|
До
умов правомірності дій особи, яка здійснює оборону віднесено такі:
♦ захист визнається правомірним при його здійсненні відносно
охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи,
а також суспільних інтересів та інтересів держави;
♦ захист визнається правомірним за умови спричинення шкоди
нападаючому, а не третій особі;
♦
захист не може перевищувати меж необхідної оборони.
Позитивна
властивість необхідної оборони полягає в тому, що вона направлена на захист
охоронюваних законом прав та інтересів як того, хто обороняється, так і іншої
особи, суспільства або держави. Зрозуміло, враховуючи недостатню компетентність
окремого суб'єкта в питаннях права, не виключені помилки у визначенні
законності або незаконності прав, що захищаються. Але на практиці
правосвідомість громадян, як правило, не допускає подібного роду помилок. В
усякому разі, термінологічна плутанина, що існує серед населення, не служить
причиною неправомірної оборони. Наприклад, не багато хто розуміє відмінності
таких понять, як грабіж (відкрите викрадення чужого майна) і крадіжка (тобто
таємне викрадення). Проте практично всі знають, що закон охороняє власність, і
будь-яка форма її викрадання, тим більше зв'язана з насильством (як то розбій
або грабіж) переслідується згідно із законом. Інша справа, коли майно
вилучається правомірно, скажімо для відшкодування збитків. Але в цьому випадку
на відсутність протиправності вказує, зокрема, сама процедура витребування
предметів і речей – із роз'ясненням прав і обов'язків власника, повідомленнями
і так далі. Якщо ж така процедура була порушена і по обставинах того, що
відбувається неможливо було встановити законність вилучення майна, то по
вказаних вище критеріях захист від цих дій має бути визнаний відповідно
правилами необхідної оборони[6, c. 4].
При необхідній
обороні шкода заподіюється тому, хто посягає, а не третім особам. Ця вимога
закону зумовлюється тим, що право на необхідну оборону виникає внаслідок
суспільно небезпечних дій посягаючого для припинення яких йому заподіюється
шкода. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній
до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за
заподіяння шкоди з необережності.
При необхідній обороні допускається
заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці
для негайного відвернення чи припинення посягання. Співрозмірність як ознака
правомірності заподіяння шкоди витікає, зокрема, із аналізу частини 3 статті 36
КК. Розмір шкоди, яка завдається тому, хто посягає визначається небезпечністю
посягання та обстановкою захисту. Захист не може перевищувати меж
необхідності. Заподіяна шкода нападаючому може бути визнана правомірною тільки
в межах необхідності, в даному випадку для захисту.
Кожен
випадок має свої межі необхідності. Для цього враховують:
-
суспільну та особисту цінність об'єкта нападу;
-
несподіваність та інтенсивність нападу;
-
кількість та сила нападаючих;
-
місце, час і обставини нападу;
-
стан того, хто захищається;
-
можливість шкідливих наслідків нападу;
-
можливості захисту – фізична сила того, хто захищається, наявність у нього знарядь
захисту, кількість осіб, що підпали нападу і т. ін. У стані необхідної оборони
особа може (має право) застосувати такі засоби і знаряддя, які з урахуванням
усіх обставин, є необхідні і достатні для захисту.
Закон
не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і
характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів
або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для
відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити
обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при
захисті мінімально необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при
необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що
посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов
може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони[25 c. 110].
Дещо
відмінно від українського законодавства регламентується межі правомірності
необхідної оборони в зарубіжних державах.
Розгорнута
норма, яка визначає межі необхідної оборони, є у кримінальному законодавстві
США. Американські законодавці, визначаючи умови правомірності необхідної
оборони, акцентують на деталізації меж застосування насильства з метою оборони.
При визначенні інтенсивної межі захисту використовується перелікова система.
Зокрема, всі посягання поділяються на дві групи. При захисті від першої групи,
яка чітко визначена в законі, можна застосовувати ,,смертельну фізичну
силу", а при обороні від другої групи дозволяється застосовувати будь-яку
фізичну силу, за винятком „смертельної". Закон визначає посягання і
дозволяє використовувати фізичну силу того чи іншого ступеню тяжкості на
підставі принципу співрозмірності. У межах дозволеного громадяни самі, виходячи
із конкретних обставин вчинюваного посягання, використовують обумовлений цими
обставинами посягання той чи інший спосіб захисту. Окрему норму американське
законодавство присвячує визначенню меж застосування насильства з метою захисту
власності та житла. Причому проводиться розмежування захисту рухомого та
нерухомого майна.
