Реформування 50-х років минулого століття отримало своє продовження із прийняттям Закону про реформу адміністративного судового розгляду від 31 грудня 1987 р. Внутрішня побудова апеляційних адміністративних судів, кількість судів регламентовані декретом, що розглядається Державною радою. Вимоги до кандидата на зайняття посади судді в адміністративному апеляційному суді такі: а) наявність відповідного рангу службовця; б) стаж роботи не менше шести років дійсної служби, з яких не менше чотирьох пов’язані з виконанням функцій щодо відправлення правосуддя. Особа, призначена до апеляційного адміністративного суду суддею, повинна виконувати обов’язки не менше чотирьох років.

Як зазначають дослідники проблеми становлення адміністративної юстиції, процедура розгляду адміністративної справи із часом зазнала незначних змін, недостатньо враховано принцип гласності та усності процесу, а рішення у справі приймається, в основному, шляхом опрацювання різних документів, які витребовує суддя [11].

Французька модель адміністративної юстиції, що передбачає наявність окремого судового органу для перегляду адміністративних дій уряду, значною мірою вплинула на країни Європи та світу [10, с. 54]. Разом із тим, інститут адміністративної юстиції у Німеччині відрізняється від французької моделі, хоча на неї також значною мірою впливала теорія поділу влади.

До середини ХІХ ст. у науковій думці Німеччини панували два основних підходи щодо сутності адміністративної юстиції. Представники одного з них обстоювали переваги судової влади, а іншого – висували інші гарантії, поряд із інститутом адміністративної юстиції. У 60–70-х р.р. ХІХ ст. були засновані адміністративні суди у Бадені та Пруссії, чим було закладено підґрунтя німецької системи судового перегляду адміністративних дій [10, с. 55]. Компетенція адміністративних судів характеризувалася дуалізмом – з одного боку вони вирішували не лише справи, пов’язані із спорами у галузі управління, але з іншого – самі являли собою органи управління. До складу адміністративних судів входили змішані колегії, які складалися частково з осіб, що обиралися місцевими органами влади, частково – з тих, що призначалися владою, у тому числі королем. Вищий адміністративний суд був відокремлений від управління і вирішував тільки судові справи. До його складу входили голова суду та радники. Цікавими були вимоги до фахового рівня членів Вищого адміністративного суду. Одна половина тих, хто входив до складу, повинна була мати юридичну освіту і досвід роботи в судових установах, а інша – досвід роботи в адміністративних. Усі вони призначалися довічно королем, потім імператором. Вищий адміністративний суд був апеляційною і ревізійною інстанцією стосовно остаточних рішень окружних комітетів і водночас сам розбирав найважливіші з юридичної і політичної точок зору скарги. Провадження в усіх адміністративних судах Пруссії було публічним, усним і змагальним [1, с. 17].

Вченими виокремлювалися такі особливості функціонування інституту адміністративної юстиції у Німеччині. По-перше, діяльність яскраво виражений інстанційний характер. Таких інстанцій, як правило, три, при цьому нижчі інстанції були й органами активного управління. По-друге, комплектування складу нижчих інстанцій органів адміністративної юстиції зі службовців та виборних від населення осіб не було гарантією незалежності від керівництва адміністративного органу, і, таким чином – була відсутня незалежність тих, хто розглядав спори у сфері публічно-правових відносин. Повною мірою були незалежні лише вищі інстанції. Наявність виборних від населення осіб вносило деструктивний елемент до системи адміністративної юстиції внаслідок непрофесіоналізму. По-третє, ця особливість відрізняє адміністративну юстицію у Німеччині від інших держав – найбільший розвиток процесуальних форм розгляду справ. Більшою мірою зазначене було відображено в адміністративному процесі у Прусcії, де були застосовані принципи цивільного процесу: гласність, усність, змагальність, чітке визначення ролі сторони у процесі [11].

