Реферат: Необхідна оборона, її визначення та ознаки

План

Вступ

1. Підстави виникнення стану необхідної оборони

2. Ознаки правомірного заподіяння шкоди в стані необхідної оборони

3. Ексцеси необхідної оборони

Висновки

Cписок використаних джерел

Вступ

Ще юристи стародавніх часів говорили і вказували на те, що право людини на самозахист належить їй від природи і є невід’ємним. В історії українського та російського кримінального права необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, вперше згадується в «Уложении царя Алексея Михайловича»[27, c. 3]. На сьогодні право на захист своїх охоронюваних законом прав та інтересів закріплене Конституцією України, так, частина 2 статті 27 Конституції проголошує «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Дана норма набула свого поширення і деталізації в чинному законодавстві, зокрема в Кримінальному кодексі України 2001 року.

Інститут необхідної оборони в кримінальному праві є досить важливим, оскільки він є одним із способів протидії злочинності, проблема якої досить гостро постала в наші дні. У той же час цей інститут є, нажаль, одним із самих неоднозначних і недостатньо врегульованим законодавством. Доказом цьому є наявна в Україні практика застосування інституту необхідної оборони, яка в великій мірі залежить від суб’єктивної думки судді, слідчого, прокурора та інших суб’єктів владних повноважень. Саме велика залежність застосування на практиці положення про необхідну самооборону при реалізації особою права, передбаченого статтею 36 КК від внутрішнього переконання посадових осіб є стримуючим чинником, оскільки така особа має страх перед кримінальною відповідальністю за перевищення меж необхідної оборони.

Незважаючи на те, що інститут необхідної оборони не є новим для кримінального права України, і є немало дослідженим в науці, увага вчених щодо його проблематики не зникає і сьогодні. Це, в деякій мірі пов’язано з тим, що більшість праць вчених щодо цієї проблеми опубліковані ще за радянських часів і не відповідають сучасним реаліям суспільства, більше того КК 2001 року ввів деякі зміни до цього інституту, порівняно із КК 1960 року.

Проблеми необхідної оборони досліджувалися такими вченими як Перцев Д.В, Андрушко П.П, Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Володарський В.Л., Глушков В.О., Дмитренко А.П, Меркурьев В.В., Гусар Л.В. Якубович М.И, Атабаєва Т.Ш, Тасаков С., Ткачевский Ю.М та іншими.

Метою курсової роботи є дослідження кримінально-правових особливостей інституту необхідної оборони в кримінальному праві України.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання:

-  визначити умови, при яких виникає стан необхідної оборони;

-  визначити межі необхідної оборони та їх місце в системі умов правомірності необхідної оборони;

-  дослідити особливості перевищення меж необхідної самооборони;

-  проаналізувати законодавство зарубіжних країн з окремих аспектів необхідної оборони;

1.  Підстави виникнення стану необхідної оборони

Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння є важливою складовою комплексного інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Норми, які визначають поняття та ознаки необхідної оборони, потребують особливої уваги та аналізу, тому що регулюють сферу розмежування правомірної і злочинної поведінки. Ці норми є заохочувальними нормами кримінального законодавства, які насамперед мають стимулювати й гарантувати позитивне реагування, у вигляді виключення кримінально-правового обтяження, у випадках активної протидії злочинам або суспільно- небезпечним посяганням у стані необхідної оборони, затриманні особи, яка вчинила злочин, крайньої необхідності та ін. Суспільна корисність зазначеної правомірної поведінки полягає в запобіганні або мінімізації шкоди об‘єктам кримінально-правової охорони. Реалізація зазначених обставин у площині правовідносин, що виникають у зв‘язку з вчиненням злочину суспільно небезпечного посягання чи злочину іноді породжує ілюзію про тотожність об‘єкта заподіяння «санкціонованої шкоди» та об‘єкта правомірної поведінки.

Так, відносно обставин, що виключають злочинність діяння, досить поширеною є думка, що об‘єктом вчинку, що виключає злочинність діяння, визнається та цінність (благо), якій суб‘єкт заподіює певну шкоду для досягнення визначеної суспільно корисної мети [3, с. 175].

