|
Особа віком від
14 до 18 років, розпоряджаючись своїм заробітком стипендією може самостійно
укладати правочини. Всі інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою,
отриманої від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з
батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути
здійснений з дозволу органу опіки та піклування. Цивільний кодекс України
окремо встановлює вимогу до форми правочину щодо транспортних засобів або
нерухомого майна, укладеного за участю неповнолітнього. Згода батьків
(усиновлювачів) чи піклувальника в цьому випадку має носити письмову,
нотаріальну форму посвідчення.
У випадку, коли
неповнолітній розпоряджається заробітком, стипендією на шкоду своїм інтересам,
суд за позовом батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та
піклування може позбавити його цього права або обмежити в його здійсненні. Якщо
зазначені обставини відпали, то суд скасовує своє рішення про обмеження або
позбавлення права розпоряджатися власним заробітком або стипендією.
У зв’язку із
вищевказаним можливо зробити висновок про те, що дієздатність неповнолітніх за
якісним змістом складається з двох елементів, перший з яких відображає
можливість самостійних дій неповнолітнього, а другий, – можливість дій самих
неповнолітніх, але за згодою їх батьків (усиновителів) піклувальника або органу
опіки і піклування.
Доцільно
відмітити ще одну обставину, яка принципово впливає на реалізацію належних
неповнолітньому майнових прав. У процесі управління майном дитини особливого
значення можуть набути питання про взаємодію батьків у процесі реалізації
даного права. Батьки мають рівні права та несуть рівні обов’язки щодо своїх
дітей. На практиці дане положення закону означатиме, що неповнолітньому для
вчинення правочинів, які виходять за межі самостійного вчинення, що передбачено
законом, потрібно заручитися згодою обох батьків.
Крім того, за ст.
33 Цивільного кодексу України неповнолітня особа особисто несе відповідальність
за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Вона
також особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за
згодою батьків (усиновителя) піклувальника Якщо у неповнолітньої особи
недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть
її батьки (усиновителі) або піклувальник.
Цивільний кодекс
України встановлює умови, згідно з якими при настанні певних обставин особа
може бути обмежена у дієздатності або позбавлена дієздатності взагалі.
Відповідно до ст. 36 Цивільного кодексу України фізична особа може бути
обмежена у дієздатності виключно у випадках, встановлених законом, серед яких
закон виділяє наступні:
- психічний розлад, який
істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними;
- зловживання спиртними
напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і пов’язане з цим
скрутне матеріальне становище самої особи, її сім’ї, інших осіб, які за законом
мають право на утримання від неї.
Правовими
наслідками обмеження цивільної дієздатності фізичної особи є те, що
а) фізична особа
може укладати лише дрібні побутові правочини;
б) правочини,
пов’язані з розпорядженням майном, можуть укладатися за згодою піклувальника,
при чому відмова піклувальника від надання такої згоди може бути оскаржена до
органу опіки та піклування або до суду;
в) одержувати
заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи особа з обмеженою дієздатністю
може лише за письмовою згодою піклувальника.
Стаття 37
Цивільного кодексу України передбачає, що над фізичною особою, цивільна
дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така фізична особа,
обмежена у дієздатності, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові
правочини. Піклувальнику законом надане право щодо надання письмового дозволу
фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, щодо отримання заробітку, пенсії,
стипендії та інших доходів, а також розпоряджатися майном. Особа, цивільна
дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею
договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій
особі.
У випадку, коли
підстави обмеження фізичної особи в дієздатності відпали, за рішенням суду
особа може бути поновлена у дієздатності, зокрема у разі видужання фізичної
особи або такого поліпшення її психічного здоров’я, в наслідок чого її
здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними відновлена у
повному обсязі. Суд поновлює фізичну особу в дієздатності у разі припинення нею
зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.
