Курсовая работа: Помилка та її значення в кримінальному праві

План

1.  Вступ

2.  Поняття помилки в кримінальному праві та її значення

3.  Юридична помилка, її види та вплив на кваліфікацію злочину

4.  Фактична помилка, її види та вплив на кваліфікації злочину

5.  Висновки

6.  Список використаних джерел

1.  Вступ

Актуальність теми. Кримінальне право Польщі ще у ХІІ ст. не розрізняло наміру від необережності, допускало і широко застосовувало відповідальність без вини. Сім’я відповідала за зраду одного із своїх членів, село – за труп, знайдений на його території. У юриспруденції пізньої римської імперії невідворотність покарання трактувалось саме у сенсі необхідності забезпечення публічного правопорядку, а не абстрактної правової справедливості, що виступає як відплата за вчинений злочин — «Іноді покарання підсилюється в інтересах громади...». Крім того, покарання іноді могло накладатись і винятково з міркувань правової доцільності. Тобто, як видно із наведених положень до кримінальної відповідальності в той час могла притягуватися не винна у скоєнні злочину особа.

На сьогодні ж, вина — це центральне поняття кримінального права, основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину. Вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони складу злочину і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину.

Вина визначається як внутрішнє ставлення особи до вчинюваного нею діяння. Іноді трапляються випадки, коли особа сумлінно вважає, що діє правомірно, але в реальності її дії є кримінально-караними, тобто, вона помиляється щодо характеру свого діяння. В кримінальному праві такий випадок дістав назву помилки. Остання має велике значення для визначення винності особи, а отже і для криміналізації діяння.

Спершу помилку розглядали у загально-філософському значенні. І лише через багато століть вона стала предметом окремого дослідження юридичних наук. Детальне дослідження помилки як суто юридичного явища було започатковане у Давньому Римі в межах римського приватного права.

На сьогодні, проблематика помилки є достатньо дослідженою в доктрині кримінального права. Над її дослідженням працювали такі вчені як: С.Баршев, Ю.А Вапєва,Є.В. Ворошилін, Л.Д. Гаухман, П.С. Дагель, В.Ф. Кириченко, О.Ф. Кістяківський, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, Фаткуллина М.Б, та інші.

Однак, не зважаючи на ці дослідження, актуальність цього питання для України не втрачається і зараз, це пов’язано із відсутністю законодавчого закріплення помилки та, у зв’язку із цим, проблемами кваліфікації на практиці.

Мета курсової роботи – з’ясувати сутність помилки та її значення для кримінального права України.

Завдання:

-  визначити поняття помилки та з’ясувати її значення;

-  проаналізувати основні види помилок у кримінальному праві;

-  дослідити законодавство держав, у яких помилка у кримінальному праві закріплена на законодавчому рівні;

Для виконання поставлених завдань у ході роботи будуть використані праці авторитетних вчених, чинне національне законодавство України, законодавство інших держав, матеріали лекцій і підручники відомих авторів.

2.  Поняття помилки в кримінальному праві та її значення

Інститут помилки в кримінальному праві України має давню історію, яка починається з ХVIIІ століття. Положення, які мають певний стосунок до помилок, можна знайти і в Артикулі воїнському Петра І, прийнятому 26 квітня 1715 р. Зокрема, арт. 37 даного нормативно-правового акта передбачав застосування смертної кари до тих осіб, які після виставлення караулу і після бою тапти або ж вночі безпідставно підняв бойову тривогу. Проте у тлумаченні до цього артикула було зазначено, що суддя повинен з’ясувати, чи така тривога була піднята зі злим наміром, ненавмисно, чи з інших причин (однією з яких гіпотетично можна вважати і помилкове припущення щодо наявності загрози з боку ворога – Б.М.) і, в разі потреби, не застосовувати до винної особи смертної кари, а покарати його на власний розсуд. Ще більш показовим є положення арт. 41 Артикула воїнського, де закріплено норму про юридичну помилку, зумовлену незнанням наявних в армії правил. Відповідно до цього положення солдат або офіцер, який заснув під час перебування на караулі, напився до такого стану, що не був у змозі виконувати обов’язки караульного або ж передчасно самовільно залишив свій пост до того, як був замінений іншим, підлягав смертній карі через розстріл. Однак, як було зазначено у роз’ясненні до даного артикула, якщо солдат перебував на службі короткий час і не був ознайомлений із Артикулом воїнським та з наслідками, які чекають на порушника відповідних правил, то суд повинен врахувати ці причини і замінити смертну кару шпіцрутенами.