Заподіяння шкоди об‘єктам кримінально-правової охорони виступає «засобом», завдяки якому здійснюється захист суспільних відносин, що знаходяться в безпосередній загрозі заподіяння шкоди з боку особи, яка вчинює суспільно небезпечне посягання, або відносин, що вже зазнали повної або часткової руйнації і, особа, яка здійснює позитивну поведінку, спрямовує свої дії на мінімізацію суспільно небезпечних наслідків, затримання особи, яка вчинила злочин. Аргументом на користь зазначеного розуміння виступає вимушеність заподіяння шкоди об‘єктам кримінально-правової охорони. Крім того, закон передбачає відповідальність за перевищення меж необхідної оборони (ч.3 ст.36 КК).

Загальним для суспільних відносин, що знаходяться в безпосередній загрозі заподіяння шкоди або, яким певною мірою шкода вже заподіяна, а також тими, що зазнають «санкціонованої шкоди», є те, що як перші, так і другі суспільні відносини поставлені під охорону в кримінальному законодавстві. Слушною є думка Ю.В. Бауліна, що коло об‘єктів кожного виду обставин є строго визначеним й неоднаковим для кожного із них [3, с. 176]. Для вчинків у стані необхідної оборони характерні такі об‘єкти суспільно корисної поведінки, як життя, здоров‘я, особиста свобода, тілесна недоторканність та майно.

Щоб нейтралізувати суспільну небезпечність особа має здійснити визначений законом комплекс правомірної суспільно корисної поведінки, яка б за соціальною спрямованістю та фактичними результати не поступалася вчиненому злочину. Зазначена обставина зумовлює спрямованість соціально корисної поведінка на відновлення порушеного об‘єкта кримінально-правової охорони та нейтралізацію суспільно небезпечних наслідків. Обґрунтованою є думка М.І. Бажанова, що заохочувальні норми мають важливе значення для запобігання і припинення відповідних злочинів, стимулювання посткримінальної поведінки, що свідчить про втрату особою суспільної небезпечності [17, с. 8].

Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризується всіма конститутивними ознаками, що притаманні даному інституту, а саме - за своїми зовнішніми ознаками відповідає ознакам конкретних злочинів, передбачених в Особливій частині КК України; є свідомим вольовим вчинком людини у формі дії; суспільством оцінюється як корисна; в момент здійснення не суперечать закону, тобто є правомірною дією; визначається кримінальним законодавством як незлочинна; виключає кримінальну відповідальність.

Вищенаведені положення дозволяють зробити висновок, що попри зовнішню тотожність дій, вчинених в стані необхідної оборони злочинним діям, передбаченим Особливою частиною КК, необхідна оборона є випадком правомірного заподіяння шкоди, оскільки вона направлена на захист об’єктів кримінально-правової охорони, на які посягає особа, вчиняючи суспільно-небезпечне посягання або створюючи загрозу такого посягання.

Шкода, заподіяна тому, хто посягає вважається правомірною і не тягне за собою кримінальної відповідальності лише за певних умов, визначених законом.

Особливістю суб’єктивного права на необхідну оборону є те, що воно має специфічний порядок його реалізації, відмінний від реалізації інших суб’єктивних прав, таких як, наприклад, право на свободу пересування, право на відпочинок, право на свободу мирних зібрань, які особа може здійснювати через своє внутрішнє переконання, бажання робити це. Можливість же реалізації права на необхідну оборону в межах правомірної поведінки закон пов’язує із наявністю певного юридичного факту. У частині 1 статті 36 КК України зазначено: «Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони». Із законодавчого визначення видно, що таким фактом, а саме підставою виникнення стану необхідної оборони є суспільно-небезпечне посягання.

Ще український науковець Е. Я. Неміровський переконував, що поняття оборона складається з двох елементів - посягання і захисту, які повинні відповідати певним умовам. Розглянемо вимоги, що висуваються до самої підстави необхідної оборони як суспільно небезпечного посягання. У випадку встановлення факту недотримання вимог, що повинні характеризувати суспільно небезпечне посягання, можна констатувати відсутність стану необхідної оборони. У зв'язку з цим одним зі спірних питань теорії і практики необхідної оборони є трактування поняття «суспільно небезпечного посягання».

Слід відзначити, що зміст терміну «суспільно небезпечне» означає не тільки безпосередньо суспільно-небезпечні дії, але і замах на вчинення таких дій.

Такі висновки підтверджуються і положеннями Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону», де у пункті другому вказується, що стан необхідної оборони виникає не тільки в момент суспільно небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкоди.

