Традиційне розуміння міліції як силової структури державної влади від початку не передбачає можливості передачі частини владних послуг громадянам та недержавним юридичним особам, оскільки це потенційно небезпечно з огляду на можливість виникнення корупції та децентралізації влади. Саме тому європейські країни поступово трансформували силову функцію поліції у сервісну, задекларувавши надання послуг населенню як одну з пріоритетних завдань останньої у сучасному суспільстві. При цьому вважається неприпустимим змішування обслуговуючої функції з виконанням поліцією обов’язкових адміністративних завдань – безкоштовного консультування населення, видачі паспортів та посвідчень водія, охорони об’єктів тощо. Силовий стиль, на противагу сервісному, заважає міліції стати дійсно відкритою у своїй роботі для громадського контролю, що значно підвищує ризик виникнення серед працівників корупції та неетичної поведінки. Сьогодні діяльність працівників міліції України, хоча й зазнала реформаційних змін, однак залишається у межах традиційного силового підходу, орієнтованого на боротьбу зі злочинністю, як на основний вид правоохоронної діяльності.

При вирішенні питань реформуванні сфери діяльності міліції слід виходити з врахування тенденцій децентралізованого управління силами і засобами охорони громадського порядку, включаючи розширення самостійності територіальних підрозділів. Забезпечення законності, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян – це предмет турботи не лише держави, й органів, організацій, установ та посадових осіб, а й органів місцевого самоврядування – специфічної форми публічної влади територіальної громади. Саме в системі місцевого самоврядування можна оперативніше, порівняно з органами державної влади, розв’язувати питання, пов’язані з охороною громадського порядку, реалізацією прав і свобод громадян. Адже заходи, які вживають правоохоронні та інші державні органи щодо посилення боротьби зі злочинністю, не завжди, з погляду врахування місцевих особливостей, адекватні наявній ситуації і тому недостатньо дійові.

 У юридичній літературі обговорюється питання про необхідність і доцільність організації муніципальної міліції [5, с. 162]. Йдеться про місцеву міліцію, яку нерідко називають муніципальною. Але, оскільки муніципалітетів у нас немає, вона й називається місцевою. Місцева міліція “створюється в структурі органів регіонального самоврядування й повинна мати подвійне підпорядкування, бо фінансується з місцевих бюджетів” [14].

У громадянському суспільстві її функціонування дуже доречно підтримало б інститут самоуправління територіями і уможливило місцевій владі оперативно впливати на стан суспільного порядку на підлеглій території. Але сьогодні суперечним є питання стосовно місця місцевої міліції серед гілок державної влади. Згідно з п. 39 ч. 1 ст. 26 і п. 1 ч. 1 ст. 38 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”(1997 р., 2004 р.) місцеве самоврядування визнається однією з форм організації публічної влади на місцях [21]. Тому на конституційному рівні закріплено дві системи організації влади на місцевих рівнях: а) місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації); б) місцеве самоврядування – пристосовану до потреб територіальних громад форму автономного здійснення публічної влади, заохочувану і контрольовану державою відповідно до чинного законодавства.

До відання органів місцевого самоврядування належить питання про створення міліції, яка утримується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету, затвердження і звільнення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції, а відповідні пропозиції щодо цього вносяться на розгляд рад виконавчими органами сільських, селищних, міських рад.

Важливою є робота дільничних інспекторів – активно-дійового загону служби громадської безпеки. У зазначеній службі працювали інспектори, які стояли найближче до народу, а тому знали всі насущні проблеми його життя. Саме в особі дільничних жителі регіонів убачали своїх захисників та надійних помічників у біді. І тепер саме “українські шерифи” для мас визначають обличчя правоохоронців [10].

Крім того, згідно з Указом Президента України “Про місцеву міліцію” у нашій державі діє міліція громадської безпеки, яка частково фінансується з місцевого бюджету, а підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України та органам місцевого самоврядування.

Місцева міліція створюється в структурі органів регіонального самоврядування й повинна мати подвійне підпорядкування, бо фінансується з місцевих бюджетів [14].

Згідно з Конституцією України органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної влади і тому вони, по суті, не можуть здійснювати керівництво міліцією як складовою органів внутрішніх справ, які є державною правоохоронною організацією. З огляду на це очевидною є необхідність узгодження законів України “Про міліцію” та “Про місцеве самоврядування в Україні” [7].