Після Першої світової війни на території Галичини, Волині та Західного Полісся діяло польське кримінальне законодавство, а саме – Карний кодекс від 11 липня 1932 р., який містив низку положень, що стосувалися помилки особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. По-перше, ст. 15 кодексу закріплювала правило, згідно з яким обставини, від яких залежить вища караність, беруться до уваги тільки тоді, коли особа про них знала або повинна була знати (§ 1). Це саме стосується і наслідків вчинку, від яких залежить вища караність (§ 2). По-друге, відповідно до § 1 ст. 20 цього кодексу, не допускався провини той, хто діяв під впливом помилки щодо обставини, яка належить до суті вчинку, окрім випадку, коли провина була ненавмисною, а помилка стала наслідком необережності чи недбальства. По-третє, суд міг узяти до уваги виправдане незнання протиправності вчинку як підставу для надзвичайного полегшення кари (§ 2 ст. 20). Фактична помилка, яка стосується істотних ознак вчиненого діяння, усуває злочинність такого діяння і перетворює його в нейтральне з правого погляду. Кодекс 1932 р. відрізняв фактичну помилку, яка унеможливлює злочинність діяння, від такої, яка виключає тільки злий намір. [1, с 348.]. Як бачимо, паростки зародження помилки сягають давнини, і мали уже в той час важливе значення, деякі положення тих часів застосовуються і актуальні і зараз.

Відсутність визначення поняття помилки в законодавстві України зумовлює різнобічність підходів до його визначення серед наукових кіл.

У кримінально-правовій літературі помилка визначалася по-різному, як неправильне уявлення особи про фактичні й юридичні ознаки вчиненого діяння; як неправильне уявлення особи про фактичні й юридичні ознаки або властивості вчиненого діяння та його наслідків; як неправильна оцінка особою своєї поведінки; як неправильне уявлення особи про об'єктивні та суб'єктивні ознаки суспільно небезпечного діяння, що характеризують це діяння як злочин; як неправильне уявлення особи про характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння і його кримінальної протиправності; як неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов'язкові ознаки у відповідному складі злочину[2, c. 123].

Ґрунтовним, на мою думку, є підхід Т. М. Марітчака, він зазначав, що поняття помилки в кримінальному праві розуміють у декількох значення. Коли говорять про помилку, то мають на увазі, по-перше, помилки,  які допускають самі злочинці при вчиненні посягань (наприклад, помилки в об'єкті посягання), і, по-друге, - помилки, які допускають суб'єкти кримінально-правової кваліфікації при встановленні кримінально-правової норми, яка підлягає застосуванню в конкретному випадку [3, с 8].

Я вважаю, що ці два значення, які виділив Марітчак мають право на самостійне існування, вони взаємопов’язані, одна помилка зумовлює виникнення іншої. Обгрунтовуючи свою думку, хочу навести приклад. По факту вбивства, після порушення кримінальної справи вдалося затримати підозрюваного А., під час його допиту, він зізнався, що керуючись мотивом помсти за неприйнятне для нього рішення, він, вночі з метою вбивства тричі вистрелив у чоловіка, якого вважав своїм сусідом – суддею, після чого скинув тіло в річку. Після допиту слідчий перекваліфікував злочин за ст. 379, який попередньо кваліфікував за ст. 115. Через деякий час вияснилося, що А. вбив не суддю – сусіда, а іншого чоловіка з сусідньої вулиці, прийнявши його вночі за служителя феміди, а сам суддя деякий час перебував у зв’язку з відрядженням у іншому місті. Отже, помилка винного в особі потерпілого викликала помилку слідчого в кваліфікації діяння.

Кваліфікаційні помилки — це неправильне встановлення наявності або відсутності складу злочину, а також його відповідності нормам Загальної та Особливої частин КК України. Таки помилки, на відміну від кримінально-процесуальних, носять кримінально-правовий характер. Основні джерела кваліфікаційних помилок - недоліки законодавства та вади правозастосування. До кваліфікаційних помилок не належать неправильні покарання. Вчинення злочину або незакінчення його з незалежних від особи обставин (замах і готування) — межа кваліфікації злочинів. При цьому, кваліфікаційні помилки узагальнено можна класифікувати на три групи:1. Невизнання наявності складу злочину у діяннях, в яких він міститься; 2. Встановлення наявності складу злочину у діяннях, де він відсутній; 3. Неправильне обрання норми КК України для кваліфікації злочинів. Перша із названих помилок є найбільш розповсюдженою. Деякі вчені цю помилку називають некваліфікацією, тобто невизнання правозастосовним органом складу злочину у тих випадках, де в дійсності він існує. Це породжує штучну латентність злочинів. При цьому, аналіз судової практики свідчить про те, що в деяких випадках має місце приховування злочинів з боку тих осіб, які зобов’язані їх розкривати. Також, «некваліфікація злочинів» може мати місце у зв’язку із неправомірною відмовою правозастосовних органів у кримінальному переслідуванні і порушенні кримінальної справи, перебільшеним уявленням про диспозитивність в матеріальному та процесуальному кримінальному праві. Чинний КПК України визнає декілька категорій справ, справами приватного і приватно-публічного обвинувачення.

