Реферат: Історія та світовий досвід реалізації громадянами права на захист засобами адміністративної юстиції

Історія та світовий досвід реалізації громадянами права на захист засобами адміністративної юстиції

Вступ

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову в сучасних демократичних державах характеризується наявністю механізму стримувань і противаг, який запобігає узурпації влади та її концентрації в одній з трьох гілок. Одним з елементів механізму стримувань і противаг є гілка судової влади.

У країнах із розвиненими демократичними традиціями функціонування державної влади суди посідають особливе місце. Зазначене підтверджується зокрема, показником кількості суддів на мільйон жителів, а також обсягом державних коштів, що витрачаються на утримання судових установ і суддів. Так, у Федеративній Республіці Німеччина на один мільйон жителів припадає більше, ніж 200 суддів, в Англії – 51, Італії – 101, Швеції – 100. У Німеччині дві третини коштів, що спрямовуються на підтримку правопорядку, витрачається на суди, тоді як в інших європейських країнах суди отримують приблизно одну третину цих коштів [17].

Більшість вітчизняних вчених, які досліджували загальні проблеми захисту прав і свобод громадян від порушень у публічно-правових відносинах, а також питання вдосконалення відповідних адміністративних процедур вивчали тенденції формування адміністративного судочинства у контексті становлення адміністративної юстиції. Зокрема, зазначене стосується робіт Ю.В. Георгієвського, Ю.С. Педько, В.Г. Перепелюка, О.І. Шостенко, та ін. Дійсно, такий підхід є логічним, адже запровадженню найбільш ефективної серед інших форм захисту прав, свобод, законних інтересів – судової форми захисту – до сфери публічно-правових відносин передує формування відповідної моделі, адаптованої до тенденцій державотворення у кожній країні. Разом з тим, викликає зацікавленість вивчення проблеми витоків формування адміністративного судочинства як окремої форми захисту прав, свобод, законних інтересів. Доцільність саме такого підходу ґрунтується на доведеній вченими думки про розмежування суміжних понять «адміністративна юстиція», «адміністративний процес», «адміністративна юрисдикція».

адміністративний суд юстиція оскарження

Історія та світовий досвід реалізації громадянами права на захист засобами адміністративної юстиції

Віддаючи належне науковому надбанню юридичної думки стосовно генезису ідеї адміністративної юстиції, доцільно навести ті відповідні положення, які обґрунтовували вчені.

Дослідники проблем становлення і розвитку адміністративної юстиції пов’язують виникнення необхідності її запровадження з певними тенденціями державотворення, а саме – із зростанням потреби контролювати й обмежувати дію влади залежно від розширення функцій держави і збільшення сфери застосування засобів владного впливу з метою впорядкування суспільних відносин. При цьому називається термін ХVІІІ–ХІХ ст.ст., коли відбувалося піднесення теорії ліберальної демократії, якою було закріплено ідею обмежень та відповідальності влади за свої дії. У більш ранні терміни фактично відбувалося зародження самої ідеї обмеження влади, але форми реалізації цієї ідеї нагадували прокурорський нагляд у сучасному його вигляді [10, с. 53–54]. О.І. Шостенко доводила дещо іншу думку про витоки запровадження права громадян на самозахист шляхом оскарження дій і рішень посадових осіб до компетентного державного органу. Вона називала період стародавнього Риму, коли за римським громадянином було закріплене право апеляції до народних зборів, а у московській державі – право кожного підданого царя подавати чолобитну в Чолобитний наказ чи Боярську Думу [190 с. 66]. Із поглядом О.І. Шостенко можна погодитися лише умовно, оскільки зміст терміна «юстиція» означає правосуддя, систему судових та пов’язаних із їх діяльністю установ [8, с. 984]. Швидше за все, вчена вказувала на існуючі на той час способи оскарження.

У роботі «Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді», підготовленій за редакцією О.М. Пасенюка у 2007 р., зазначено про існування ще за часів середньовіччя правових обмежень абсолютних монархій Європи. Такі обмеження запроваджувалися внаслідок конфліктів із церквою, повстань дворян та появи германського звичаєвого права, у якому було відтворено положення про можливість притягнення суверена до відповідальності за свої дії. Пізніше це положення знайшло відображення у нормах про захист майна та особистої свободи, які сприяли запровадженню правових механізмів обмеження, особливо за допомогою прийняття судових рішень. Із розвитком європейських держав було запроваджено виконавчі засоби забезпечення відповідальності, а в рамках шведсько-фінського права у 1713 р. було запроваджено посаду омбудсмана, значна кількість обов’язків якого стосувалася нагляду за діяльністю представників влади та захисту громадян від зловживань ними владою та від їхніх протизаконних дій [10, с. 54].

