Вказівка на таку специфіку соціально-економічних прав знаходить своє вираження й у міжнародно-правових актах. Так, практично всі міжнародні акти, що стосуються соціальних прав, зокрема права на соціальне забезпечення, дозволяють державам вибрати і вказати у своїй ратифікації галузь, стосовно якої воно бере на себе зобов’язання, що випливають з цього міжнародно-правового акта. Тобто, в тому випадку, якщо економічний розвиток держави не може їй дозволити взяти на себе виконання всіх зобов’язань, що випливають з конвенції або іншого міжнародного акта, держава може прийняти лише частину зобов’язань.

Однак, тут необхідно застерегти, що якщо соціально-економічні права знайшли позитивне оформлення в національному законодавстві і, особливо, в національній Конституції, вони мають таку ж обов’язкову юридичну силу для держави, як і громадянські та політичні права. І відповідно до цього держава несе відповідальність перед своїми громадянами за дотримання і створення умов для їх реалізації, незалежно від того, про які права йдеться. У цьому разі грань між правами першого і другого покоління стирається, у зв’язку з чим вони є такими ж невід’ємними правами людини, як громадянські та політичні права.

Друге. Держава відіграє різну роль у реалізації громадянами класичних природних прав і соціально-економічних прав. Багато авторів думають, що "права першого покоління традиційно вважаються абсолютними. Це знаходить свій прояв у безумовній пов’язаності ними держави, у судовій системі їх захисту. Ступінь гарантованості соціально-економічних прав, а також механізм їх правового захисту інший". З тим фактом, що соціально-економічні права, на відміну від прав громадянських і політичних, покладають на державу обов’язок на здійснення активних дій, що сприяють реалізації громадянами цих прав, погоджуються всі вчені, навіть прихильники точки зору про визнання прав першого і другого покоління природними і невід’ємними [196, с. 223; 90, с. 14-17]. Цю особливість соціально-економічних прав відзначив ще Б.О. Кістяківський, на думку якого, ці права відносяться до категорії суб’єктивних публічних прав на позитивні послуги з боку держави. При цьому він писав, що дійсно, громадянські і політичні права не покладають на державу обов’язку вчиняти активні дії по їх реалізації. Держава, на його думку, зобов’язана стосовно цих прав дотримуватися принципу невтручання, тобто вона покликана убезпечувати ці права не лише від свого, але й від чийого б то не було втручання. Стосовно ж соціально-економічних прав, навпаки, не достатньо тільки проголосити ці права - держава зобов’язана сприяти їх реалізації. Зокрема, стосовно права на соціальне забезпечення законодавець визначає, хто визнається ще або вже не здатним до праці і відповідно таким, що потребує соціального забезпечення; що і за яких умов він вправі отримати від суспільства; за рахунок яких коштів і за рішенням яких державних органів. Тобто для реалізації соціальних прав необхідне чітке і детальне нормативне регулювання. Відносини в сфері соціального забезпечення існують винятково в правовій формі, вони завжди є правовими.