Зазначається, що незначною частиною адміністративна юрисдикція здійснювалась як самостійне судове провадження, пов’язане із виконанням завдань так званого зовнішнього контролю. Компетенція адміністративних судів була суворо обмежена законодавчо встановленим переліком спорів. Після Другої світової війни в усіх землях майбутньої ФРН адміністративна юрисдикція створювалась органами окупаційної влади. У 1949 р. Основним законом був запроваджений Федеральний адміністративний суд як вища судова інстанція у галузі адміністративної юрисдикції. Закон про адміністративно-судовий процес набув чинності у 1960 р. Ним була передбачена єдина система судоустрою і судочинства у Федерації та землях. Крім зазначеного Закону, сучасне адміністративно-процесуальне право Германії містить іще два нормативно-правових акти: «Закон про адміністративне провадження», «Закон про виконання адміністративних рішень». Закон про адміністративно-судовий процес регламентує і питання організації діяльності адміністративних судів і процесуальний порядок вирішення справ. Він складається із чотирьох частин: судоустрій, провадження, оскарження та поновлення провадження, витрати та виконання. Цей Закон регламентує такі питання: створення та ліквідація адміністративного суду та вищого адміністративного суду; перенесення місцезнаходження суду; зміна меж судових округів; передача справ одному адміністративному суду від декількох судових округів; створення окремих палат адміністративного суду або окремих сенатів вищого адміністративного суду в інших населених пунктах; передача справи іншому суду за підсудністю [12].

Структура органів адміністративної юрисдикції – адміністративних судів являє собою адміністративні суди земель, у Федерації – Федеральний адміністративний суд із місцезнаходженням у Лейпцигу. До складу адміністративного суду входять голова суду, судді-головуючі та інші судді у необхідній кількості. В адміністративному суді утворюються палати. Палата адміністративного суду виносить рішення у складі трьох професійних суддів та двох непрофесійних суддів, якщо справа не розглядається одноосібно суддею. До складу вищого адміністративного суду входять голова суду, судді-головуючі та інші судді у необхідній кількості. У вищому адміністративному суді утворюються сенати. Сенати розглядають справи у складі трьох суддів. Законодавством землі може бути передбачено, що сенати розглядають справи у складі п’яти суддів, у тому числі двоє з них можуть бути непрофесійними суддями. За наявності підстав сенати можуть розглядати справи й у складі п’яти суддів та двох непрофесійних суддів [12, с. 76–88]. Статус непрофесійних суддів визначений Розділом 3 зазначеного вище Закону про адміністративно-судовий процес. Непрофесійні судді беруть участь в усному розгляді справи та винесенні судового рішення на рівних правах із суддями.

До підсудності суду адміністративної юрисдикції віднесено усі публічно-правові спори, які не відносяться до галузі конституційного права, за умови, якщо федеральним законом вирішення цих спорів прямо не віднесено до компетенції іншого суду. При цьому публічно-правові спори, які підпадають під дію законодавства землі, можуть бути передані іншому суду на основі законодавства землі. Процесуальною підставою провадження визначено позов. Закон виділяє такі види позовів: позов про оспорювання, позов про примушування до виконання зобов’язання, позов про визнання правовідношення. Шляхом пред’явлення позову можна вимагати відміни адміністративного акта (позов про оспорювання), а також присудження до видання адміністративного акта, відхиленого або не прийнятого внаслідок бездіяльності адміністративного органу (позов про примушування до виконання зобов’язання). Шляхом пред’явлення позову також можливо вимагати визнання існування або відсутності правовідношення, або нікчемності адміністративного акта, якщо у позивача є правомірний інтерес щодо встановлення зазначеного у найближчий час (позов про визнання) [12, с. 96–97].

Сучасна модель адміністративної юстиції у Німеччині подібна до американської [10, с. 67]. У 1946 р. у США було прийнято Закон про адміністративну процедуру (Administrative Procedure Act) [10, с. 55]. У цій країні адміністративну юстицію представляє система органів, які здійснюють квазісудові функції в органах управління. Ці органи розглядають чисельну кількість справ і фактично виконують судові повноваження, однак власне до системи судів не відносяться, а діють поряд із загальними судами. Враховуючи, що самі органи управління наділені спеціальними знаннями у галузі управлінської діяльності і розглядають спори, діяльність цих квазісудових органів постає достатньо ефективною. Зазначене підтверджує більша, ніж у загальних судів, кількість розглянутих справ. Функції адміністративної юстиції реалізують: керівництво органів управління, спеціалізовані комісії, спеціалізовані органи адміністративної юстиції, окремі судові органи [9, с. 24–26]. Головною різницею між американською та європейською системами юстиції називають здійснення судового перегляду судами загальної юрисдикції, однак останнім часом дедалі частіше використовуються спеціалізовані суди для вирішення складних та спеціалізованих позовів. До числа таких судів належать: Суд із питань оподаткування (Tax Court) і Суд із питань міжнародної торгівлі (Court of International Trade), спеціалізовані суди на рівні федеральних судових органів, що здійснюють перегляд адміністративних рішень певних органів влади, а також Федеральний окружний апеляційний суд (Court of Appeals for the Federal Circuit) і Суд із розгляду апеляцій ветеранів (Court of Veterans Appears) [10, с. 68].