Останнім часом почали проявлятися нові деструктивні тенденції, природа яких пов’язана з намаганнями місцевих влад керувати міліцією виходячи з формально-бюрократичних уявлень про юстицію та правопорядок, а також з прагненням представників бізнесу, в тому числі кримінального та напівкримінального, поставити міліцію служити своїм утилітарним цілям та корпоративним інтересам [7, с. 84]. Проте, створювана “нова міліція” не повинна перетворитися для місцевих політиків на “кишенькову”.

Враховуючи це, небезпечно ставити місцеву міліцію у пряму залежність, наприклад, від голови відповідної ради. Це може призвести до зловживань даною (до того ж озброєною) правоохоронною структурою. Тому керівництво всією системою органів внутрішніх справ, у тому числі й місцевою міліцією, повинно здійснювати Міністерство внутрішніх справ. Крім того, це дозволить уникнути зайвих непорозумінь при взаємодії місцевої міліції з іншими підрозділами органів внутрішніх справ.

Таким чином, створення муніципальної міліції в її класичному вигляді в Україні стане можливим лише за умов стабільної соціально-економічної та політичної ситуації в державі, коли остаточно сформується система місцевого самоврядування, яка відповідатиме вимогам громадянського суспільства та правової держави. Отже, “створення муніципальної міліції на сьогоднішній день за умов протистояння політичних сил на всіх рівнях влади та дестабілізуючого впливу певних економічних, правових та соціальних чинників, вважають вітчизняні вчені, можна вважати передчасним ” [18, с. 24].

Сьогодні у всьому світі швидко зростають загрози міжнародного тероризму, організованої злочинності, спроб отримати політичні і економічні дивіденди на дестабілізації суспільно-політичної ситуації. Захист інтересів особи, суспільства і держави від цих загроз – є важливим завданням системи органів внутрішніх справ і, зокрема, міліції.

Тому у змісті функції забезпечення законності та правопорядку сформувались особливо важливі галузі діяльності сучасної держави, які можна називати підфункціями: боротьба з корупцією; боротьба з організованою злочинністю; боротьба з тероризмом.

Боротьба з корупцією є складовою змісту функції забезпечення законності та правопорядку демократичної, соціальної, правової держави і становить підфункцію.

Боротьба органів внутрішніх справ з корупцією здійснюється у таких напрямах: запобігання соціальним передумовам корупції та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню корупційних діянь; удосконалення законодавства про відповідальність за корупційні злочини; контроль та нагляд за виконанням законодавства у сфері боротьби з корупцією; активізація діяльності державних органів щодо виявлення, розслідування, розгляду фактів корупційних діянь, притягнення винних у їх вчиненні до відповідальності [18; 175].

Цілеспрямована боротьба з корупцією не може бути успішною, якщо буде зводитися до разових і короткочасних кампаній будь-якого рівня активності. Отримання позитивних результатів боротьби з корупцією можливе тільки за умов довготривалих соціально-економічних, політичних і правових перетворень [4, с. 37]. Ці перетворення мають спиратись на поєднання як профілактичних, так і репресивних методах. Пріоритетна роль при цьому має надаватись саме профілактичним методам. Зокрема, потрібно утворити ефективну та прозору систему державного і громадського контролю за діяльністю чиновництва, засновану на добровільній основі із підключенням громадського контролю.

Вважаємо, що однією з основних складових ефективної протидії корупції є наявність в державі дійового антикорупційного законодавства. Тільки за умов існування в Україні такого законодавства, можна було б сподіватись, що боротьба з корупцією з проголошення політичного гасла перетворилась би в повсякденну результативну роботу відповідних структур держави.

Сьогодні в Україні питання боротьби з корупцією врегульовано величезною кількістю нормативно-правових актів, прийнятих за останні 10 років, оскільки акти, що були прийняті раніше або втратили чинність, або застаріли. До найбільш значущих, з погляду автора, слід віднести наступні нормативно-правові акти: Закон України “Про боротьбу з корупцією” (із змінами та доповненнями) (1995 р.); Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

Указ Президента України “Про національну програму боротьби з корупцією” (1997 р.); Указ Президента України “Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998–2005 роки” (1998 р.) тощо. Відчутний вплив на розробку нормативного підґрунтя боротьби з корупцією в Україні, безперечно, мали й міжнародні документи з цього питання. Серед таких документів варто назвати, Декларацію Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях від 20 листопада 1996 р., рішення Ради Європи, правові стандарти міжнародних організацій, Спільний проект Комісії Європейського товариства і ради Європи від 3 грудня 1997 р.

