Загальновизнаною класифікацією прав людини є їх
розподіл саме за сферою суспільних відносин: фізичні (інакше кажучи, вітальні,
тобто життєві) — це можливості людини, необхідні для її фізичного
існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права
на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне
середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на
предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального
забезпечення); особистісні — це можливості збереження, розвитку і
захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та
духовності (зокрема, права на ім'я, честь і гідність; свободу сумління,
переконань та їх прояву і поширення; культурні (гуманітарні) — це
можливості збереження і розвитку національної самобутності; доступу до духовних
здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому розвитку
(зокрема, права на освіту та виховання; користування надбаннями культури і
мистецтва; наукову, технічну і художню творчість, авторство); економічні —
це можливості людини реалізувати свої здібності і здобувати засоби до
існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема,
права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та
здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови і справедливу оплату
праці; відпочинок і дозвілля); політичні — це можливості людини брати
участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних
державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування
(зокрема, права на громадянство та правосуб'єктність; участь у формуванні
представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, участь у
державному управлінні суспільством, створення й участь у діяльності громадських
об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини) [18].
Дискусійним є питання щодо визначення часу виникнення
та ступеню зрілості громадянського суспільства. Стосовно першого висловлюються
різні припущення:
а) що воно виникає раніше держави;
б) з виникненням держави;
в) з розвитком капіталізму.
Наводячи перші дві концепції, справді можна погодитися
з тим, що суспільство виникає раніше держави. В той же час, не слід змішувати
поняття суспільство як людську спільноту і громадянське суспільство як
історичний феномен, що виник на певному етапі розвитку західної цивілізації.
Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як
самостійного, який усвідомлює себе таким, і індивідуального члена суспільства,
що наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час відповідального
перед ним за всі свої дії. Це відноситься до кінця XVIII
ст.
Громадянське суспільство відрізняється тим, що
головним його суб’єктом є не знеособлений народ чи людський фактор, а конкретна
людина, особистість, яка має визначену, в тому числі і обумовлену історично
систему потреб, інтересів і цінностей. Наявність можливостей реалізації цієї
системи перетворює людину в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського
суспільства.
Водночас, як свідчить аналіз, є підстави говорити про
певні рівні зрілості громадянського суспільства (формування, наявність
інститутів, розвинуте) та його специфічні особливості в рамках.
Як складне соціальне утворення, громадянське
суспільство має надзвичайно складну структуру, в основі якої знаходяться
людські потреби та інтереси.
Громадянське суспільство є цілісним системним
соціальним організмом. Його системність — явище багатопланове, в основі
якого лежить організованість і впорядкованість суспільних відносин, що
визначають його буття. Як і будь-яка інша система, громадянське суспільство з
одного боку, саморегулюється, вміщуючи внутрішні резерви самовідтворення, а з
іншого — об’єктивно потребує соціального регулювання, в якому вирішальну
роль відіграє право.
При цьому слід відрізняти систему суспільства в цілому
та систему громадянського суспільства. Коли перше, в широкому розумінні,
включає до свого складу державу, то друге існує незалежно від держави,
реалізуючи приватні інтереси громадян. При цьому, однак, держава справляє
суттєвий вплив на процес формування і динаміку розвитку при первинності
громадянського суспільства.
Головна мотивація опонентів громадянського суспільства
полягає в тому, що за нинішніх умов існувати самостійно, без державно-правових
відносин воно не зможе. Це ще раз підтверджує потребу дослідження
громадянського суспільства у комплексі взаємодії з правовою державою.
1.2 Громадянське суспільство
як основа формування правової держави
Правова держава і громадянське суспільство формуються
й існують у системі суспільних відносин, будучи певним етапом їх розвитку.
Кожен з названих суб’єктів (громадянське суспільство – правова держава) є
діяльнісним. При цьому об’єкт діяльності кожного з них одухотворений, бо і
громадянське суспільство, і правова держава є сукупностями певних особистостей.