На відміну від країн, в яких адміністративна юстиція реалізувалась у формі адміністративних судів, в Англії судочинство в загальних судах передбачає розгляд адміністративно-правових спорів. При цьому сама процедура розгляду є розвиненою. Зокрема, розгляд адміністративно-правових спорів у сфері місцевого самоврядування віднесений до компетенції першої інстанції, яку здійснює мировий суддя. Апеляційну інстанцію представляють четвертні засідання мирових суддів, які провадяться не менше чотирьох разів на рік. Суд королівської сім’ї наділений повноваженнями вищого адміністративного суду [11].

Доцільно розглянути також побудову органів адміністративної юстиції в одній із найбільш розвинених країн Європи – у Швеції. Передумовою уведення цього інституту, як і в інших країнах, була необхідність посилення захисту прав громадян у відносинах з органами управління на судовому рівні. У зв’язку із цим на початку ХХ ст. було запроваджено Верховний адміністративний суд. Разом із тим, система нижчестоящих судів на той час практично не була сформованою. Початком другого етапу формування адміністративної юстиції у Швеції можна вважати її приєднання до Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що стимулювало посилення саме судового захисту прав, свобод і законних інтересів. Як наслідок – сформувалася система адміністративних судів окремо від загальних судів. Крім того, поряд з адміністративними судами діють і спеціальні суди, кількість яких невелика (наприклад, камеральний суд, який розглядає певні категорії адміністративних справ, пов’язаних із скаргами на рішення зборів уповноважених комуни). У системі органів адміністративної юстиції передбачені апеляційні суди, компетенція яких поширюється на спори у сфері оподаткування, соціального забезпечення, справи про відповідальність службовців, які керують сферою фінансів. Верховний адміністративний суд постає вищою інстанцією. Законодавче регулювання адміністративної юстиції здійснюється Адміністративно-процесуальним законом 1971 р., сфера дії норм якого не поширюється на спори у сфері діяльності уряду, органів місцевого самоврядування, поліції [1].

На розвиток адміністративної юстиції в Європі значною мірою вплинула організація у другій половині ХХ ст. Європейського Союзу та Європейського суду справедливості, а також прийняття Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та заснування Європейського суду з прав людини. Починаючи з 1971 р., Європейський суд із прав людини постановив низку рішень у справах, пов’язаних із тлумаченням ст. 6 (1) Конвенції при її застосуванні до адміністративних рішень країн, що підписали Конвенцію, чим було відкрито нову сферу впливу Суду на дії органів державної влади цих країн. Крім того, Рада Європи прийняла ряд резолюцій та рекомендацій щодо виконання державами-членами рішень Суду, в яких сформульовані ключові принципи адміністративної юстиції [10, с. 55].

Ю.С. Педько, досліджуючи проблеми становлення адміністративної юстиції в Україні, зазначав, що зарубіжний досвід організаційної побудови адміністративної юстиції передбачає наявність різних підходів щодо побудови. Англосаксонська квазісудова система оскарження не передбачає структурованої системи спеціалізованих судів і перевага надається процедурам розгляду скарг громадян [6, с. 72]. Друга модель відома під назвою англо-американський суд, що характеризується відсутністю спеціалізованих судів і досить широкою компетенцією судів загальної юрисдикції щодо розгляду адміністративних конфліктів поряд із цивільними справами. Така система використовується у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, Йорданії, Лівії, Судані, Саудівській Аравії. Англосаксонська система адміністративної юстиції випливає з доктрини рівності всіх посадових осіб перед судом і неприпустимості вилучення їх з-під юрисдикції тих самих судів, з якими мають справу всі інші громадяни [9, с. 21–22]. Континентальний досвід організаційної побудови системи адміністративної юстиції передбачає, в основному, дві організаційні моделі, які мали найбільш вагомий вплив на підходи щодо визначення організаційної моделі адміністративної юстиції в інших країнах – французьку і німецьку. Правова природа французької адміністративної юстиції поступово змінила пріоритети з управлінських на загальносудові [16, с. 73]. Німецька модель організації адміністративної юстиції є найбільш близькою до досвіду організації системи загальних судів багатьох країн, зокрема – України [6, с. 75].

Страницы: 1, 2, 3, 4