Однак, незважаючи на таку значну кількість прийнятих законів, постанов, указів Президента України категорично стверджувати, що в Україні створено достатню правову основу для ефективної протидії корупції, на нашу думку, передчасно. Зокрема, про це свідчить рівень боротьби з корупцією в Україні.

Крім того, постає питання про лобіювання у Верховній Раді України депутатами тих чи інших законів в інтересах кримінальних та напівкримінальних угруповань. Тому можна стверджувати, що корупція – продукт невдалого законодавства, непорядок у законодавчій і виконавчій владі. Закони приймали і приймають так, щоб чиновник міг діяти “в рамках закону”, а ще краще, “в рамках підзаконних актів”, що набули масштабу епідемії у владних структурах. Це пов’язано із політичною корупцією на виборах, кримінальною приватизацією державного майна представниками влади, нелегальним вивозом капіталів представниками влади в офшорні зони. Тому багато кримінальних олігархів, бізнесменів розглядають законодавчий орган і як забезпечення власної недоторканості, і як лобіювання неправих законів.

Найбільш поширеними формами прояву корупційної діяльності є: операції із державними закупками, із земельними ділянками, збір податків, операції із ПДВ, призначення на відповідальні посади в органах державної влади, ліцензування, реєстрація підприємницької діяльності, отримання державних цільових кредитів, оформлення імпортованих товарів на таможні, отримання експертних квот, будівництво за рахунок бюджетних коштів, реєстрація нерухомості, вступ до вузів на бюджетні кошти, топливно-енергетична галузь діяльності тощо [5, с. 61-62].

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” “Про боротьбу з корупцією” (1998 р.) борються із організованою злочинністю у нашій країні такі підрозділи:

а) Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України; б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України; в) спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України.

У разі необхідності Верховною Радою України на постійній або тимчасовій основі можуть бути створені й інші спеціальні органи для боротьби з організованою злочинністю.

Крім того, до державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, належать: а) органи внутрішніх справ України і Служби безпеки України; б) органи прокуратури України; в) митні органи і підрозділи Прикордонних військ України; г) органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби; д) органи і установи виконання покарань; е) розвідувальний орган Міністерства оборони України.

Основними складовими боротьби із організованою злочинністю є: а) створення правової основи, організаційних, матеріально-технічних та інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю, організація міжнародного співробітництва у цій сфері; б) виявлення та усунення або нейтралізація негативних соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та сприяють їй; в) запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі; г) запобігання виникненню організованих злочинних угруповань; д) виявлення, розслідування, припинення і запобігання злочинам, вчинюваним учасниками організованих злочинних угруповань, притягнення винних до відповідальності; ж) забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, державі; з) запобігання встановленню корумпованих зв’язків з державними службовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність; е) протидія використанню учасниками організованих злочинних угруповань у своїх інтересах об’єднань громадян і засобів масової інформації; и) запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, використанню суб’єктів підприємницької діяльності для реалізації злочинних намірів [5, с. 66-67].

Проаналізувавши ці важливі ділянки діяльності держави, спрямовані на боротьбу із організованою злочинністю і корупцією, можна дійти висновку, що вона перебуває у початковому і перманентному стані. Здається, що це таке ж складне завдання, як і боротьба з корупцією, і яке потребує постійної уваги і зусиль держави, громадськості та кожного громадянина.

Оскільки ОВС і їх складова частина – міліція – виконують завдання з охорони громадського порядку, власності, особистих та інших конституційних прав громадян, боротьби зі злочинністю, їх повноваження мають переважно державно-владний примусовий характер. Але особливістю діяльності міліції в умовах громадянського суспільства має стати перевага в застосуванні методів переконання над примусом, тобто методів, спрямованих на активний, систематичний вплив на свідомість і поведінку людей з метою виховання суспільної свідомості, внутрішньої потреби, звички дотримуватися правових норм.

Реалізувати методи переконання можна в різних формах, які в більшості своїй відповідають суспільно-організаційним формам діяльності ОВС, специфіку яких ми вже розглядали. Особливості практичного здійснення роз’яснювальної, виховної, інформаційної, організаційної роботи визначатиметься високим рівнем індивідуальної свободи громадян, а також загальної інформованості населення про свої права і права органів внутрішніх справ, що, у свою чергу, вимагає від працівника міліції високого професіоналізму, компетентності у використанні практичних рекомендацій психології і соціології під час застосування різних форм переконання. Уже нині на рівні міністерства і обласних управлінь посилено кадрове забезпечення діяльності центрів громадських зв’язків, в яких працюють професіональні журналісти та інші спеціалісти, до компетенції яких належить підготовка матеріалів про роботу ОВС, які потім поширюються через засоби масової інформації.