Коли в ролі об’єкта виступає особа, соціальна група, організація, які реагують
на дану діяльність у відповідності з власними цілями, об’єкт одночасно стає і
суб’єктом. У такому випадку діяльність перетворюється у взаємодію. Саме такий
підхід був вибраний нами за основу дослідження.
Визначаючи типи суспільних взаємодій, слід перш за все
вказати, що при повному чи частковому співпаданні інтересів і цілей сторін між
ними налагоджується співробітництво, а при більшому чи меншому їх
розходженні — конфліктна взаємодія, протиборство, боротьба. В реальному
житті, як вказує Б. Курашвілі, ці два типи взаємодії, як правило,
поєднуються таким чином, що виникає так звана змішана взаємодія, яка передбачає
співпрацю в одному і боротьбу в іншому [8].
Сказане повністю відноситься до проблем взаємодії
громадянського суспільства і держави. Суб’єкт і об’єкт управління тут
розмежовані досить умовно і постійно змінюються, створюючи складну систему
правовідносин. Цій системі характерні органічна єдність суб’єктів і об’єктів
управління, їх переплетіння і відносність. При цьому, як зазначає Г.В.
Атаманчук, керовані об’єкти визначають діапазон, види і міру керівного
впливу [2].У взаємодії правової держави і громадянського суспільства як
суб’єкта і об’єкта слід враховувати активність обох з них. Саме це відображає
організацію спільної діяльності людей, забезпечення взаємодії заради просування
шляхом прогресу і добробуту.
Дискусійною є проблема первинності (визначальності) у
взаємодії громадянського суспільства і правової держави. Як вказувалось вище,
серед численних теорій походження держави та її генези у напрямку держави
правової все більше місце займають ті, які визначають її як результат
суспільного розвитку. За висловом А.П. Зайця, держава як публічно-правовий
союз народу є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, як
легітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством моралі й
етики, що гарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна влада
здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади [10].
Правова держава є результатом генези громадянського
суспільства. Громадянське суспільство формує правову державу, яка, однак,
уявляє відносно незалежну від суспільства систему. Тому будь-які суспільні
потреби, перш ніж вони перетворяться в спільні інтереси, які захищаються
державою, певною мірою трансформуються в структурах, у механізмах держави як
апарату.
У своєму дослідженні ми виходимо з того, що як складні
соціальні системи, що мають внутрішні закономірності розвитку, правова держава
і громадянське суспільство постійно взаємодіють між собою. Ця взаємодія
обумовлюється, з одного боку, особливостями і конкретно-історичним рівнем розвитку
матеріальних об’єктів, а з іншого – самою людиною, яка діє і відчуває вплив на
свою діяльність з боку інших людей. При цьому варто враховувати, що така
взаємодія є не просто явищем, а одним з головних напрямків їх діяльності.
Можна погодитись з точкою зору О. Скакун і А.
Мацюка про те, що громадянське суспільство і держава – це дві частини одного
цілого, які рівноправні і невід’ємні одне від одного. На їх думку, в ролі
цілого виступає громадянське суспільство. Держава є невід’ємною частиною
суспільства, хоч і з автономними механізмами функціонування [11].
Громадянське суспільство – це соціальний фундамент
держави і водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Зв’язки між
ними зворотні, але визначальним є зворотній зв’язок від суспільства.
Характеристики взаємозв’язку громадянського
суспільства і держави можуть бути різнопланові і різноаспектні з точки зору їх
суті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів. Держава – це
форма, яка організує суспільство, є його зовнішньою політико-правовою
оболонкою. Суспільство є середовищем, в якому функціонує держава, тобто є її
соціальною оболонкою, воно є соціальним фундаментом, з якого виростає державна
надбудова.
За умов, коли і економічно, і політично суспільство
залишається недостатньо структурованим, коли залишаються суттєві відмінності у
його уподобаннях у розрізі регіонів, ці процеси відображаються на владі, що в
першу чергу виявляється в суперечностях між окремими її гілками.
Хід реформ в Україні практично щоденно доводить велику
роль невирішеності проблеми розподілу державної влади за її традиційними
структурами – законодавчу, виконавчу і судову – на здійснення економічних та
соціальних реформ. Надзвичайно великий потенціал енергії суспільства
витрачається на конфронтацію законодавчої та виконавчої влади, до кінця не
визначеною у багатьох питаннях залишається позиція Президента України.