Часова межа необхідної оборони в сучасному зарубіжному законодавстві
здебільшого встановлюється в самому законі. Як правило, особливо акцентується
на початковому моменті захисту. Оскільки закріплене ще Кароліною положення, яке
допускає оборону не тільки в момент початку посягання, а і при його
безпосередній загрозі, забезпечує гарантії здійснення ефективного захисту. Це
положення збережене і в сучасному зарубіжному законодавстві. Зокрема, у КК
Японії допускається оборона „від безпосередньо загрожуючого неправомірного
заподіяння шкоди якомусь праву...". Американський закон також має досвід
законодавчого регулювання застосування так званих охоронних механізмів і
засобів.
КК
Болгарії визначає необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, та
відносить до діянь, які не є суспільно небезпечними. Серед видів заподіяння
смерті через необережність в КК Болгарії виділяється вбивство, вчинене
внаслідок умисно заподіяних тілесних ушкоджень, у т.ч. у стані сильного
душевного хвилювання або при перевищенні меж необхідної оборони.
За КК Франції, до „підстав ненастання кримінальної
відповідальності чи її пом’якшення" відноситься і обставина, відповідно до
якої за наявності необґрунтованого посягання стосовно неї самої або іншої особи
вчинила у той самий час яку-небудь дію, викликану необхідністю правомірного
захисту себе чи іншої особи, за винятком випадків явної невідповідності між
використаними засобами захисту і тяжкістю посягання.
Також
у цьому кодексі визначено спеціальні випадки правомірного захисту,
встановлюється, що діючим у стані правомірного захисту визнається той, хто
вчинив дії з метою: а) відбити проникнення вночі у житло, здійснене шляхом
злому, насильства чи обману; б) захистити себе від насильницьких крадіжки чи
грабежу[11, c. 5-6].
Отже,
сучасне законодавство зарубіжних держав по різному визначає межі правомірності
необхідної оборони, які є різними для кожної із країн.
необхідний
оборона шкода ексцес
3.
Ексцеси необхідної оборони
Іноді бувають
випадки, коли особа, яка обороняється від суспільно-небезпечного посягання
виходить за межі дозволеної поведінки при необхідній обороні. У цьому випадку
йдеться про ексцес необхідної оборони.
Слово
"ексцес" (від латів. excessus - вихід; відступ, ухилення) означає
крайній прояв чого-небудь, надмірність, не здержаність[26, c. 707].
Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК України «перевищенням меж необхідної
оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно
не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту».
Перевищення необхідної оборони – ексцес необхідної оборони –
суспільно-небезпечне і тому при наявності відповідних умов може тягти за собою
кримінальну відповідальність.
Виходячи із законодавчого визначення поняття ексцесу необхідної
оборони видно, що при її визначенні фігурують оціночні ознаки. Оціночним є
поняття явності невідповідності тяжкої шкоди небезпечності посягання і
обстановці захисту. Деякі автори підкреслюють, що вживання оцінних понять на
практиці пов'язане з певними труднощами, оперувати ними набагато складніше, ніж
поняттями неоціночними[9, с. 137]. А.Андрєєва і С. Пітерцев, навпаки, вважають, що
визначення критеріїв правомірного спричинення шкоди за допомогою оцінних понять
виключає математичні порівняння умов і самої поведінки, а значить, і жорсткість
оцінок події і є, тим самим, гуманною участю в долі громадян, що заподіяли шкоду
вимушено або по благородним, соціально виправданим мотивам[10, c. 90].
Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж
необхідної оборони, суди
повинні враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і
нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі,
яка захищалася, та обставини, що могли
вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його
раптовість, неготовність до його відбиття, кількість
нападників і тих, хто захищався, їхні
фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.
При розгляді справи треба з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася,
реальну можливість ефективно
відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в
конкретній обстановці для негайного
відвернення чи припинення посягання.