Іншим інститутом
зменшення обсягу дієздатності є визнання фізичної особи недієздатною. Фізична
особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного,
стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що фізична особа може бути
позбавлена цивільної дієздатності з урахуванням її психічного стану і неможливістю
розсудливо приймати рішення та вести свої справи. Визнання громадянина
недієздатним можливе лише в судовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби
або недоумства, хоч і очевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою
лікувального закладу, ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише
наявність судового рішення є юридичним фактом визнання особи недієздатною.
Оскільки визнання громадянина недієздатним, у першу чергу, має на меті
захистити його інтереси, то чинним законодавством України (ст. 256 ЦПК України)
встановлений чіткий перелік осіб, які мають право із відповідною заявою
звернутися до суду про визнання особи недієздатною. Цивільний кодекс України
передбачає право на відшкодування заявником моральної шкоди у разі пред’явлення
ним недобросовісної вимоги без достатніх підстав. Після набрання чинності
судовим рішенням його копія передається органу опіки і піклування для
призначення опікуна. Відповідно особа, яка призначена опікуном, вчиняє
абсолютно всі правочини від імені особи, яка визнана недієздатною. Остання в
свою чергу абсолютно повністю позбавлена можливості вчиняти будь-які правочини.
Поновлення
дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, проводиться за
позовом опікуна або органу опіки та піклування судом, який в свою чергу
припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного
поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати
значення своїх дій та керувати ними (п.1 ст. 42 Цивільного кодексу України).
Час, протягом якого фізична особа є такою, що визнана недієздатною, обмежується
моментом набрання законної сили про це рішенням суду та моментом набрання
законної сили рішення суду про поновлення фізичної особи і дієздатності.
Обов’язковою підставою для поновлення фізичної особи у дієздатності є не лише
видужання чи значне поліпшення її психічного стану, а саме те, що такі
позитивні зміни дозволяють їй усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними
(обов’язковим є наявність вказаних двох елементів). Одним із наслідків
поновлення фізичної особи у дієздатності є припинення опіки над нею у зв’язку з
тим, що відпала потреба у застосуванні такого способу забезпечення інтересів
фізичної особи.
Підбиваючи
підсумки сказаному вище, можливо стверджувати про те, що правосуб’єктність
фізичної особи є центральним інститутом цивільного права, повнота елементів
якого є підґрунтям для набуття фізичною особою повноцінного статусу учасника
цивільних відносин. З метою забезпечення конституційного положення про рівність
громадян, про що вже згадувалось вище, гарантування соціальної справедливості
саме комбінація елементів правосуб’єктності, їх оптимальне поєднання є
запорукою рівності всіх громадян щодо реалізації своїх потреб, втілення своїх
можливостей, а також гарантування забезпечення законних інтересів осіб, які в
силу погіршення здоров’я чи соціальних обставин позбавлені можливості
самостійно реалізовувати власні потреби та забезпечити власні інтереси.
2. ПРАВОВИЙ
СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ
Поточні зміни
економічних реалій в Україні вимагають адекватного оновлення законодавчої бази
держави, що покликано забезпечити юридичну основу розвитку ринкової економіки.
Підприємницька діяльність – це ключовий елемент цивільно-правових відносин, а
фізична особа – підприємець – одна із центральних фігур соціально-економічного
та політичного життя громадянського суспільства. Підприємництво і пов’язані з
ним відносини являють собою специфічну сферу життєдіяльності суспільства і,
відповідно, є об’єктом правового регулювання різноманітних галузей права, і в
першу чергу – цивільного права.