Від роз'яснення змісту поняття «суспільно небезпечне посягання» залежить, зокрема, вирішення проблеми можливості застосування необхідної оборони проти дій осіб неосудних і малолітніх. На жаль, чітка відповідь на питання про те, що слід розуміти під суспільно небезпечним посяганням, у законодавстві відсутня. Не міститься відповідь на цю проблему і у чинній Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

На думку вченого А.І. Рарога посягання є лише дією, направленою на завдання шкоди охоронюваних кримінальним законом інтересам і загрожує негайним спричиненням такої шкоди[23, с. 306]. Також підставою необхідної оборони стають дії, які не обов'язково мають склад злочину, зокрема, дії неосудних і малолітніх. Формально ці дії можуть переслідуватися кримінальним законом, але відносно даних осіб складу злочину не мають.

Більшість вчених справедливо наголошують на об'єктивній суспільній небезпеці посягання. Таким чином, для правильного рішення даної проблеми необхідно буквально трактувати положення ст. 36 КК України про «суспільно небезпечне посягання». При цьому варто пам'ятати, тому що злочин характеризується лише одна з передбачених у законі ознак. Даний висновок дозволяє вважати підставою необхідної оборони будь-яке суспільно небезпечне посягання, у тому числі посягання, що вчинюється неосудним чи малолітнім. Очевидно, що посягання, вчинене психічно нездоровою людиною, в принципі є не менш суспільно небезпечним, те саме стосується ситуації із посяганнями малолітніх осіб - за умов значного «омолодження» сучасної злочинності в Україні.

Отже, посягання повинне бути об'єктивно суспільно небезпечним, і при цьому не обов'язково злочинним. Однак даного висновку недостатньо для відповіді на питання: що ж розуміється під суспільною небезпекою як основною властивістю посягання. В кримінально-правовій науці існує позиція, що суспільна небезпека полягає в тому, що посягання заподіює або може заподіяти істотну шкоду правоохоронюваним інтересам. [4, c. 6].

Незважаючи на невизначеність даного питання безпосередньо в законі і роз'ясненнях Вищої судової інстанції України, у теорії кримінального права на сучасному етапі домінує позиція, що при необхідній обороні коло правоохоронюваних інтересів, на які може посягати особа, є практично необмеженим[18, c. 251]. При цьому суспільно небезпечним посяганням є не тільки злочинне посягання, але і будь-яке інше суспільно небезпечне посягання (посягання неосудних осіб або осіб, що не досягай віку кримінальної відповідальності).

По-різному вирішується вченими питання про те, чи може бути підставою необхідної оборони образа словом і інші посягання на честь і гідність. М.А. Фомін стверджує, що оскільки вище перелічені діяння переважно не володіють ознаками злочину і не потрапляють ні під одну норму Особливої частини КК (є адміністративними правопорушеннями), хоча і володіють певною суспільною небезпекою, не можуть бути підставою необхідної оборони[16, с. 15].

На думку С.Ф. Мілюкова стаття кримінального кодексу про необхідну оборону є універсальною основою для оборони від усіх можливих порушень, в тому числі і адміністративних[8, c. 167]. С. Тасаков стверджує, що образа приносить значні моральні страждання, і несправедливо покладати на законослухняних громадян обов'язок терпіти образу, надаючи йому право звернутися до суду в порядку приватного звинувачення. Встановити особу людини в незнайомій обстановці проблематично, також як і затримати її, залучити свідків. У зв’язку із цим, потерпілий повинен мати можливість вимагати від особи, яка його принижує припинити такі дії, а у випадку їх продовження – застосувати заходи, направлені на їх припинення, в тому числі і застосування насильства, не пов’язаного із нанесенням шкоди здоров’ю[15, c.82].

Ще одним спірним питанням щодо підстави необхідної оборони є можливість її застосування при посяганні у формі бездіяльності. Існують у науці пропозиції визнавати суспільно небезпечним посяганням при необхідній обороні і таке посягання, що відбувається бездіяльністю особи[13, c.5]. Однак, з таким положенням можна і не погодитися, оскільки на відміну від поняття суспільно-небезпечне діяння, що може включати як активну поведінку, так і бездію, суспільно-небезпечне посягання являє собою активну діяльність особи, оскільки поняття «посягнути» означає що-небудь зробити. Вчені науки кримінального права мають схожі погляди на цю проблему. М. Коржанський вважає, що посягання повинно мати характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного управління тощо[19, c. 219]. Отже, суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України, може бути визначено як будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інтересам особи, що обороняється, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави.

Страницы: 1, 2, 3