Отже, при вирішенні питання про наявність ексцесу оборони
необхідно:
1) встановити наявність необхідної оборони як такої. Відсутність
необхідної оборони знаменує відсутність можливості перевищення її меж
(ексцесу);
2) ексцес оборони може бути вчинений тільки умисно, необережне
перевищення меж необхідної оборони не тягне кримінальної відповідальності;
3) згідно з ч. З ст. 36 КК, ексцес оборони тягне кримінальну
відповідальність тільки при заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, а саме:
смерті або тяжкого тілесного ушкодження (статті 118, 124 КК). За заподіяння
іншої шкоди кримінальна відповідальність не настає. Відповідно до ч. 5 ст. 36
КК, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну
відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів
для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для
відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення,
незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Тобто, за таких
обставин нападу перевищення меж необхідної оборони взагалі неможливе;
4) ексцес оборони у наявності, коли заподіяння тяжкої шкоди тому,
хто посягає, явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту[20, c. 194].
Ю. М. Дьомін і С. О. Юлдашев виділяють наступні ознаки перевищення меж необхідної оборони:
• при перевищенні меж необхідної оборони спостерігається явна
невідповідність захисту характерові й небезпеці зазіхання;
• навмисне нанесення нападнику явно непотрібної,
надмірної, не викликаної обстановкою тяжкої шкоди;
• невідповідність між способами і засобами захисту, з одного боку, і
способами і засобами зазіхання — з іншого;
• невідповідність між інтенсивністю захисту й інтенсивністю нападу.
Визнання за громадянами права необхідної оборони вирішується
судово-слідчою практикою, що повинна враховувати всі аспекти відповідності дій
громадян при необхідній обороні.
Перевищення меж необхідної оборони не може бути інкриміноване у
випадках переходу зброї від нападника до особи, що обороняється.
Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) становить
навмисні дії, що явно не відповідають характеру і ступеню суспільної небезпеки
зазіхання. Під ним слід розуміти заподіяння нападнику явно непотрібної,
надмірної, не викликаної обстановкою тяжкої шкоди.
За змістом закону перевищенням меж необхідної оборони визнається
лише явна, очевидна невідповідність захисту характерові й небезпеці зазіхання.
Заподіяння з необережності при необхідній обороні шкоди нападнику при вчиненні
ним суспільно небезпечного зазіхання не може зумовлювати кримінальної
відповідальності. Саме так у Кримінальному кодексі вирішується питання про суб’єктивну
сторону злочинів, вчинених у результаті перевищення меж необхідної оборони.
Перевищення меж необхідної оборони спостерігається насамперед у
випадках явної (різкої, значної) невідповідності між загрозою вчинення шкоди і
шкодою, заподіяною обороною, між способами і засобами захисту, з одного боку, і
способами і засобами зазіхання — з іншого, між інтенсивністю захисту й
інтенсивністю зазіхання. Для правомірної оборони не потрібно пропорційності
(абсолютної домірності) між способами і засобами захисту й способами та
засобами зазіхання.
Неозброєний напад за конкретних обставин може становити для життя
безпосередню небезпеку, запобігання якої за допомогою зброї цілком виправдане.
Люди різняться силою, спритністю, умінням володіти зброєю або оборонятися без
зброї. Вимога користуватися при захисті тією ж зброєю, що й нападник, ставить
особу, що обороняється, у гірше становище, ніж злочинця. Крім того, що не
завжди є можливість захищатись одними й тими самими засобами, слід ураховувати,
що у особи, яка захищається, немає часу для розмірковувань, чи є рівними
застосовувані нею способи і засоби захисту способам і засобам зазіхання. У
стані афекту, спричиненому зазіханням, особа, що обороняється, не завжди може
точно визначити характер небезпеки й вибрати відповідні засоби захисту. Тому
засоби захисту можуть бути й ефективнішими.
Висновку про те, чи було перевищено межі необхідної оборони, можна
дійти лише в результаті ретельного аналізу конкретних обставин справи,
особистості осіб, які нападали й оборонялись. Необхідно враховувати не тільки
відповідність або невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер
небезпеки, що загрожувала особі, яка оборонялась, її сили і можливість
протистояти зазіханню.
Необхідно враховувати всі обставини, що вплинули на реальне
співвідношення сил нападника і особи, що оборонялася[21, c. 130-131].
Необхідно
підкреслити, що спричинення тяжкої шкоди при захисті малоцінних благ
розглядається як звичайний злочин, а не перевищення меж необхідної оборони.