Як правило, міжнародно-правові акти лише загалом описують зміст соціально-економічних прав. Це ще раз підтверджує, що соціальні права, закріплені в міжнародно-правових актах, не можуть мати прямої дії в національних правових системах. Держава, яка ратифікувала конвенцію, що стосується, зокрема, соціальних прав, зобов’язана створити національне законодавство для реалізації цих прав. Таке положення знаходить своє підтвердження у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Так, частина 1 статті 2 зазначеного Пакту покладає на держав-учасниць зобов’язання в індивідуальному порядку та в порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема в економічній і технічній областях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів (курсив наш – О.П.) заходів для того, щоб забезпечити поступово (курсив наш – О.П.) повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема вжиття законодавчих заходів. Міжнародно-правові акти, що стосуються громадянських і політичних прав, навпаки, можуть і, як правило, мають пряму дію. Не дивлячись на положення статті 8 Конституції України про те, що її норми є нормами прямої дії, на практиці реалізувати право на соціальне забезпечення у тому обсязі, як це сформульовано в статті 46 Конституції України, досить важко. Ця стаття закріплює лише загальні положення, зокрема: проголошує право громадян на соціальне забезпечення, передбачає перелік соціальних ризиків при настанні яких виникає право на соціальне забезпечення, закріплює гарантії здійснення цього права і передбачає мінімальний обсяг державної допомоги у випадку, якщо вона є єдиним джерелом існування. Однак, у ній не міститься положень про те, до компетенції якого органу входить розгляд питання про надання державної соціальної допомоги; за наявності яких умов громадянинові надається така допомога тощо. Для реалізації права на конкретний вид соціального забезпечення необхідна детальна регламентація в поточному законодавстві. Уявляється, що стаття 46 Конституції України, передбачаючи загальні умови виникнення права на соціальне забезпечення, покладає на державу обов’язок подальшої законотворчості в цьому напрямку, визначає мінімальні межі такого забезпечення. Таким чином, суб’єктивне право на конкретний вид соціального забезпечення, як елемент правовідносин, на підставі статті 46 Конституції України не виникає. Право на соціальне забезпечення, як і будь-яке інше право людини чи громадянина, закріплене в Конституції України, є складовою частиною їх правового статусу, а точніше, елементом правоздатності. Суб’єктивне ж право на конкретний вид соціального забезпечення виникає за наявності умов, передбачених поточним законодавством, яке приймається на виконання Конституції України і повинне відповідати їй.

Однак, слід особливо підкреслити, що віднесення соціально-економічних прав до прав другого покоління, не зменшує їхньої значимості, не робить них другорозрядними. Крім того, з упевненістю можна сказати, що, дійсно, основні права і свободи складають стрижень правового статусу індивіда, однак у них кореняться можливості виникнення інших численних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини – економічних та соціальних. Крім того, як правильно відзначалося в науковій літературі, без соціально-економічних прав, права першого покоління також набувають декларативного характеру, вони не можуть бути реалізовані в повному обсязі. Так, якщо не створені умови для реалізації права на працю, то стає неможливою реалізація такого, наприклад, права, як право на приватну власність, досить ускладненою стає реалізація права на свободу пересування (хіба що пішки) тощо. Всі права людини і громадянина, які знайшли своє позитивне оформлення в Конституціях держав, складають систему, кожна ланка якої має вирішальне значення і збій хоча б в одній ланці може привести до виходу з ладу всієї системи в цілому, або як точно відзначає О.В. Скрипнюк, "використовуючи термінологію сучасної фізики, спрацьовує, так би мовити, принцип "нерозрізнюваності часток", у нашому випадку – "принцип нерозрізнюваності прав".

Усе вище викладене дозволяє прийти до висновку про те, що соціально-економічні права володіють наступними специфічними ознаками:

1) вони покликані забезпечити людині достатній рівень життя;

2) існування, обсяг і зміст соціально-економічних прав залежить від економічного та соціального розвитку держав, що проголосили їх;

3) закріплення соціально-економічних прав покладає на державу обов’язок створити умови для їх реалізації (сформувати поточне законодавство, визначити процедуру, утворити відповідні установи тощо);

4) соціально-економічні права, як і будь-які інші права, закріплені в Конституції України, є елементом правового статусу людини. Проте, суб’єктивне право на конкретний вид соціального забезпечення виникає на підставі положень не Конституції, а поточного законодавства.

У юридичній літературі дається, як правило, комплексна характеристика соціально-економічних прав, що обумовлено, насамперед, їх тісним взаємозв’язком. Однак, останнім часом усе частіше вживаються спроби дати самостійну оцінку соціальним правам.

Так, наприклад, Н.Б. Болотіна слушно відзначає, що "для оптимального забезпечення прав людини необхідно чітко встановити, що економічні і соціальні права, хоча й тісно пов’язані між собою, а їхній розвиток зазнає взаємного впливу, все ж за своєю суттю, спрямуванням є цілком різними групами прав, а їх юридичне забезпечення потребує окремого врегулювання". У зв’язку з цим вона приходить до висновку, що "заслуговує на увагу проблема відокремлення соціальних прав від прав економічних".

Підтверджуючи таке судження, відзначимо, що Конституція України закріплює широко коло соціальних прав:

- на охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування (стаття 49);

- на соціальний захист (стаття 46); на освіту (стаття 53);

- на житло (стаття 47);

- на охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (стаття 51);

- право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (стаття 52);

- на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (стаття 17) та інші.