Враховуючи темпи розвитку інформаційних технологій, зокрема, можливість передачі інформації по комп’ютерних мережах, слід передбачати можливість користування такою інформацією не тільки співробітниками міліції, але і підготовку та розповсюдження названої інформації для приватних користувачів комп’ютерних мереж.

Серед методів переконання важливе місце посідає метод заохочення громадян, які беруть участь в охороні громадського порядку. За часів СРСР основними видами заохочення були: подяка, грамота, дошка пошани, цінні подарунки і таке ін. Не заперечуючи, що в певних випадках таке моральне заохочення може бути доцільним, але все ж таки особливістю і гарантом ефективності такого методу має бути матеріальне стимулювання.

Література

1.  Сокольський С.Л. Западногерманские социал-демократы о путях преодоления кризиса “социального государства”. – М., 2001. – 306 с.

2.  Сокращение роли государства. Государственное управление и устойчивое человеческое развитие. – UNDP. Региональное бюро для Европы и СНГ. – Июль 1997. – 107 с.

3.  Соловей Ю.П. Правовое регулирование деятельности милиции в Российской Федерации. – Омск, 1993. – 228 с.

4.  Соловей Ю.П. Российское полицейское право: история и современность // Государство и право. – 1995. – № 6. – С. 80-87.

5.  Социальное обеспечение в странах Запада: Франция, ФРГ, Италия. – М.: Книжный мир, 1994. – 143 с.

6.  Социальное обеспечение: опыт и проблемы трансформации. – М.: НОРМА, 1998. – 96 с.

7.  Соціальний кодекс України. Проект (на заміну раніше поданого) / В.О. Євдокимов, І.О. Плужников, В.В. Заєць. – К., 2005.

8.  Сташків Б. Поняття права соціального забезпечення // Право України. – К., 2000. – № 5. – С. 24-27.

9.  Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 рр.). Шляхом європейської інтеграції. – К., 2004. – 416 с.

10.  Стратегія забезпечення економічної безпеки України // Економічна безпека держави: Зб. нормат.-правових док. – К., 2001. – С. 57-65.

11.  Супрунюк Є.В. Функція забезпечення прав і свобод людини в Українській державі // Віче. – 2005. – № 9. – С. 16-21.

12.  Сущенко В.Д Тіньова економіка та організована злочинність: Монографія. – К.: Політвидав, 1999. – 287 с.

13.  Талапина Э.В. Вопросы правового регулирования экономической функции государства // Государство и право. – 1999. – № 1. – С. 70-74.

14.  Темченко В. Особливості юридичного змісту термінів “захист” та “охорона”: механізм забезпечення прав і основних свобод людини // Право України. – 2005. – № 9. – С. 33-35.

15.  Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и факультетов / Отв. ред. В.М. Корельский, В.Д. Перевалов. – М.: Изд. группа НОРМА– ИНФРА, 1999. – 612 с.

16.  Теория и метод в социальных науках. – М.: РОССПЭН, 2004. – 288 с.

17.  Теорія держави та права: Навч. посіб. / А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Н. Слюсаренко. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 175 с.

18.  Тихомиров Ю.А. Государство на рубеже столетий // Государство и право. – 1997. – № 2. – С. 3-18.

19.  Тогонидзе Н.В. Предупреждение организованной и коррупционной преступности средствами реальных отраслей права // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 103-106.

20.  Топорнин Б.Н. Сильное государство – потребность времени // Государство и право. – 2001. – № 7. – С. 3-25.

21.  Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. // Бюл. законодавства і юридичної практики України. – 2003. – С. 18-24.

22.  Федькович О. Оновлені напрями діяльності органів юстиції у сфері правосуддя // Право України. – 2005. – № 6.

23.  Фіолевський Д. Актуальні проблеми юридичної освіти // Право України. – 2004. – № 2. – С. 113-117.

24.  Хайнц Л. Социальная рыночная экономика. Германский путь. – М.: Дело ЛТД, 1994. – 341 с.

25.  Хальота А. Методи діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації прав людини // Право України. – 2001. – № 5. – С. 43-47.

26.  Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1996. – 158 с.

27.  Цвєтков В.В., Кресіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політикоправові детермінанти: Монографія. – К., 2003.

28.  Цивалидзе Д.Ю. Развитие экономических функций социалистического государства в современных условиях: Автореф. дис. ... д-ра экономических наук. – М., 1971. – 14 с.