Право на соціальне забезпечення, як уже вказувалося вище, одержало своє оформлення в різних міжнародно-правових актах як загального, так і спеціального характеру. Україна в своєму національному законодавстві також надає це право своїм громадянам. Так, зокрема, право на соціальне забезпечення знайшло своє закріплення в статті 46 Конституції України, яка проголошує: "громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними".

Для того, щоб виявити сутність права на соціальне забезпечення, проголошеного в Конституції України, необхідно насамперед з’ясувати зміст таких вживаних в них понять як "соціальне забезпечення", "соціальне страхування" і "соціальний захист" та їх співвідношення. В даний час це питання є одним з найбільш актуальних предметів наукових досліджень в загальній теорії права, у конституційному праві та в праві соціального забезпечення. Їй присвятили свої дослідження такі вчені, як Н.Б. Болотіна, Л.І. Лазор, О.Є. Мачульська, С.М. Прилипко, Б.І. Сташків, Е.Г. Тучкова, О. Чутчева та інші. Проте, незважаючи на велику кількість наукових досліджень з даного питання, єдиної позиції досі не вироблено.

Звернемося, насамперед, до питання про співвідношення понять "соціальне забезпечення" і "соціальне страхування". Традиційно під соціальним забезпеченням розуміють сукупність суспільних відносин з розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб у випадках втрати заробітку або трудового доходу, несення додаткових витрат по утриманню і вихованню дітей, підтримці інших членів сім’ї, які потребують догляду, відсутності засобів в обсязі прожиткового мінімуму з об’єктивних соціально значимих причин, тобто об’єктом соціального забезпечення визнаються матеріальні блага у виді пенсій, допомог, соціальних послуг тощо. У той же час, до поняття соціального забезпечення пропонується включати й інші об’єкти. Оскільки предметом цього дослідження є соціальне забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини, для цілей його здійснення вирішення питання про віднесення до об’єктів соціального забезпечення інших соціальних благ (медичної допомоги, санаторно-курортного лікування і обслуговування, безплатної освіти тощо) не є принциповим. У зв’язку з цим дана проблема знаходиться за рамками дисертаційного дослідження.

Таким чином, праву на соціальне забезпечення властиві наступні характерні ознаки. По-перше, його об’єктом є матеріальні блага у виді грошових коштів (пенсій, допомог), пільг, соціальних послуг. По-друге, воно надається особам, які з об’єктивних, визнаних законодавством поважними, причин не можуть забезпечити собі і членам своєї сім’ї гідне існування. При цьому, як правильно вказує Л.І. Лазор, "в сучасних ринкових умовах соціальне забезпечення повинно поширюватися на працездатних громадян не тільки у випадках їх безробіття, але й за наявності інших поважних причин, що не дозволяють людині забезпечити себе в достатній мірі".

В наведеному традиційному визначенні соціального забезпечення враховано загальновизнаний поділ соціального забезпечення на дві організаційно-правові форми: загальнообов’язкове державне соціальне страхування та соціальне забезпечення за рахунок державного бюджету.

Відмінність між названими організаційно-правовими формами соціального забезпечення проводиться за наступними критеріями:

1) спосіб акумулювання коштів у фінансових джерелах, за рахунок яких надається соціальне забезпечення;

2) коло осіб, забезпечуваних за рахунок коштів певного фінансового джерела;

3) види забезпечення конкретних осіб за рахунок встановленого законом фінансового джерела;

4) система органів, що надають соціальне забезпечення [11, с. 12-14; 37, с. 81; 50, с. 42; 74, с. 16; 147, с. 17].

Отже, першою організаційно-правовою формою соціального забезпечення є загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Поняття загальнообов’язкового державного соціального страхування сформульоване на нормативному рівні. Так, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне страхування під ним розуміється система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Доктринальна характеристика загальнообов’язкового державного соціального страхування повною мірою дана С.М. Прилипком, який виділяє наступні його ознаки:

1) соціальне страхування фінансується за рахунок обов’язкових страхових внесків, які, звичайно, солідарно сплачують роботодавці та працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків;

2) обов’язкова участь усіх громадян з деякими винятками;

3) внески акумулюються в спеціальних фондах, за рахунок яких виплачуються допомоги і здійснюється підтримка;

4) соціальним страхуванням забезпечуються працівники у всіх випадках втрати ними заробітку в разі безробіття;

5) надлишки у фонді обов’язкового соціального страхування, не використані на сплату допомоги, інвестуються для розвитку економіки й одержання додаткового доходу;

6) особисті права на допомоги, визначені законодавством, гарантуються наявністю обліку страхових внесків без перевірки доходів або потреб застрахованої особи;

7) розмір внесків і допомоги часто залежить від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв;

8) управління системою обов’язкового соціального страхування здійснюється на підставі соціального партнерства;

9) держава надає підвищенні соціальні гарантії застрахованим особам у системі соціального страхування.