Отже, вчені є єдиними в думці про передумови запровадження адміністративної юстиції – формування у суспільній свідомості та підтримка з боку влади ідеї про необхідність обмеження свавілля владних інститутів, яка реалізується у формі правового механізму відповідальності влади за свої дії. Разом з тим, постає неоднозначним сприйняття самої сутності адміністративної юстиції – як форми захисту прав у сфері управління державними справами, яка реалізується не лише засобами судочинства, а й, зокрема, засобами самозахисту.

Ю.С. Педько доводив, що зміст адміністративної юстиції передбачає наявність таких складових, як: адміністративний спір; оскарження громадянином дій або бездіяльності органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування; особливий судовий адміністративний процесуальний порядок вирішення спору; наявність спеціалізованих судових органів (адміністративних судів). Ним були виділені такі теоретичні ознаки адміністративної юстиції: за змістовною характеристикою суспільні відносини, які регулюються інститутом адміністративної юстиції, є спірними і випливають із конфліктних управлінських ситуацій, що виникають у сфері виконавчої влади чи місцевого самоврядування між громадянами і відповідними органами; адміністративна юстиція є формою судового захисту прав і свобод громадян, завдяки якій останні у змозі реалізувати своє право на оскарження неправомірних дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; адміністративна юстиція передбачає, що адміністративні спори вирішуються у судовому порядку, згідно з правилами судового адміністративного процесу (адміністративного судочинства) у відокремленому від організаційної структури виконавчої влади та місцевого самоврядування органі – адміністративному суді; адміністративно-юстиційний захист майже завжди повинен супроводжуватися перевіркою законності нормативного матеріалу, який створює правове забезпечення управлінської діяльності, що може призвести до відміни або заміни відповідного правового акта управління; об’єктом адміністративно-юстиційного розгляду є результати управлінської діяльності, при цьому об’єкт правопорушення, що розглядається, має публічно-правовий характер [7, с. 7]. На думку М.О. Куплеваського, не будь-яке порушення права чи спір про право може дати привід до діяльності судів (адміністративних чи звичайних), але тільки порушення цього права або спір про таке право, надане певній особі чи категорії осіб [16, с. 160].

Точка зору Ю.С. Педько покладена в основу підходу, за яким адміністративна юстиція пов’язана із діяльністю судових органів, а процесуальний порядок її реалізації – зі здійсненням за правилами судочинства.

Більшість дослідників теоретичних і правових засад запровадження і розвитку адміністративної юстиції як судового розгляду спорів в управлінській діяльності аналізували досвід Франції і Німеччини. Вибір саме цих країн ґрунтується на тому, що відповідні моделі адміністративної юстиції відносять до типових у країнах романо-германського (континентального) типу правових систем.

Ю.В. Георгієвський зазначав, що для моделі адміністративної юстиції континентальних держав властива спеціальна система адміністративних судів, створених для розгляду всіх адміністративних спорів – від судів нижчого до судів середнього і вищого рівнів. Така система діє відокремлено від системи загальних судів, Конституційного Суду, господарських (арбітражних) судів. Вчений зазначає, що в такому випадку адміністративні суди формально незалежні від адміністративних органів, або перебувають у відносному підпорядкуванні цим органам [2, с. 11].

Основи організації адміністративного судочинства у Франції були закладені за часів Великої Французької революції, коли законодавчо було закріплено принцип поділу судових і адміністративних функцій. На сьогодні сформувалося два окремих види судочинства, які здійснюються в судах загальної юрисдикції – загальне та адміністративне. Кожен із видів судочинства реалізується у системах судових установ, незалежних одна від одної [10, с. 13].