Не
є перевищенням меж необхідної оборони так звана несвоєчасна оборона -
передчасна або запізніла. Як вже наголошувалося, необхідна оборона можлива лише
за наявності посягання. Якщо його немає, то відсутня і необхідна оборона, а
отже, і неможливе перевищення відсутнього права.
Законом
визначено, що межі необхідної оборони не можуть перевищувати меж посягання або
небезпеки, яку це посягання породжує. Необхідно в обов'язковому порядку
враховувати ту межу, за якої необхідна оборона перестає бути такою і
перетворюється вже на напад. Тому при використанні заходів оборони дуже важливий
та кількість шкоди, яка заподіюється нападаючому в рамках оборони, обставинах
захисту.
Природно,
важко і непросто непідготовленій (а іноді і підготовленій) людині чинити опір
при посяганні на неї, її життя і здоров'я, гідність. Навіть якщо вдалося вчинити
належний опір, то виникає інша проблема, як цей опір обмежити. Тут слід
виходити з принципу припинення посягання, тобто якщо завдяки діям обороняючого
посягання припинене, то заходи необхідної оборони вважаються застосованими
правильно і, відповідно, мають бути припинені. На практиці це виглядає як
надання відсічі хуліганові на вулиці, проте відсіч повинна закінчитися, як
тільки хуліган перестає приставати або, наприклад, тікає. Погоня ж за хуліганом
з метою побити його лежачого до крові буде вже перевищенням меж необхідної
оборони, а за інших обставин, взагалі може кваліфікуватися як умисне нанесення
тілесних ушкоджень.
Законодавець ввів виключення із загального правила про перевищення меж необхідної оборони в ч.4 ст. 36 КК «Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту».
Проте,
як показує практика, звільнення від кримінальної відповідальності по даній
підставі застосувати вкрай непросто. В даному випадку призначається обов'язкова
судово-психіатрична експертиза, якій ставиться на вирішення питання про
можливість особи усвідомлювати значення своїх дій і свідомо керувати ними у
момент спричинення тілесних ушкоджень. В більшості випадків в момент відбиття нападу
особа керується не маніакальним мотивом, а псевдоморальними почуттями, як то
почуття справедливості, помсти. З цього виходить, що у момент перевищення меж
необхідної оборони людина сповна усвідомлює характер своїх дій. І, як правило,
результат експертизи – особа могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
Висновок: кримінальна відповідальність за скоєння злочину по необережності.
Як було вже зазначено вище, у двох випадках завдання тяжкої шкоди особі при перевищенні меж необхідної оборони розглядається як самостійний злочин. Стаття 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця» і стаття 124 «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця». При кваліфікації вбивства за ст. 118 КК України слід також мати на увазі вимоги ч.ч. 4,5 ст. 36 КК України про те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, а також за застосування зброї або будь-яких засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб і для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Суб'єктивна сторона злочинів, передбачених ст. ст. 118 і 124 характеризується умисною виною (стосовно смерті умисел може бути як прямий, так і непрямий), а також метою - захистом від суспільно-небезпечних посягань. Суб'єктом є особа, яка досягла віку 16 років і перебуває в стані необхідної чи уявної оборони. Об’єктивна сторона і об’єкт повністю збігаються з аналогічними ознаками передбаченими для ст. ст. 115 і 121 КК, окрім обстановки вчинення злочину – перебування винного при вчиненні цих діянь у стані необхідної або уявної оборони.
Висновки
Інституту
необхідної оборони в кримінальному праві належить провідне місце в системі
обставин, що виключають злочинність діяння. Це обумовлено важливістю його як
способу забезпечення реалізації і захисту своїх прав від протиправних посягань
збоку правопорушників.
Законом визначено
право людини скористатися інститутом необхідної оборони. Завдати шкоду особі,
яка посягає - це право, а не обов'язок особи. При такому стані речей
законодавець звільняє від відповідальності особу, у випадку якщо вона
відмовилася скористатися цим правом.
Суспільно-небезпечне
посягання як підстава необхідної оборони має бути об'єктивно суспільно
небезпечним. За умов наявності і дійсності суспільно небезпечного посягання
особа, щодо якої воно здійснюється, знаходиться в стані необхідної оборони. Встановлення
цих ознак необхідне для визначення дотримання умов правомірності захисних дій.
Необхідна оборона
повинна здійснюватись у межах, визначених законом і судовою практикою, за таких
умов, вона визнається правомірною і не тягне за собою настання кримінальної
відповідальності.