Другою організаційно-правовою формою соціального забезпечення є забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України. У теперішній час цю форму прийнято називати державною соціальною допомогою. Цей термін знайшов своє закріплення і в деяких нормативно-правових актах України. У той же час, в літературі була висловлена думка про те, що державна соціальна допомога є новою формою соціального забезпечення поряд із загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням з коштів державного бюджету.

Однак, не всі вчені розділяють цю думку. Противники визнання державної соціальної допомоги самостійною формою соціального забезпечення відзначають, що якщо фінансування певного виду соціального забезпечення здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань, то воно відноситься до такої організаційно-правової форми соціального забезпечення, як соціальне забезпечення за рахунок асигнувань з державного бюджету [17, с. 13-14; 33, с. 83]. Такий висновок підтверджується і положеннями чинного законодавства України. Так, відповідно до статті 4 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми", статті 11 Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям", статті 16 Закону України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам" покриття витрат на виплату всіх видів державної соціальної допомоги провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України.

Таким чином, у цьому дослідженні терміни "соціальне забезпечення з коштів державного бюджету України" та "державна соціальна допомога" будуть вживатися як тотожні.

Характерними рисами державної соціальної допомоги є:

1) вона фінансується за рахунок державного бюджету України;

2) надається, як правило, в адресному порядку, тобто у випадку потреби;

3) надається при настанні лише тих соціальних ризиків, які вказані в законі;

4) її метою є забезпечення достатнього рівня життя не нижче мінімального прожиткового рівня;

5) надається державою в особі органів соціального захисту населення.

Таким чином, загальновизнано розглядати соціальне забезпечення в якості родового поняття, а загальнообов’язкове державне соціальне страхуванні і соціальне забезпечення з Державного бюджету (державна соціальна допомога) в якості видових, тобто самостійних форм соціального забезпечення.

Однак, зустрічаються й інші думки про співвідношення понять "соціальне забезпечення" та "соціальне страхування". Так, наприклад, М.Ю. Федорова ототожнює соціальне забезпечення із забезпеченням з Державного бюджету (державною соціальною допомогою), у зв’язку з чим визначає соціальне забезпечення і соціальне страхування як самостійні організаційно-правові форми соціального захисту. Проте, вище вже було доведено, що соціальне забезпечення є загальним поняттям, а соціальне страхування і державна допомога частковими, тобто становлять собою два види одного родового явища.

Наступним питанням, яке необхідно розглянути, є співвідношення понять "соціальне забезпечення" і "соціальний захист". Це питання на сьогодні є дискусійним, в літературі висловлюються різні точки зору. Так, в розумінні О.Є. Мачульської поняття "соціальний захист" має два значення: широке і вузьке. Під соціальним захистом у широкому значенні вона розуміє діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, на виявлення і нейтралізацію негативних факторів, що впливають на неї, а також на створення умов для її самовизначення і утвердження в житті. У вузькому ж значенні соціальний захист розглядається нею як сукупність законодавчо закріплених економічних і правових гарантій, що забезпечують дотримання найважливіших соціальних прав громадян і досягнення соціально-прийнятного рівня життя. Виходячи з цього, О.Є. Мачульська стверджує, що система соціального забезпечення є складовою частиною системи соціального захисту: "крім соціального забезпечення, соціальний захист включає гарантії з охорони праці, здоров’я і навколишнього природного середовища, мінімальної оплати праці та інші заходи, необхідні для нормальної життєдіяльності людини і функціонування держави".

Інші вчені часто розглядають соціальний захист лише в якомусь одному значенні: вузькому чи широкому. Так, наприклад, В.Ш. Шайхатдінов розглядає його лише в широкому змісті і приходить до висновку, що його зміст становить діяльність держави та органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також підприємств щодо створення сприятливого для людини навколишнього середовища, охорони материнства і дитинства, надання допомоги сім’ї, професійної підготовки громадян, забезпечення зайнятості населення, охорони праці, регулювання заробітної плати і доходів населення, забезпечення громадян житлом, регулювання права власності громадян, матеріального обслуговуванню і забезпечення непрацездатних та інших громадян, які потребують соціальної підтримки. Таким чином, на його думку, соціальний захист є практичною діяльністю щодо реалізації основних напрямків соціальної політики. Натомість занадто вузько розглядає соціальний захист М.Ю. Федорова, на думку якої "в сучасних соціально-економічних умовах соціальний захист формується як система заходів, спрямованих на попередження соціально-ризикованих ситуацій, ліквідацію, компенсацію або мінімізацію їхніх наслідків за допомогою стабілізації і підвищення рівня життя з метою вільного розвитку людини, забезпечення її гідності і незалежності" [263, с. 15-17, 20-21]. Таким чином, під соціальним захистом М.Ю. Федорова розуміє виключно систему соціального забезпечення.