М.О. Куплеваський, характеризуючи формування юрисдикційних повноважень адміністративних судів у Франції у ХVІІ–ХVІІІ ст.ст., виділяв такі 3 головні елементи їх юрисдикції: 1) усі спори, які виникають із приводу актів адміністрації, в яких остання перебуває як влада (за виключенням спорів про непрямі податки); 2) значна кількість справ, в яких адміністрація є не владою, а представником; 3) деякі справи щодо накладання стягнень за порушення поліцейських постанов (наприклад, тих, що стосуються шляхів сполучення) [16, с. 168–171]. Якщо порівняти ці юрисдикційні повноваження адміністративних судів у Франції, що існували у ХVІІ–ХVІІІ ст.ст. і сучасні повноваження, можна зазначити посилення тенденції спеціалізації судової юрисдикції. Зокрема, О.І. Шостенко зазначає, що до компетенції адміністративних судів віднесено всі адміністративні спори, за винятком тих випадків, коли окремі категорії правовідносин спеціальними актами виключені із їхньої підвідомчості і передані до іншої юрисдикції [19 с. 13]. Слід навести думку авторів роботи «Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді», підготовленої за редакцією О.М. Пасенюка у 2007 р., стосовно того, що упродовж ХІХ ст. до компетенції Державної ради у Франції як вищого органу влади у системі адміністративної юстиції належали повноваження судового органу, відповідального за перевірку дій держави, і державного дорадчого органу із правових питань [10, с. 54].

На формування доктрини адміністративної юстиції у Франції пріоритетний вплив здійснила теорія поділу влади. Піддаючи критиці запровадження у Франції теорії поділу влади щодо організації адміністративної юстиції та відтворення у правовій доктрині у ХІХ – на початку ХХ ст., в юридичній літературі Росії висловлювалися такі положення [11]:

по-перше, хибне розуміння сутності теорії поділу влади як засад повної незалежності адміністративної влади від законодавчої і судової;

по-друге, складність реалізації права на оскарження рішень, прийнятих адміністрацією, оскільки органи адміністративної юстиції підпорядковані самій адміністрації;

по-третє, положення, згідно з яким адміністрація є суддею у справі, в якій сама вона є зацікавленою стороною, протирічить основному принципу права – рівності усіх перед законом;

по-четверте, оскільки теорія поділу влади повинна розумітися не як повне уособлення гілок влади, а як їх співпраця, то засади співпраці має бути покладено в основу організації адміністративної юстиції.

Доктрина адміністративної юстиції у Франції протягом тривалого часу передбачала визначення сутності адміністративних органів не лише як органів, що розглядають скарги на дії адміністрації та надають оцінку законності їх дій, а й органів управління, що активно реалізують різні адміністративні управлінські функції. Згодом доктринальні положення зазнали змін, і сучасне розуміння сутності органів, які виконують функції адміністративної юстиції, передбачає визнання судових установ, що приймають судові акти та судові рішення окремо від органів управління, які приймають та становить компетенцію судових установ, які належать до адміністративної юстиції, хоча, певною мірою, у здійсненні контролю беруть участь і загальні суди.

Побудова системи органів адміністративної юстиції передбачає три ланки: 1) Державна рада як центральний і керівний орган; 2) територіальні адміністративні суди (їх називають адміністративними судами загального права), що підпорядковуються Державній раді у порядку апеляційного оскарження; 3) спеціалізовані судові установи адміністративної юстиції, які піднаглядні у касаційному порядку Державній раді.

Інтерес із позицій організації діяльності у сфері адміністративної юстиції викликає структура Державної ради, яка протягом тривалого часу зазнавала змін. У сучасному її вигляді вона містить п’ять секцій, чотири з яких контролюють сферу управління, остання ж секція є судовою і виконує, за аналогією, функції вищого адміністративного суду, а також найбільш значні справи. Члени Державної ради є державними службовцями. Про обсяг діяльності Державної ради свідчать такі цифри: у середньому рада розглядає 10000 справ на рік, а кількість апеляцій досягає 80% від загальної кількості розглянутих нижчими адміністративними судами справ. Справи касаційного оскарження становлять приблизно 10% [11].

У 50-х роках ХХ ст. відбулося реформування системи адміністративної юстиції. Поштовхом щодо її здійснення став факт неможливості Державної ради забезпечувати вчасний розгляд справ внаслідок їх значної кількості. У процесі реформування компетенція ради префектур, які становили основну ланку усієї системи адміністративної юстиції, значно наблизилась по суті до компетенції загальних судів. Їхній статус набув ознак регіональних адміністративних судів, які стали незалежними від апарату управління.

Страницы: 1, 2, 3, 4