На жаль, доводиться констатувати, що в Україні до
цього часу відсутній закон, який би визначав процедуру відкликання народних
депутатів, які з точки зору виборців не виконують взятих на себе зобов’язань;
до кінця законодавчо не визначена і можливість проведення за участю суспільства
імпічменту Президента; обмежені можливості суспільства щодо розробки та
прийняття законів, які регулюють діяльність об’єктів державної влади (“Про
Кабінет Міністрів України”, “Про судоустрій” тощо)
В той же час, невиправданими є спроби визнати місцеве
самоврядування окремою (громадівською) частиною народної влади [2, 4]. Визнаючи
народний суверенітет, існування комунальної (муніципальної) власності слід враховувати,
що розв’язання проблем окремих територій повинно здійснюватись в рамках єдиної
державної стратегії, з врахуванням потреб і інтересів окремих регіонів. Увесь
зміст самоврядування, яке реалізує інтереси громадянського суспільства, полягає
в тому, щоб у встановлених Конституцією України рамках захищати і реалізувати
потреби місцевого населення.
Розглядаючи проблему участі громадянського суспільства
у формуванні правової держави слід відзначити, що переважна більшість форм
такої участі носить політичний характер. У зв’язку з цим постає питання про
політичну участь громадян як індивідів та політичну участь громадянського
суспільства в цілому у розбудові та формуванні органів держави і місцевого
самоврядування.
Визначаючи схему такої діяльності громадянського
суспільства, яка повинна бути нагальною та базуватись на правових засадах,
американські дослідники Сідні Верба та Норман Най у своїй праці “Участь в
Америці. Політична демократія і соціальна рівність” виділяють: а) добровільну
діяльність громадян; б) участь громадян у виборах правителів та представницьких
органів влади; в) можливість громадян легально (законно) впливати на рішення
державних управлінців; г) можливість громадян у відборі кадрів державного
управління; д) можливість громадян у формуванні державної політики (формування
політичного курсу органів влади) [4].
Така схема участі громадянського суспільства у
здійсненні державними органами своїх повноважень та їх формуванні реальна лише
за умов правової держави. Умовою здійснення названих форм участі у повному
обсязі є наявність відповідної нормативно-правової бази.
Дана проблема тісно пов’язана з проблемою дотримання
прав і свобод громадян у діяльності органів державної влади. Як вказує
А.П. Заєць, найбільша кількість таких порушень допускається з боку
виконавчої влади. І це не випадково, адже саме виконавча гілка влади має досить
значний апарат, повноваження, які поширюються на всі сфери суспільного життя та
найменші можливості контролю з боку громадянського суспільства [15].
Виконавча влада діє на основі закону і повинна бути
обмежена законом. Однак необхідне формування важелів, які б зробили її
підконтрольною і підзвітною громадянському суспільству. На жаль, доводиться
констатувати, що за нинішніх умов можливості громадянського суспільства у
формуванні, контролі та співпраці з виконавчою владою, особливо її центральними
ешелонами, залишаються мінімальними.
Таким чином, у рамках названих теоретичних міркувань,
саме від рівня розвитку суспільства, його наближення до сучасного ідеалу –
громадянського суспільства залежить рівень реалізації принципу верховенства
права, а значить і розбудова правової держави.
Це зовсім не означає, що держава за таких умов
виступає пасивним спостерігачем, відстороненим від вирішення значимих суспільних
справ. Мова в першу чергу йде про змістовну переорієнтацію діяльності держави,
спрямовану, насамперед, на утвердження і забезпечення нею належних умов для
реалізації конституційних прав суспільства, людини і громадянина. Як вказує
В.Б. Авер’янов, однією з нагальних потреб України є заміна тоталітарної
ідеології, філософії і практики, домінування держави над людиною і
суспільством, в цілому ідеологією, філософією і практикою “служіння держави”
законним інтересам, правам і свободам людини [9].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|