У випадку перевищення меж
необхідної оборони в результаті дій
обороняючого, склад злочину, який міститься в діях останнього є привілейованим. Відповідальність
за перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише при завданні тяжкої
шкоди нападаючому(смерті або тяжких тілесних ушкоджень).
У подальшому, для
розвитку інституту необхідної оборони слід врахувати позитивний досвід у
регулюванні цього інституту в інших державах.
Список використаних джерел
Нормативно-правові акти
1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141. 2. Закон України «Про міліцію» // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 4, ст. 20 Спеціальна наукова та монографічна література:
3.
Баулин Ю.В.
Обстоятельства, исключающие преступность деяния: [моногр.] / Ю.В. Баулин. –
Харьков: Основа, 1991. – 360 с.
4.
Берестовой Н. П. Право
граждан на необходимую оборону (в помошь лектору). - Л.: Знание, 1986.-С. 6.
5.
В.В. Аніщук Розвиток законодавства про
уявну оборону // Держава і право. Випуск 47. – 2010, - 540-544 с.
6.
Зуев В.Л. Необходимая оборона и крайняя
необходимость. Вопросы квалификации и судебно-следственной практики. Пособие. –
М.: Изд-во «Кросна-Лекс» 1996. – 96 с.
7.
Козак В. Н. Право
граждан на необходимую оборону. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1973.-С.
49.
8.
Милюков С.Ф. Обстоятельства,
исключающие общественную опасность деяния: Учебно-научное издание. СПб.: О-во
«Знание», 1998. С. 16.
9.
Кудрявцев В.Н. Общая теория
квалификации преступлений. М. 1972. С. 137
10.
Необходимая оборона.
Уголовно-правовые и процессуально-тактические вопросы / Авторы-сост. А.А.
Андреева, С.К. Питерцев. СПб., 1996. С. 98.
11.
Н.М. Плисюк Зарубіжний досвід
застосування кримінально-правових засобів при перевищенні меж необхідної
оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. //
Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ, № 3,
2008. – 1-12с.
12.
Пионтковский А. А. Учение
о престуллении. -М., 1961. - С 428.
13.
СлуцкийИ. И. Обстоятельства,
исключаюшие уголовную отвегственность. -Л.: ЛГУ, 5 c.
14.
Тишкєвич И. С. Условия
и пределы необходимой обороньї. - М.: Юр. лит., 1969. - С. 129.
15.
Тасаков С. Нравственные начала
уголовного закона о необходимой обороне // Уголовное право. 2006. № 5. С. 82.
16.
Фомин М.А. Проблемы
совершенствования института необходимой обороны в уголовном праве России. М.,
2000. С. 15.
Підручники
з кримінального права
17.
Кримінальне право України. Особлива
частина: [підруч.] / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов [та ін.]. / [за
заг. ред. М.І Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація]. – 2-е вид., перероб. і доп.
– К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
18.
Кримінальне право України. Загальна
частина. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. - С. 251.
19.
Коржанський
М.Й. Уголовне право України. Частина Загальна: Курс лекцій — К.: Наукова думка,
1996. — C. 219
20.
Кримінальне право України: Заг.
частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. В. Александров, В.А. Клименко.
— К.: МАУП,
2004. — C. 191
21.
Кримінальне право України: (У питаниях
і відповідях): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. М. Дьомін, С. О.
Юлдашев; За заг. ред. проф. 3. Д. Смітієнко. — К.: МАУП, 2005. — 340 с.
22.
Кримінальне право України: Заг. частина:
Підруч. для студ. Для вищ. Навч. Закл. / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. – К.:
МАУП, 2004. – 328 с.
23.
Уголовное право РФ. Общая часть:
Учебник / Под ред. Рарога А.И. М., 2004. С 306-307.
24.
Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник
для студентів вищих навчальних закладів - К.: Атіка, 2004.-488 с
Інші
джерела
25.
Науково-практичний коментар
Кримінального кодексу України.-5-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І.
Мельника, М. І. Хавронюка.- К.: Юридична думка, 2008.- 1216 с.
26.
Современный словарь иностранных слов.
М.: Русский язык, 1993. С. 707.
27.
Уложение Алексея Михайловича. – М.:
Императорская академія наук, 1759. – 157 с.
|