Отже, російські вчені соціальний захист часто розуміють як один з напрямків діяльності держави. Таке його розуміння обумовлене тим, що в статті 7 Конституції Російської Федерації цей термін розкриває сутність соціальної держави, визначаючи соціальний захист як один з напрямків її діяльності. У Конституції України ж термін "соціальний захист" вживається в контексті одного із соціально-економічних прав (частина 1 статті 46), тому в українській науковій літературі соціальний захист розглядається саме в цьому аспекті.

Так, наприклад, О. Чутчева прийшла до висновку про те, що природа права на соціальне забезпечення і права на соціальний захист різна. Перше право належить до другого покоління прав (соціально-економічних прав), друге відноситься до третього покоління прав, що належать людині в силу її приналежності до якої-небудь спільноти. Головна риса, що відрізняє право на соціальний захист від права на соціальне забезпечення, на її думку полягає в тому, що "реалізація права на соціальний захист зумовлює активність всього державно-організованого суспільства, а реалізація права на соціальне забезпечення – тільки державного апарата". В іншій роботі О. Чутчева виділяє два види соціального захисту – це, на її думку, обмежений і абсолютний. Обмежений захист – забезпечення всім членам суспільства гарантованого мінімуму рівня життя, захисту від важких фізичних втрат. Іншими словами, останній – це певний мінімум у їжі, житлі, одязі, гідний для підтримання здоров’я та працездатності. Даний вид соціального захисту є досяжним для всіх і не повинен розглядатися як привілей. Це – законна вимога кожного члена суспільства, яка є природним доповненням ринкової системи організації економічних відносин. Абсолютний соціальний захист є забезпеченням добробуту будь-якій особі або категорії громадян. Забезпечення державою цього виду захисту є, по суті, проведенням у життя "справедливої" винагороди, співвідносної із суб’єктивними достоїнствами людини (результатами і особливостями ії праці, досягненнями в галузі науки, заслугами перед Батьківщиною тощо), а не тільки з об’єктивними причинами, які визнаються суспільством соціально поважними. Це – забезпечення певної групи або соціальної верстви населення "заслугованим" або "відповідним" рівнем доходів.

Право на соціальний захист як самостійний елемент у системі прав і свобод людини і громадянина поряд з фізичними, особистими, політичними, економічними, гуманітарними правами виділяють автори одного з останніх вітчизняних підручників із загальної теорії держави та права. Однак, на відмінну від О. Чутчевої, вони право на соціальне забезпечення розглядають як підвид права на соціальний захист. Зокрема, зазначається, що: "до прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло". Іншими словами, відповідно до цієї точки зору право, на соціальний захист включає право на соціальне забезпечення і право на житло. На наш погляд, таке розуміння права на соціальний захист є занадто вузьким.

До іншого висновку прийшла Н. Стаховська. Досліджуючи проблему співвідношення названих понять, вона здійснила аналіз не тільки наукових праць з цієї проблеми, але й нормативно-правових актів, у яких вживається термін "соціальний захист", що дозволило їй зробити висновок про те, що він вживається для позначення найрізноманітніших понять, таких, наприклад, як різні види соціального забезпечення і соціального страхування населення, заходи з охорони праці, заходи для попередження масових захворювань тощо. Все це, створило підставу для висунення Н. Стаховською тези про те, що "сам законодавець, застосовуючи цей термін у численних нормативно-правових актах, не до кінця визначився в його значенні та конкретному змісті", і взагалі, "сам по собі термін "соціальний захист" не є вдалим для позначення правової категорії, оскільки позбавлений конкретного змісту", тому що всі ті явища, що вкладаються законодавцем до поняття "соціальний захист" цілком відповідають змістові поняття "соціальне забезпечення".