В юридичній
літературі спостерігається дискусійність підходів до визначення поняття
«підприємництво». Так, підприємництво визначається як:
- реалізація фізичною особою
або юридичною особою своєї правоздатності шляхом складання і виконання
цивільно-правових договорів неспоживчого характеру з метою одержання прибутку,
які діють за власною ініціативою, на власний ризик, за власний кошт;
- незаборонена законом,
ініціативна, систематична діяльність приватних осіб (підприємців) і юридичних
осіб, що базується на приватній або будь-якій іншій формі власності, спрямована
на отримання прибутку від виробництва товарів, виконання робіт і надання
послуг, здійснювана на власний ризик і під свою відповідальність;
- ініціативна, самостійна
діяльність громадян, яка здійснюється на свій ризик та під свою майнову
відповідальність, спрямована на отримання прибутку та особистого доходу;
- різновид творчої, пошукової,
ризикової, соціальної діяльності;
- сукупність правомірних вольових
дій, які здійснюються професійно, систематично і на свій ризик особою,
зареєстрованою як підприємець з метою одержання прибутку;
- особлива господарська,
творчо-пошукова, новаторська діяльність, пов’язана з виробленням нових ідей і
способів досягнення мети.
Враховуючи
зазначені підходи до визначення поняття «підприємництво», доцільно розглянути
основні ознаки підприємницької діяльності, що виокремлюються в юридичній
літературі. Так, Є.А. Суханов виділяє серед ознак підприємницької діяльності
майнову відповідальність, а також визначає, що її метою є не лише отримання
прибутку, а й особистого доходу, і не відносить до основних ознак
підприємництва його самостійний характер. Д.В. Задихайло поняття підприємництва
визначає як форму реалізації правоздатності через укладення договорів. В.Л.
Мусіяка зазначає, що основним моментом в підприємницькій діяльності є її
базування на праві власності. У Цивільному кодексі України правовому
регулюванню підприємницької діяльності фізичних осіб присвячена п’ята глава, яка
встановлює:
- що право на
здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, має фізична
особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 50);
- обов’язковою
умовою здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація, інформація
про яку є відкритою (п. 2 ст. 50);
- принцип
неможливості оскарження договорів особою, яка розпочала підприємницьку
діяльність без державної реєстрації, на тій підставі, що вона не є підприємцем
(п.3 ст. 50);
- можливість
застосування нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність
юридичних осіб, до фізичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не
випливає із суті відносин (ст. 51);
- можливість
визнання фізичної особи – підприємця банкрутом (ст. 53);
- фізична особа –
підприємець несе відповідальність по зобов’язанням, які пов’язані із
підприємницькою діяльністю, усім своїм майном і часткою у праві спільної
сумісної власності подружжя, яке належатиме їй при поділі цього майна, у разі,
якщо фізична особа – підприємець перебуває у шлюбі (п.1 ст. 52);
- можливість
призначення управителя майном у випадках, якщо фізична особа – підприємець
визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена,
або якщо власником майна, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, стала
неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити
управителя цього майна, з яким цей орган укладає відповідний договір (ст. 54).
Чинний
Господарський кодекс України також регламентує порядок здійснення
підприємницької діяльності фізичними особами – підприємцями та визначає, що
підприємець має право на використання ним комерційного найменування; право на
реєстрацію в Україні як підприємців громадян інших країн; перелік документів,
які необхідно подавати фізичній особі в органи державної реєстрації
підприємців; обов’язок зазначати на печатках та штампах ідентифікаційний код
громадянина-підприємця тощо.
Враховуючи
положення Цивільного та Господарського кодексів України можливо зробити
висновок про те, що обидва ці нормативно-правові акти вміщують в собі правові
положення, які регулюють умови здійснення підприємницької діяльності, в тому
числі і фізичними особами – підприємцями, однак ці правові норми мають
загальний характер, що потребує прийняття окремого профільного нормативно-правового
акту, який би регулював діяльність фізичної особи – підприємця. Така пропозиція
вже висловлювалась вченими в юридичній літературі. Так, Я.М. Шевченко зазначає,
що розвиток підприємництва потребує прийняття законодавчих актів, які регулюють
діяльність громадянина – підприємця. В.В. Лаптєв вказує на те, що індивідуальні
підприємці становлять самостійний вид суб’єктів підприємницького права і їх
правове положення повинно регулюватися самостійно, не дивлячись, що вони
прирівнюються до юридичних осіб (ст. 51 Цивільного кодексу України) і це
повинно бути зроблено спеціальними нормами, що стосуються лише індивідуальних
підприємців.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