У цьому зв’язку уявляється за доцільне дати характеристику соціальних прав людини і громадянина, виділивши, зокрема, ознаки, що відрізняють соціальні права від економічних. На думку О.В. Бермічевої соціальні права мають такі характерні риси:

1) вони є соціальними, тобто вимагають від уряду активного втручання для створення умов, необхідних для їх реалізації;

2) вони належать окремим особам і реалізуються ними;

3) вони належать до прав іншого покоління та мають велике значення для їх носіїв.

З такою характеристикою соціальних прав складно погодитися. Так, при формулюванні першої характерної риси, на наш погляд, були порушені логічні правила визначення понять, у зв’язку з чим утворилася так звана тавтологія, тобто визначальне поняття повторює визначуване. Виходить, що соціальні права є в першу чергу соціальними. Крім того, далі О.В. Бермічева намагається розкрити поняття соціальності прав, конкретизуючи, що вони вимагають від уряду втручання для створення умов, необхідних для їх реалізації. Вважаємо за необхідне відзначити, що вказівка на необхідність здійснення державою активних дій, що сприяють реалізації соціальних прав, в цілому вірна. Однак, це не є характеристикою тільки соціальності прав. Як було уже відзначено вище, ця риса властива і соціальним, і економічним правам. Далі, наступною характерною рисою соціальних прав, на думку О.В. Бермічевої, є їх індивідуальність, що виражається в тому, що вони належать і реалізуються окремими особами. Однак відомо, що будь-яке суб’єктивне право належить і реалізується конкретним суб’єктом. Виключення становлять лише права третього покоління (колективні права). Таким чином, індивідуальність не можна назвати характерною рисою тільки соціальних прав. Що ж стосується третьої специфічної риси, що виділяється О.В. Бермічевою, варто відзначити, що вказівка на той факт, що вони належать до прав другого покоління, не характеризує їх сутності. Крім того, розкриття поняття основних прав за допомогою вказівки на те, що вони мають велике значення для їхніх носіїв не є коректним і не виражає сутності соціальних прав.

На думку Н.Б. Болотіної, для економічних та соціальних прав людини спільним є те, що здійснення цих прав дозволяє людині отримати джерела для існування, а відмінність полягає в тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, в той час, як здійснення людиною соціальних прав залежить, передусім, від держави, від того, який обсяг соціальних зобов’язань вона бере на себе, і як забезпечує їх виконання. Дійсно, гарантією реалізації економічних прав є створення таких умов, за яких людина самостійно могла б забезпечити собі і своїй сім’ї достатній рівень життя. Соціальні права ж надаються тим особам, які не в змозі самостійно себе забезпечити. У цьому випадку держава бере на себе обов’язок забезпечити таким особам достатній рівень життя.

На думку Ж.М. Пустовіт, "основні соціальні права та свободи людини і громадянина в Україні – це певні можливості людини володіти, користуватися та розпоряджатися певними соціальними благами та послугами, наданими суспільством та державою, а також набувати їх у порядку, межах, формах і в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Однак, на нашу думку, вказівка на те, що соціальні права набуваються в порядку, межах, формах і способами, передбаченими Конституцією і законами України, не відображає специфіки винятково соціальних прав. Ця ознака вже називалася як характеристика соціально-економічних прав загалом.

Ґрунтуючись на викладених вище підходах і розвиваючи їх, ми вважаємо за необхідне виділити наступні риси соціальних прав людини:

1) вони виникають щодо соціальних благ і послуг, що надаються суспільством і державою;

2) вони передбачають пасивну роль суб’єкта-одержувача в тому плані, що держава самостійно приймає рішення про те, кому, в якому обсязі і на яких умовах надавати соціальні права.

Оскільки праву на соціальне забезпечення властиві всі названі риси, воно і відноситься до групи соціальних прав. У той же час, право на соціальне забезпечення є всього лише одним з різновидів соціальних прав, що зумовлює існування ознак, які дозволяють відрізнити його від всіх інших видів прав цієї групи. Для їх формулювання слід виходити з таких положень.

Страницы: 1, 2, 3