Друга кваліфікаційна помилка — це встановлення правоохоронними органами наявності у вчиненому складів злочинів, яких в дійсності немає. Виправлення цієї помилки судами (виправдовувальні вироки по кожній десятій справі) — показник здебільшого професійності судової влади. Однак таке виправлення на практиці часто обумовлюється певними труднощами. Оскільки, відповідно до законодавства і судові органи, і органи, що підтримують у суді державне обвинувачення (прокуратури) є окремими складовими єдиної системи державних правозастосовних органів. Мабуть, саме тому, у переважній більшості обвинувальних вироків судів мотивувальна частина на 80—100 відсотків відтворює зміст державного обвинувачення по справі.

Помилкова юридична оцінка вчиненого у зв’язку із неправильним обранням норми КК України за розповсюдженням визначається таким чином: 1. Кваліфікація оціночних ознак злочину; 2. Кваліфікація єдиних складних і сукупних злочинів; 3. Кваліфікація суспільно небезпечних наслідків; 4. Кваліфікація малозначних діянь і злочинів, що межують з проступками. Враховуючи викладене вище, можна виділити дві основні причини кваліфікаційних помилок: 1. Законодавча; 2. Правозастосовна. Перша полягає у проблемності КК України, неточності його норм або в їх застарілості. За значенням і об’ємом впливу на кваліфікацію злочинів, основним в даному разі, є відсутність в КК України складів необережного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Не менш значущою причиною кваліфікаційних помилок є недоліки в діяльності правоохоронних і судових органів. Ця помилка може полягати у неправильному обранні норми КК України для ідентифікації скоєного із складом злочину[4, c. 164,166].

Заслуговує на увагу думка В. А. Якушина щодо визначення поняття помилки в її першому значенні: «помилка - це омана особи відносно об'єктивних якостей суспільно небезпечного діяння, які характеризують його як злочин. Інакше кажучи, це помилка особи відносно характеру та ступеню суспільної небезпеки вчинюваного діяння та його протиправності [5, с 35]. На мою думку, дане визначення є дещо неповним, оскільки стосується більше визначення юридичної помилки.

Оскільки, помилка входить до суб’єктивної сторони злочину, її можна вважати особливим станом психіки суб'єкта злочину, що може виходити за межі суб'єктивної сторони останнього (коли діяння особи не визнають злочинним).

Деякі вчені ототожнюють поняття «помилки» та «омани». Зокрема Л.С. Білогриць-Котляревський, розглядаючи серед причин, які виключають злочинність діяння, невідання та помилку, писав: "невідання — незнання умов і обставин дії: помилка — оманливо неправильне уявлення про них. Обидва ці поняття в суті своїй якісно тотожні, бо помилка — це також незнання умов й обставин дії; відмінність між ними кількісна: невідання є повним незнанням, а помилка — незнання деталей, подробиць факту". Аналогічну позицію займають С. Баршев, О.Ф. Кістяківський, які розглядали невідання й оману, що скасовують свободу самовизначення, як підставу до виключення ставлення за вину, а також В. Спасович, який, однак, додав, що виключення кримінальної відповідальності не треба визначати категорично як невід'ємну ознаку невідання й омани. Що є неправильним, тому, що істина й омана — філософські категорії іншого, ніж помилка, порядку. За результатами науково-теоретичних спостережень, вони слугують методологічними підставами пізнання та пояснення юридичного значення помилки, але не є нею. Проти ототожнення помилки з оманою також застерігають і філософи, деякі правники (Ю.А. Вапєва). Вони вказують на те, що омана — це ілюзорне усвідомлення дійсності, неадекватне відображення предмета суб'єктом, помилки ж виникають унаслідок хибних дій індивіда. Отож у стані помилки особа не лише неадекватно уявляє, тобто відтворює у вигляді образу певний об'єкт, подію, явище (свідомий аспект), а таке уявлення знаходить логічний (тобто також неадекватний, але вже не щодо об'єктивної дійсності, а стосовно передбачуваного результату) зовнішній прояв у акті (актах) конкретної цілеспрямованої вольової соціальної поведінки[6, c. 3-4].

Страницы: 1, 2, 3