейоване становище.

Неявка відповідача за ЦПК РСФРР 1923 р. не давала йому жодних мінусів, однак і не створювала будь - яких плюсів. Вважалося, що як не можна змусити позивача пред'явити позов, так само не можна змусити відповідача вступити у позов. ЦПК (з деякими винятками) визнавав за відповідачем право на вступ до процесу, а не обов'язок. Неявка відповідача в судове засідання без поважних причин як вперше, так і при повторному виклику не створювала для нього будь - яких презумпцій, а суд у таких випадках розглядав справу без його пояснень та на підставі даних, які були у суду.

На відміну від ЦПК РСФРР, у ЦПК УСРР, який був прийнятий 3 вересня 1924 р., інститут заочного провадження був збережений. Порівняно з положеннями дореволюційного законодавства (Статуту цивільного судочинства 1864 р.), де заочне рішення виносилося лише за умов відсутності відповідача у суді при розгляді справи, ЦПК УСРР 1924 р. розширював поняття змісту заочного рішення, фактично передбачаючи варіанти постановлення заочного рішення за таких умов:

- за відсутності відповідача;

- за відсутності позивача;

- за відсутності обох сторін;

- за участі у справі кількох позивачів або відповідачів - щодо тих, що не з'явилися, яким направлялися копії рішення.

Так, ст. 98 ЦПК УСРР закріплювала, що неявка у засідання сторін, щодо яких суду відомо, що повістки їм були вручені, не є перешкодою до розбору та рішення справи, причому, у випадку розгляду справи за відсутності однієї зі сторін (заочне рішення), копія такого рішення надсилалась стороні, що не з'явилася, у семиденний строк.

Закриття провадження у справі за неявкою сторін у судове засідання не передбачалося правилами цивільного судочинства та було недопустимим.

Суд повинен був вирішити справу на підставі всіх матеріалів, які були у справі. При недостатності матеріалів або вбачаючи необхідність особистих пояснень сторін, що не з'явилися, суд відкладав розгляд справи і надавав їм строк для подання додаткових доказів або сам, зі своєї ініціативи, якщо це було можливо та необхідно, збирав ці докази (викликав свідків, експертів, провадив огляд тощо).

ЦПК не давав відповіді на запитання: чи вважається рішення заочним в тому випадку, якщо вся справа розглядалася за відсутності сторони, або у випадку відсутності сторони лише у останньому у справі засіданні. На практиці ця ситуація була вирішена остаточно шляхом надання роз'яснень Верховним Судом УСРР, який, коментуючи конкретну справу, дійшов висновку про те, що “заочним слід вважати рішення при неучасті відповідача або представника у справі, у останньому засіданні і хоча б він вступив вже у справу та у деяких засіданнях з'являвся”.

Розгляд справи за відсутності сторони давав останній пільгу подати на заочне рішення відзив у суд, що постановив заочне рішення, протягом двох тижнів з дні вручення їй копії заочного рішення або повістки про виконання рішення.

Однак не кожне заочне рішення давало право стороні, що не з'явилася до слухання, подати відзив на це заочне рішення. Це було можливим, коли:

- заочне рішення було постановлене не на користь, а проти сторони, що не з'явилася (наприклад, якщо не з'явився позивач, а наданих ним доказів було достатньо для підтвердження позову і позов був задоволений; або не з'явився відповідач, а суд визнав позов недоведеним та відмовив у ньому - в таких випадках сторона, що не з'явилася, не могла подати відзив, оскільки у неї були відсутні підстави вимагати нового розгляду);

- неявка сторін мала бути викликана поважним причинами.

У разі, якщо причини неявки визнавалися поважними, то справа призначалася до слухання повторно, а суд постановляв нове рішення. В іншому випадку народний суддя або заступник голови окружного суду постановляв залишити відзив без розгляду, а попереднє рішення залишалося в силі. Постанова суду про залишення відзиву без розгляду оскарженню не підлягала, а стороні, що його подала, надавалося право подати на заочне рішення касаційну скаргу у загальному порядку та у загальним строк.

Заочне рішення проіснувало в Україні до 5 листопада 1929 р., тобто до прийняття ЦПК УСРР у новій редакції. Значним чином цьому сприяло законодавство РРФСР, в якому ще при прийнятті ЦПК 1923 р. заочного рішення вже не містилося. Законодавець відмовився від застосування у процесуальному законодавстві заочного провадження головним чином через нові підходи до принципу об'єктивної істини, встановити яку вважалося неможливим без участі у справі однієї зі сторін, не порушивши при цьому її прав та інтересів у соціалістичному цивільному процесуальному праві.

ЦПК УРСР 1963 р. містив норму (ст. 172), що встановлювала обов'язок сторін з'явитися в судове засідання, та передбачав накладення штрафу (для обох сторін) за неявку у судовий розгляд без поважних причин. У разі неявки як відповідача, так і позивача, суд відкладав провадження у справі незалежно від причин неявки. Несприятливі процесуальні наслідки (залишення заяви без розгляду) могли настати лише в разі повторної неявки сторін без поважних причин, що не просили про розгляд справи за їх відсутності, а пізніше (в редакції від 23 січня 1981 р.) - в разі повторної неявки позивача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки на повторний виклик із вказівкою необхідності надати особисті пояснення. Таким підходом захищалися процесуальні права відповідача. Зрозуміло, що для відповідача нічого не змінювалося і в його матеріальних правах та обов'язках, проте позивач не міг бути задоволений такими наслідками - його позовні вимоги виявлялися нереалізованими.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8