Деякі вчені намагаються розкрити термін "соціальний захист" за допомогою етимологічного аналізу слова "захист". Однак, незважаючи на однаковий підхід, вони приходять до різних висновків. Так, Н.Б. Болотіна прийшла до висновку про те, що "соціальний захист" і "соціальне забезпечення" – різні за змістом і цілями поняття. Соціальний захист – явище тимчасове, а його сутність – додаткові пільги, підвищені розміри соціальних допомог, пенсій (понад загальний рівень), особлива увага до тих суб’єктів, які найбільш вразливі на даному етапі суспільного розвитку. Соціальне забезпечення – традиційна функція будь-якої демократичної соціальної держави. Підставою для соціального забезпечення є соціальні ризики, тобто події, коли особа втрачає здоров’я, а також засоби для існування через незалежні від неї обставини, перелік яких вироблений світовою практикою, і держава зобов’язана надавати соціальне забезпечення в цих випадках. Соціальні ризики, при яких надається соціальний захист визначаються державою самостійно.

Натомість, І.В. Яковюк, порівнюючи значення слів "забезпечення", "гарантія", "захист" стверджує, що "соціальний захист – це діяльність, спрямована на запобігання певному порушенню соціально-економічних прав, на те, щоб зробити їх можливими, реально здійсненними або, інакше кажучи, це діяльність, що спрямована на гарантування прав цієї категорії осіб". Тобто, І.В. Яковюк, як і російські вчені, розглядає соціальний захист в якості одного з напрямків діяльності соціальної держави. При цьому, термін "соціальне забезпечення" ним не розкривається.

Вважаємо, що соціальний захист необхідно розглядати в широкому розумінні, як діяльність держави по створенню умов для реалізації соціально-економічних прав і їхнього захисту у випадку порушення. Таким чином, формулювання частини 1 статті 46 Конституції України занадто вузько розкриває зміст цього права. Якщо говорити про право на соціальний захист, то до нього необхідно включати не лише право на соціальне забезпечення, але й право на медичну допомогу і медичне страхування, право на належні, безпечні і здорові умови праці, право на освіту тощо. Іншими словами, якщо вважати за можливе існування права на соціальний захист, то воно повинно включати всю сукупність соціально-економічних прав людини і громадянина. Однак, у Конституції України немає норми, яка узагальнювала б громадянські та політичні права. Крім того, загальновизнаним є вживання терміна "соціально-економічні права" для позначення групи перерахованих вище прав. В тому змісті, який вкладається до терміну "соціальний захист" в статті 46 Конституції України, самого поняття "соціальне забезпечення" цілком достатньо для охоплення всіх його форм і видів.

Визнавши право соціальне забезпечення в якості одного з основних прав громадянина, держава поклала на себе певні зобов’язання, оскільки реалізація цього права можлива, як уже говорилося, лише за допомогою здійснення активної діяльності з її боку. Б.О. Кістяківський ще на початку ХХ століття писав, що "такі суб’єктивні права можуть бути здійснені тільки в державі майбутнього, яка не тільки створить відповідну організацію, але й визнає за собою обов’язок задовольняти суб’єктивні права цього роду". В даний час держава, про яку писав Б.О. Кістяківський, іменується соціальною державою. Саме тому для з’ясування механізму реалізації соціально-економічних прав громадянина уявляється за необхідне проведення дослідження соціального характеру держави, яке й буде здійснене у наступному підрозділі.

Література

людина захист право свобода страхування

1.  Антология мировой правовой мысли. В 5 т. – Т. V: Россия. Конец XIX – XX в. / Нац. обществ.-научн. фонд / Руководит. научн. проекта Г.Ю. Семигин. – М.: Мысль, 1999. – 829 с.

2.  Астрахан Е.И. Некоторые вопросы пенсионного правоотношения по советскому трудовому праву // Ученые записки. Вып. 14 / Глав. ред. С.Н. Братусь. – М.: ВЮЗИ, 1962. – С. 153 – 182.

3.  Ачаркан В.А. Социально-правовая природа пособия на детей малообеспеченным семьям // Советское государство и право. – 1975. – № 10. – С. 34–41.

4.  Байтин М.И. О принципах и функциях права: новые моменты // Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 4–16.

5.  Батыгин К.С. Пособия по государственному социальному страхованию. – М.: Юрид. лит., 1970. – 128 с.

6.  Батыгин К.С. Право социального обеспечения: Общая часть. – М.: АТиСо, 1998. – 317с.

7.  Про Стратегію подолання бідності: Указ Президента України № 637/2001 від 15 серпня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 33. – Ст. 1525.

8.  Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Н.В. Варламова, В.В. Лазарев, В.В. Лапаева и др. Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 832 с.

9.  Протас Е.В. Правовое регулирование социального обеспечения семей с детьми, имеющих детей, в условиях перехода к рыночной экономике. Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.05. – М.: Ин-т законодательства и сравнительного правоведения при Верховном Совете РФ, 1992. – 22 с.

10.  Протасов В.Н. Что и как регулирует право: Учебн. пособие – М.: Юристъ, 1995. – 96 с.